магістр Писарєва С.В.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Стан проблеми розвитку мотивації до вивчення української мови в практиці початкової школи

  Сучасна си­с­те­ма осві­ти України по­кли­кана спри­я­ти ре­а­лі­за­ції ос­но­в­них за­вдань со­ці­а­ль­но-­еко­но­мі­ч­но­го і куль­ту­р­но­го роз­ви­т­ку су­с­пі­ль­с­т­ва, адже шко­ла го­тує лю­ди­ну до ак­ти­в­ної ді­я­ль­но­с­ті в рі­з­них сфе­рах еко­но­мі­ч­но­го, куль­ту­р­но­го, по­лі­тич­но­го жит­тя. Аналіз  науково-методичної  літератури засвідчив, що питання впливу системи творчих вправ на розвиток  мотивації вивчення  молодшими школярами рідної мови  ще недостатньо з’ясовано, а тому нині є актуальним. Наприклад, більшість науковців (А.Богуш, Л.Варзацька, М.Вашуленко, Т.Ладиженська, В.Капінос, В.Мельничайко, О.Хорошковська) розглядає творчу діяльність учнів як вирішальний фактор розвитку мотивації. Крім того, з цією проблемою тісно пов’язано чимало практичних питань педагогіки, зокрема таких, як формування   у дітей позитивного ставлення до навчальної діяльності, до учнівських обов’язків, котрі можна звести до одного: як викликати в учнів бажання вчитися, прагнення набувати знання, уміння, навички,  тобто розвивати повноцінні мотиви навчання та ін. Багато хто з дослідників (Н.Бібік, Л.Божович, Г.Граник, Г.Щукіна та ін.) вважають, що формування інтересу до  навчання дає змогу розв’язати проблему підвищення мотивації. Ураховуючи зазначене, потрібно визначити певні закономірності: залежність інтересів тих, кого навчають, від рівня і якості їхніх знань, сформованих способів розумової діяльності, а також залежність інтересів школярів від їхнього ставлення до вчителів. З інтересом навчаються в тих педагогів, яких люблять і поважають.

Серед різноманіття шляхів і засобів, вироблених практикою в школі для формування стійких пізнавальних інтересів, виділено: захоплене викладання вчителя ; новизна навчального матеріалу; зв'язок знань із долею людей,  що їх відкрили; показ практичного застосування знань у зв'язку з життєвими планами й уподобаннями школярів; використання нових і нетрадиційних форм навчання; чергування форм і методів навчання; проблемне навчання; евристичне навчання; навчання з комп'ютерною підтримкою; застосування мультімедіа-систем; використання інтерактивних комп'ютерних засобів;  тестування знань, умінь; показ досягнень тих, кого навчають, створення ситуацій успіху; змагання (з товаришами по класу, самим собою); створення позитивного мікроклімату в класі; довіра до учня; педагогічний такт і педагогічна майстерність; гуманізація шкільних відносин; ставлення педагога до свого предмета та учнів [4].

Т.Коршун у своїх працях, розглядаючи мотиви мовленнєвої діяльності, торкається і загальної мотивації навчання української мови. На її думку,  успіх навчання буде більшим, якщо засвоєння української мови мотивується потребою або необхідністю читати наукову та художню літературу, зацікавленістю до питань історії й культури українського народу, аніж тоді, коли провідним мотивом виступає одержання позитивної оцінки [3].

Учителі середньої ланки освіти серед мотивів навчальної діяльності на уроках рідної мови використовують такі: пошукова, наполеглива праця учнів; творчі роботи за спостереженням; аналіз письмових робіт, особливо творчого характеру; вивчення теоретичного матеріалу укрупненими частинами; взаємоперевірка і самоперевірка роботи; перебування учня в ролі вчителя на окремому етапі уроку; застосування дослідницького методу навчання; вміле роз’яснення практичного застосування мови, необхідності вивчення тієї чи іншої теми; вироблення в учня свідомого ставлення як до своєї праці, так і до предмета взагалі; постановка перед учнями цільових завдань, чітке окреслення суми знань, які необхідно здобути на даному уроці, тобто кінцевий результат; об’єктивність і справедливість під час оцінювання результатів навчання. Широка соціальна мотивація формується і під впливом навчально-виховної, позакласної роботи в школі.

Отже, нові мотиви народжуються завдяки застосуванню вчителем ефективних методів навчання, спрямуванню уваги учнів не тільки на досягнення кінцевого результату дій, а й на саму пізнавальну діяльність, на оволодіння прийомами самостійної розумової діяльності.

Н.Бабич наголошує на тому, що „Якщо учень матиме позитивне ставлення, інтерес, схильність до вивчення української мови, якщо він буде цілеспрямованим, наполегливим, організованим, зосередженим, діставатиме задоволення від роботи на уроках мови і під час самопідготовки, відчуватиме радість творчості, пишучи твір або іншу творчу роботу, - то це буде ідеальний об’єкт навчання для кожного вчителя. Очевидно, таких учнів потрібно виховати, а не лише дякувати за них природі” [1] .

