Гуцол К.В.

Національній технічний університет України «Київський політехнічний інститут»

Актуальність дослідження ставлення українців до проблеми всиновлення дітей іноземними громадянами

Одним з основних напрямків державної політики України є реалізація комплексу заходів, спрямованих на охорону дитинства. Приділення особливої уваги цій проблемі на найвищому державному рівні пов’язане із ситуацією, яка склалася із сирітством та дитячою бездоглядністю в нашій країні: щорічно в Україні майже 8 тисяч дітей залишаються без батьківської опіки.

Проблема забезпечення сімейним вихованням дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є однією з найгостріших для сучасного українського суспільства. Усиновлення як форма влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, сьогодні є пріоритетною формою виховання таких дітей, і переваги її заперечити не можливо [2]. Традиції та звичаї українського народу, історичний досвід регулювання відносин з усиновлення свідчать, що пріоритет у правовому регулюванні всиновлення має бути за національним усиновленням.

Проте, у нашій державі концепція всиновлення як форма захисту дитинства ще не утвердилася у суспільній свідомості, усиновлення продовжує розглядатися як фікція біологічного батьківства. Це призвело до того, що в Україні на сьогоднішній день фактично відсутній належний механізм оцінки психологічної придатності всиновлювачів до всиновлення. Натомість у тих країнах, громадяни яких усиновлюють найбільшу кількість дітей з України (США, Італія та Франція), переорієнтація всиновлення на захист дитинства призвела до встановлення жорсткого механізму відбору всиновлювачів, який передбачає оцінку їхніх фізичних, психічних та емоційних здібностей бути батьками [3].

Питання виникнення та становлення інституту міжнародного всиновлення в Україні має досить важливе значення. Усиновлення дітей громадянами іншої держави – явище, широко розповсюджене в усьому світі: з одиничних випадків, які мали місце в минулому, воно перетворилось в масштабний процес ще після закінчення другої світової війни. На сьогоднішній день 30% українських дітей-сиріт усиновлюються іноземцями.

На сьогоднішній день в Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. 11 липня 2011 набрали чинності зміни до Сімейного кодексу України щодо особливостей усиновлення окремих категорій дітей. Так, згідно зі статтею 24 Закону України «Про охорону дитинства», лише за умови неможливості влаштувати дитину в рідному середовищі, приймається рішення про міждержавне всиновлення. Дитина, яка є громадянином України, може бути всиновлена іноземною родиною (іноземці обов'язково повинні бути одруженими), якщо вона перебуває не менше одного року на централізованому обліку. Винятки можливі за умови, якщо усиновитель є родичем дитини або дитина страждає на хворобу, що внесена до спеціального Переліку захворювань. Окрім того, іноземні громадяни не можуть всиновлювати українських дітей віком до п'яти років [1].

Отже, вдосконалення системи всиновлення – одне з найважливіших завдань нашої держави і суспільства. Усі питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування повинні терміново вирішуватись. На нашу думку, держава, віддаючи наших дітей іноземним громадянам, має дбати про те, щоб це маленьке «уособлення нас» потрапило в «хороші руки», щоб не було порушено прав та законних інтересів дітей, щоб вони відчували любов і підтримку не тільки своїх батьків, але й їхньої справжньої Батьківщини, місця де вони народились.

Дана ситуація вимагає дослідження ставлення українських громадян до цього складного та неоднозначного соціального явища. Отже, сформулюємо гіпотези соціологічного дослідження, що плануємо провести.

1. Українське суспільство має низький рівень інформованості щодо сутності та специфіки проблеми всиновлення українських дітей-сиріт іноземними громадянами, а також про реальну статистику практики міжнародного всиновлення в Україні.

2. Ставлення більшості українців до законодавчої та судочинної системи України щодо міжнародного всиновлення є негативним.

3. Приблизно половина громадян України має позитивне ставлення до практики всиновлення дітей-сиріт іноземними громадянами.

4. Негативне ставлення українців до практики всиновлення дітей-сиріт іноземними громадянами обумовлено дуже низьким рівнем їхньої інформованості про сутність цієї проблеми.

5. Більшість українців вважають, що якість контролю за родинами іноземців, які всиновили українську дитину є незадовільною.

6. Серед українців, із високим рівнем інформованості про сутність зазначеної проблеми, більшість зазначає необхідність «пом'якшення» вимог та обмежень щодо практики міжнародного всиновлення в Україні.

У контексті вищесказаного глибоке розуміння українськими громадянами актуальної проблеми всиновлення дітей-сиріт може бути передумовою формування активної громадянської позиції щодо питань міжнародного всиновлення та усвідомлення пріоритетів національного всиновлення в Україні.

Література

1. Закон України «Про охорону дитинства» : Офіційний текст зі змінами та доповненнями (станом на 08.06.2013.) − [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2402-14

2. Петрочко Ж. В. Дитина в складних життєвих обставинах: соціально-педагогічне забезпечення прав : монографія / Ж. В. Петрочко ; Ін-т пробл. виховання НАПН України. − Рівне : «О. Зень», 2010. −367 с.

3. Усиновлення : реалії та тенденції. Результати соціологічних досліджень. За результатами опитування сімей-усиновителів в Україні – К. : «Фенікс», 2008 – 160 с.