Филологические науки / 8. Украинский язык и литература

Канд. психолог. наук, доц., зав. каф. Лопушанський В.М.

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, Україна

Листування Івана Франка з Ватрославом Яґічем

Взаєминам Івана Франка з Ватрославом Яґічем присвячена велика кількість праць як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників.

Відомий польський вчений-славіст Мар’ян Якубець ще в 1959 р. на сторінках часопису „Slavia Orientalis” опублікував статтю „Iwan Franko i Vatroslav Jagić”, в якій охарактеризував взаємини між вченими і оприлюднив 11 листів І.Франка до В.Яґіча, які потім увійшли до 50-титомного зібрання творів І.Франка.

Український дослідник Євген Пащенко у контексті взаємин Яґіч-Франко говорить про таке явище в славістиці як проникнення імперської свідомості в методологію. Автор критикує радянське франкознавство, яке вихваляло В.Яґіча як „ікону славістики”, не звертаючи уваги на його великодержавні ідеї та виступи проти патріотизму І.Франка, заперечення ідеї самостійності української мови і держави [1, 116].

Сучасна українська дослідниця Л.Васильєва говорить не про вплив Яґіча на Франка, а про взаємовпливи вчених [3, 8-9].

Інша дослідниця Тетяна Маньковська акцентує увагу на науковому доробку В.Яґіча, який налічує майже 700 праць та підкреслює, що за обсягом написаного з ним може зрівнятися хіба Іван Франко [4, 103-110].

Ґрунтовно взаємини Франка з Яґічем дослідили Роман та Іван Гораки у публікації „Дисертація”. Вони опублікували всі листи Яґіча до І.Франка і зробили їх переклад [2, 3-34]. Однак автори лише на основі опублікованого ним епістолярію реконструюють взаємини між Франком та Яґічем, не враховуючи інших джерел інформації.

Цю прогалину вдало заповнив молодий франкознавець з Дрогобича В.Галик, який у своїй монографії „Хорватія у житті та творчій спадщині Івана Франка” найґрунтовніше висвітлив співпрацю І.Франка з В. Яґічем, залучивши до свого аналізу не лише їхнє листування (18 листів І.Франка до В.Яґіча та 19 листів В.Яґіча до І.Франка), а й інші джерела.

Зайвим, вочевидь, було би переповідати зміст згаданих вище наукових досліджень, адже допитливий читач і сам здогадається заглянути в ці праці.

У своєму пошуку ми детальніше простежили проблематику листування І.Франка з Яґічем та взаємовпливи хорвата й українця. До сих пір більше говорять і пишуть про вплив Яґіча на Франка, який є величезним і беззаперечним. Влив Франка на Яґіча менше акцентується.

Коли 36-літній Іван Франко в 1892 р. прибув до Відня, щоб під керівництвом 54-літнього Ватрослава Яґіча написати й захистити докторську дисертацію, то відомий хорватський вчений до того вже здобув науковий ступінь доктора філософії у Ляйпцізькому університеті та доктора слов’янської філології у Петербурзькому університеті, працював з 1872 по 1874 рр. в Новоросійському університеті, потім у Берлінському з 1874 по 1880 рр., Петербурзькому з 1880 по 1886 рр. А коли Ф.Міклошіч у 1886 р. звільнив кафедру у Віденському університеті, то Яґіч переїздить до Відня й обіймає цю посаду аж до 1908 року. Крім того Яґіч був членом Югославської академії наук і мистецтва в Загребі (1867), Краківської (1878) і Петербурзької (1880) академій наук.

Із самого початку В.Яґіч дуже прихильно поставився до І.Франка, відразу виділив його з-поміж інших слухачів свого семінару і подбав про призначення Франкові стипендії (30 гульденів). Після захисту дисертації радив своєму учневі подати свою кандидатуру на посаду доцента слов’янських літератур у Львівському університеті. Хоч Іван Франко дуже високо цінував свої наукові контакти з хорватським вченим, які спонукали каменяра до ефективнішої роботи, він не погоджувався з В.Яґічем стосовно трактування ним певних українських проблем. Так, В.Яґіч, з одного боку, підтримував жадання І.Франка та інших українських громадських діячів декретувати монолітність і самобутність української мови, але, з іншого, в жодному разі не хотів чути про незалежну і самостійну Україну. Однак пізніше В.Яґіч змінив свої погляди щодо українського вченого і в 1911 р. у листі до О.Шахматова буде називати І.Франка „найрозумнішим від усіх уроджених малорусів” або ж після того, як Франко захворів і вже не міг активно працювати, що „в Галичині вже нема більше на кого розраховувати у подальших результативних науково-літературознавчих дослідженнях” [1, 145].

