Кикоть В.М.,к.ф.н., Зосимчук І.О.

Східноєвропейський університет економіки та менеджменту

Способи перекладу власних імен

Переклад – це складний і багатогранний вид людської діяльності. Хоча зазвичай говорять про перекладання «з однієї мови на іншу» але, насправді в процесі перекладу відбувається не просто заміна однієї мови іншою. У перекладі стикаються різні культури, різні особистості, різні склади мислення, різні літератури, різні епохи, різні рівні розвитку, різні традиції та установки. Перекладом цікавляться культурологи, етнографи, психологи, історики, літературознавці, і різні боки перекладацької діяльності можуть бути об'єктом вивчення в рамках відповідних наук.

Характеризуючи власні імена як об’єкт перекладу, зазвичай стверджують, що вони, як правило, перекладу не підлягають. Під цим мається на увазі, що для розуміння власних імен (ВІ) досить вказівки на те, що перед нами – ім’я або назва (а цю функцію виконує в письмовому тексті заголовна буква). Звідси витікає, що збереження (чи передачі з мінімальними змінами) звукової оболонки ВІ буває досить для розуміння тексту перекладу. Ці питання розглядають у своїх роботах В. Н. Комисаров, С. В. Швайце, Ю. К. Найда, Я. І. Рецкер, В. Г. Гак, М. Бейкер, І. Р. Гальперин, М. О. Опікова, Л. В. Щерба, В. Виноградов, О. С. Ахманова.

Переклад ВІ у художньому тексті завжди орієнтований на досягнення комунікативно-функціональної ефективності. Незважаючи на те, що ця група лексики найважче піддається іншомовній трансформації, її еквівалентний переклад необхідний для досягнення рівноцінної ефективності впливу на читача.

В. Виноградов вважає, що звичайні власні назви, як правило, транскрибуються або транслітеруються.

Після вивчення різних підходів до способів передачі ВІ С. Влахова та В. Виноградова можемо зробити висновок, що власні назви українською мовою передаються за допомогою транскрипції, транслітерації, транспозиції або калькування.

1. Транскрипція. При транскрипції слово записується буквами кирилиці, при цьому перекладач орієнтується на точну відповідність звучанню слова мовою оригіналу. Через відмінності деяких звуків в українській та англійській мовах, як правило, існує декілька варіантів транскрипції. Приживаються зазвичай ті варіанти, які ближчі природі української мови.

2. Транслітерація. При транслітерації кількість неоднозначностей менша ніж при транскрипції, оскільки слово перекладається побуквенно, згідно з таблицею відповідностей символів, але побуквенне транскодування далеко не завжди відповідає реальному звучанню слова в мові оригіналу, крім того, його результат не завжди зручний для носіїв української мови.

Транслітерація відрізняється від практичної транскрипції своєю простотою і можливістю введення додаткових знаків. Транслітерація часто застосовується при складанні бібліографічних покажчиків та при організації каталогів, наприклад, коли потрібно зібрати в одному місці каталогу опис усіх творів вітчизняного автора іноземними мовами.

Транслітерації застосовують тоді, коли мови користуються різними графічними системами (наприклад, англійська, українська, грецька, вірменська, грузинська), але літери (чи графічні одиниці) цих мов можна поставити в якусь відповідність одна до одній, і згідно з цими відповідностями відбувається міжмовна передача власних назв.

3. Транспозиція полягає в тому, що власні назви в різних мовах, які розрізняються за формою, але мають загальне лінгвістичне походження, використовуються для передачі одна одній. В одних випадках транспозиція застосовується регулярно, в інших – епізодично.

При транспозиції слово або частина оригінального слова передається в українській мові з використанням тих самих лексичних засобів, які використовуються у вихідній мові. Як правило, використовуються варіанти імен, висхідні до імен-прототипів (біблейських, латинських або грецьких).

4. Калькування – це засіб перекладу лексичної одиниці оригіналу шляхом заміни її складових частин (морфем або слів) їх лексичними відповідниками у мові перекладу. Калькування як перекладацький прийом послужило основою для великого числа різного роду запозичень при міжкультурній комунікації у тих випадках, коли транслітерація була неприйнятна з естетичних, смислових або інших міркувань.

В цілому можна констатувати, що вибір тієї або іншої можливості передачі власних імен, що зберегли певну семантику, зумовлюється традицією, з якою не можуть не рахуватися перекладачі навіть у тих випадках, коли вони стикаються з іменами вигаданими або прізвиськами. Що стосується власних імен, що не мають своєї семантики в сучасній мові, то стосовно них питання про переклад, природно, не постає, і аналогія з формами передачі реалій тут припиняється. Але в будь-якому випадку саме перекладач приймає остаточне рішення стосовно того, який спосіб перекладу використати, залежно від багатьох чинників, таких як встановлена традиція перекладу, комунікативна та прагматична мета використання ВІ, співвіднесеність фонетичних, графічних та морфологічних норм мов, між якими здійснюється переклад тощо. Також варто враховувати, що доволі часто ВІ є реаліями, а тому необхідно, щоб перекладач володів певним колом фонових знань для їх адекватної передачі.