 На  нашу думку, мова вчителя теж  формує пізнавальні установки, мотиви й інтереси учнів. Позитивні емоції виникають в учнів, коли вчитель проводить межу між добром і злом, пробуджує почуття справедливості, великодушності, гуманізму, жалю до слабких, підкреслює свою повагу до аудиторії і до кожного учня, враховує особисті, економічні й суспільні інтереси класу. Для цього необхідно  пробудити увагу й інтерес класу на початку мовлення, а потім підтримувати мотивацію, сполучаючи її з іншими елементами мовлення, розвивати пізнавальний інтерес шляхом сполучення його з конкретними прикладами і повтореннями. Варто враховувати вікові й індивідуальні характеристики аудиторії, рівень розвитку учнів, і в той же час остерігатися примітивізму .

Реалізація завдань навчально-виховного процесу відбувається в різних його формах. Організаційні форми навчання класифікуються за різними критеріями: кількістю учнів, місцем навчання, тривалістю навчальних занять і ін. За першим критерієм виділяються масові, колективні, групові, мікрогрупові й індивідуальні форми навчання. За місцем навчання розрізняються шкільні та позашкільні форми. Класно-урочна форма організації навчальної роботи має ряд переваг порівняно з іншими формами, зокрема індивідуальної: вона відрізняється більш суворою організаційною структурою;  оскільки один учитель працює одночасно із декількома групами учнів, що створює сприятливі передумови для взаємонавчання та колективної діяльності.

Крім класно-урочної, в сучасній школі використовуються й інші форми, названі по-різному - допоміжними, позакласними, позаурочними, домашніми, самостійними. До них відносяться: консультації, додаткові заняття, інструктажі, конференції, гурткові і факультативні заняття, клубна робота, позакласне читання, домашня самостійна робота учнів тощо.

 Домашня самостійна робота учнів і гурткові (клубні) заняття за інтересами можуть бути названі допоміжними позаурочними формами організації навчання.

Ключовим компонентом класно-визначеної системи організації навчання є урок. Серед загальних вимог, яким повинен відповідати якісний сучасний урок, виділяються наступні: використання новітніх досягнень науки, передової педагогічної практики, побудова уроку на основі закономірностей навчально-виховного процесу; реалізація на уроці в оптимальному співвідношенні всіх дидактичних принципів і правил; забезпечення належних умов для продуктивної пізнавальної діяльності учнів із урахуванням їх інтересів, здібностей і потреб; встановлення усвідомлюваних учнями міжпредметних зв'язків; взаємозв'язок з раніше засвоєними знаннями й уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку учнів; мотивація й активізація розвитку всіх сфер особистості; логічність і емоційність усіх етапів навчально-виховної діяльності; ефективне використання педагогічних засобів; зв'язок з життям, виробничою діяльністю, особистим досвідом учнів; формування практично необхідних знань, умінь, навичок, раціональних прийомів мислення і діяльності; формування вміння учитися, потреби постійно поповнювати обсяг знань; ретельна діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку [4].

Узагальнений перелік головних типів уроків за дидактичною метою і місцем уроку у загальній системі навчання такий: 1) комбіновані (змішані); 2) уроки вивчення нових знань; 3) уроки формування нових умінь; 4) уроки узагальнення і систематизації вивченого; 5) уроки контролю і корекції знань, умінь; 6) уроки практичного застосування знань, умінь .

Лінгводидакти О.Біляєв, М.Успенський та ін. уроки мови поділяють на дві групи - аспектні, пов’язані із вивченням окремих її аспектів (фонетики, лексики, будови слова тощо), і розвитку зв’язного мовлення, що проводяться з метою формування в учнів комунікативних вмінь і навичок [2].

Методика роботи над творчими вправами на уроках рідної мови має  також тісний зв’язок з мовознавством. Вона ґрунтується на даних таких мовознавчих наук, як фонетика і фонологія, графіка і орфографія, орфоепія і лексикологія, словотвір,  морфологія і синтаксис.

Дані педагогічного експерименту підтвердили наші спостереження,  що учні третіх і четвертих класів не люблять списувати з дошки тексти без творчих завдань, дослівно переказувати прочитане, вивчати напам’ять велику кількість правил і навіть віршів. І навпаки, інтерес до виконуваних завдань зростає, якщо вони мають творчий характер, дають можливість виявити власну ініціативу, творчість, самостійність.

Таким чином, при формуванні мотивації процесом вивчення рідної мови предметом уваги вчителя мають бути насамперед інтелектуальний пошук і творча діяльність учня. Саме на це слід переключити активність дитини.

 

                                      Література:

1.     Бабич Н. Психологічні умови викладання і вивчення української мови // Українська мова і література в школі. – 1990. - №8. – С.26-31.

2.     Біляєв О. Методика мови як наука // Дивослово. – 2002. - №11. – С.20-24.

3.           Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах / За редакцією М.І.Пентилюк: Підручник для студентів-філологів. – К.: Ленвіт, 2000. – 264 с.

4.           Подласый И. Педагогика. Новый курс: Учебник для студ. пед. вузов: В                2 кн. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. – Кн. 1: Общие основы. Процесс обучения. – 576 с.