Економічні науки/ 15.Державне регулювання економіки

доц. Ціхановська В. М., Пасічник І. В.

Київський національний торговельно-економічний університет

Вінницький торговельно-економічний інститут, Україна

Державна підтримка інноваційної діяльності

У сучасних умовах жорсткої конкуренції на міжнародному рівні за технологічне лідерство перевагу отримують ті країни, економіка яких все більше базується на інноваціях та пов’язаних з ними нових технологіях.

Сподівання на швидкий розвиток економіки, що панували в українському суспільстві в перші роки незалежності, базувалися, значним чином, на високому інноваційно-ресурсному потенціалі, який мала наша держава в складі СРСР. Україна тримала передові позиції на світовому рівні в галузях космічного ракетобудування, цивільної авіації, приладобудування та багатьох інших напрямів. На сьогоднішній день Україна представлена на світовій арені як третьорозрядна країна з низьким життєвим рівнем громадян, яка не становить конкуренції провідним державам у жодній галузі і придатна лише на роль споживача низькосортного вжитку та постачальника напівоброблених товарів – чорних металів та деяких видів хімічної продукції.

Активний розвиток інноваційної діяльності можливий лише за активної державної підтримки. Наша держава і так завинила перед суспільством – з моменту набуття незалежності втрачено , як вважають авторитетні дослідники, понад 75 % свого економічного потенціалу, що майже в два рази більше ніж за роки Другої світової війни (40 %) [1].

За будь-яких часів держава була і є потужним механізмом досягнення загального розвитку суспільства. Державна політика розвинутих країн світу в інноваційно-інвестиційній сфері включає методи прямого й непрямого стимулювання. До прямих методів належать: бюджетне фінансування чи надання кредитів на пільгових умовах; безоплатна передача або надання на пільгових умовах державного майна та земельних ділянок для організації інноваційних підприємств; створення наукової та обслуговуючої інфраструктури в регіонах, де концентрується науково-дослідна діяльність; реалізація цільових програм, спрямованих на підвищення інноваційної активності бізнесу; державні замовлення, переважно у формі контрактів на проведення НДР, а потім знаходять широке застосування в економіці країни; створення науково-технічних зон зі спеціальним режимом інвестиційно-інноваційної діяльності. До непрямих відносяться: податкові пільги на інвестиції, що здійснюються в інноваційну сферу; різноманітні пільги для суб’єктів економічної діяльності, які спеціалізуються на науково-технічних напрямах.

Як і слідувало очікувати, зовнішній світ не докладає зусиль для нашого розвитку. Частіше навпаки – в співпраці з зарубіжними партнерами у науково-технічній сфері спостерігаються випадки нав’язування іноземними контрагентами несправедливих умов договорів на здійснення науково-технічних робіт, згідно яким при укладенні угоди українською стороною передаються права власності не лише на інтелектуальну власність, що створена під час реалізації проекту, а й на всі попередні розробки. Держава не володіє в повному обсязі інформацією щодо ефективності міжнародної благодійної допомоги та її впливу на ситуацію в конкретних сферах життєдіяльності країни [2].

Інституціональний механізм забезпечення інноваційної діяльності є складною системою взаємопов’язаних структур, що займаються виробництвом і комерційним впровадженням наукових знань і технологій у межах національних кордонів, а також комплексу інститутів правового, фінансового та соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси, мають міцне національне коріння, традиції, політичні та культурні особливості [3]. Провідним аспектом у даному відношенні є дослідження ефективності державного регулювання економікою, здатність уряду підтримувати кращі компанії, які уособлюють інвестиційну привабливість внутрішньої економіки, управляти ефективним розміщенням бізнесових структур та оптимальним використанням ресурсів.

З позиції визначення ролі держави у становленні інноваційної системи, інституціональний механізм забезпечення процесу створення та поширення інновацій має три обов’язкових складові: систему державної підтримки фундаментальних і прикладних досліджень; різноманітні форми та джерела фінансування; непряме стимулювання та підтримку досліджень, інноваційного підприємництва.

В Україні прийнятий закон України «Про інноваційну діяльність» (4 липня 2002 року), існує законодавча норма фінансування науки та інновацій, але вона з року в рік не виконується. Наша держава не дотримується норми бюджетного фінансування науково-технічних робіт, яка законодавчо визначена на рівні 1,7 % до ВВП. Витрати на науку закладаються в бюджеті за залишковим принципом, причому виділяються не на конкретні цілі, а на утримання наукових установ, в основному – в межах фонду оплати праці. Наукові інститути не мають ні стимулу, ні можливості нарощувати наукові результати – вдається лише утримувати від розпаду спрацьовані колективи, і то не в усіх випадках.

Світовий досвід засвідчує, що державне регулювання інноваційних процесів не суперечить вимогам ринкової економіки, а спрямовує ринкову економіку в русло постійних структурних змін, які породжуються потребами ринку. В Україні необхідно терміново на державному рівні вирішити проблеми фінансування інноваційних процесів [4].

Література:

1. Ізюмська В. А. Державна підтримка розвитку інноваційних процесів на державному та регіональному рівнях // Економіка & держава. – 2007. – № 10. – С. 78.

2. Ізюмська В. А. Реалізація державної інноваційної політики в Україні // Економіка & держава. – 2007. – № 12. – С. 58.

3. Михайловська О. Інноваційний прорив України: політичний міф чи реальна можливість у глобалізованому світі // Економіст. – 2008. – № 8. – С. 34.

4. Луцька Н. І. Регулювання інноваційної діяльності державою // Фондовый рынок. – 2007. – № 8. – С. 34.