Як відомо, В. Яґіч, живучи в Відні, був придворним радником і представляв австрійському міністерству освіти слов’янських письменників для отримання літературних стипендій. При сприянні хорватського вченого у 1898 р. літературну стипендію призначили О.Маковею. У 1905 р. серед претендентів на стипендію для митців була О.Кобилянська. Оскільки Яґіч не мав часу перечитувати всі твори Кобилянської, то у листі від 16 жовтня 1905р. він просив Франка: „...буду Вам дуже зобов’язаний, якщо зволите подати мені цілком коротку характеристику письменниці, яку я міг би використати у своєму повідомленні, причому, розуміється, назву Ваше ім’я, тому що я не привик наряджатися в чуже пір’я” [7, 537-540]

8-го листопада 1905 р. І. Франко надіслав В. Яґічу відповідь з детальною характеристикою творчості О.Кобилянської, зазначаючи, що „Ольга Кобилянська – дитя „зеленої” Буковини, тієї культурно-територіальної області, де на ґрунті місцевої румунсько-української відсталості прищеплюється деякими принагідними мандрівками найбільш модерні способи мислення і вислову і вислову думки, але тільки в окремих випадках вони дають справді оригінальні і здорові квіти та плоди” [5, 281] На завершення І. Франко констатує, що „Ольга Кобилянська – визначне явище в українській новітній літературі. Її перші твори були свіжим подихом у цій літературі, особливо завдяки сміливості її стилістичної манери і відсутності будь-якого шаблону . Серед українських письменниць вона не має суперниць в жанрі новели та роману, а її роман „Земля”, крім літературної та мовної вартості матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття...” [5, 282].

Подібне прохання Яґіч висловлював у своєму листі від 22 листопада 1910 року, запитуючи Франка, чи не може він рекомендувати письменника Лопатинського на отримання стипендії для діячів мистецтва. І.Франко відповів 25 листопада 1910 р. Він характеризував Лопатинського як „einen wenig sympatischen” („не симпатичного”; дослівно, як „мало симпатичного” – В.Л.), зате цілковито бездарну людину, що par force (за будь-яку ціну – В.Л.) намагається стати митцем і поетом. Якщо стипендія послужить тим засобом, який віднадить Лопатинського від мистецької кар’єри, то я гаряче рекомендую його на одержання такої стипендії” [112,389]. У 50-у томі „Зібрання творів” Франка переклад звучить, як „цілковито бездарну людину” [112,389], що не є адекватним оригіналові. У цьому ж листі Франко повідомляв Яґіча про свою тяжку недугу.

Що торкається проблематики листування, то усі листи Франка до Яґіча умовно можна розділити на три групи:

1) Наукові листи, які мають діловий характер і містять чимало роздумів і критичних зауважень обох славістів на різні фахові проблеми, серед яких домінують кирило-мефодіївська проблематика та інтерпретування праць із славістики і досліджень давнослов’янських пам’яток писемності.

2) Листи, які стосуються творчої діяльності інших осіб, зокрема О.Кобилянської, Лопатинського і ін.

3) Приватні листи, в яких простежуються наболілі Франкові проблеми, в тому числі й сімейні: про деяке непорозуміння з М.Грушевським, смерть сина Андрія і навіть про фінансову скруту, якої зазнав Франко під час війни.

Однак домінуючою темою листування була все ж наукова проблематика, в якій обидва великі славісти відстоювали духовне надбання не лише своїх народів, а й слов’янства загалом. В епістолярній спадщині обох вчених спочатку простежується лінія „вчитель-учень”, потім „колега-колега”, насамкінець „друг-друг”.

Література:

1. Галик В. Хорватія у житті та творчій спадщині Івана Франка. – Дрогобич, 2012. – 258 с.

2. Горак Р., Горак І. Дисертація//Українське літературознавство. Зб. наук. праць. – Львів, 2008. – Вип. 70. – С. 3-34.

3. Васильєва Л. Іван Франко і Ватрослав Яґіч: вплив чи взаємовпливи//Наша газета. – Вуковар, 2009. – № 5 (72). – 29 травня. – С.8-9.

4. Маньковська Т. Проблеми лінгвоукраїніки в науковій спадщині Ватрослава Ягича. – Тернопіль: Джура, 2007. – 228 с.

5. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – К. : Наукова думка, 1984. – т. 50. – С. 7-491.

6. Jagić. Лист до І.Франка від 16 жовтня 1905 р. із Відня. – І. Л. – Ф.З. – Спр. 1635. – С. 537-540.

7. Jakobiec M. Iwan Franko i Vatroslav Jagic//Slavia Orientalis. – Warszawa, 1959. R.VIII. – Nr.2-3. – S. 67-90.