К.е.н. Татаріна Т.В.

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Реформування законодавчої бази перестрахування в Україні

З розвитком і становленням України як незалежної держави розвивається і змінюється її фінансовий ринок і як його невід’ємна частина, страховий ринок. Законотворці все більше уваги приділяють реформуванню страхового сектора економіки. На шляху розвитку страхових і перестраховувальних відносин виникає багато питань, які потребують розгляду і вирішення. Одним із важливіших з них постає питання щодо регулювання перестраховувальної діяльності державою.

Як свідчить світова теорія і практика, регулювання перестраховувальної діяльності та його правова база ґрунтується на трьох принципах:

По-перше, страхове право не повинно обмежувати страховика у придбанні оптимального перестраховувального захисту як в країні, так і за її межами.

По-друге, вітчизняні та іноземні перестраховики повинні працювати в достатньо вільних умовах, які дозволяють їм пристосовувати свої продукти до потреб цедентів, укладати з ними перестраховувальні договори за обсягом, який партнери вважають доцільним, а також здійснювати необхідні платежі.

По-третє, враховуючи потреби страховиків і перестраховиків, держава в той же час повинна дбати і про інтереси страхувальників.

Рівновага трьох вищеприведених принципів створює надійну основу для ефективного розвитку перестрахування в країні.

Законодавчих обмежень при здійсненні перестраховувальних операцій в Україні немає, крім положення ст..30 Закону України «Про страхування», щодо прийняття крупного ризику страховиком та необхідності його перестрахування.

Укладання перестраховувальної угоди з перестраховиком-нерезидентом потребує виконання ряду норм, зазначених в Постанові КМУ “Про затвердження порядку та вимог щодо здійснення перестрахування у страховика (перестраховика) нерезидента” №124 від 4 лютого 2004 року і розпорядженні Держфінпослуг України «Про затвердження вимог до рейтингів фінансової надійності (стійкості) страховиків та перестраховиків-нерезидентів» №2885 від 3 грудня 2004 року. Після встановлення цих вимог досить складно було налагоджувати перестраховувальні відносини з російськими страховими компаніями, які вже давно є надійними партнерами вітчизняних страховиків.

Важливу роль для становлення перестраховувальних відносин в країні відіграє чітке, зважене податкове законодавство, яке може сприяти ефективним страховим та перестраховувальним відносинам, так і навпаки, їх дестабілізувати. Слід відзначити, що в 2004 році проблема оподаткування при здійсненні перестраховувальних операцій з нерезидентами, була врегульована. Так, відповідно внесених змін до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” (стаття 13.6) ставка оподаткування, якщо перестраховик-нерезидент має відповідний рейтинг фінансової надійності, становить 0%, якщо ж перестраховик не відповідає рейтингу - 3%. Водночас інший підхід існує до діяльності брокерів при здійсненні перестраховувальних операцій з нерезидентами. Страхові брокери сплачують податок в розмірі 3% незалежно від того, має встановлений законодавством рейтинг фінансової надійності перестраховик-нерезидент або ні. Встановлення таких норм заважають розвитку посередництва в країні, створюючи переваги для страхових компаній. Очевидно, що потрібно і для брокерів і для страховиків створювати рівні умови функціонування.

Крім змін в оподаткуванні за ставкою, розширилась база оподаткування. Тепер 3% податку нараховують з суми отриманих страхових платежів за мінусом платежів направлених в перестрахування лише резидентам (раніше було резидентам і нерезидентам). Отже податкове навантаження зростає для страхових компаній, які перестраховують у нерезидентів крупні ризики. Це компанії, що спеціалізуються в авіаційному, морському страхуванні, де передача премії за договорами перестрахування може становити 85-90% оригінальної премії. Відповідно страховий захист стає відразу дорожчим для страхувальників, оскільки страховики вимушені збільшувати тарифи за цими видами страхування.

Сьогодні точиться дискусія між фахівцями страхової справи через впровадження ліцензування перестраховувальної діяльності. Протиріччя пов’язане з вирішенням, що необхідно ліцензувати: перестраховувальну операцію або оператора. Зрозуміло, що професійні перестраховувальні компанії виступають за ліцензування оператора, оскільки отримати єдину ліцензію на право здійснювати перестраховувальні операції не дуже кропітка і витратна справа у порівнянні з отриманням ліцензії на кожний вид страхування, за котрим ризики передаються в перестрахування. Звичайні страхові компанії не мають бажання крім отримання багатьох ліцензій на окремі види страхування, купувати ще ліцензію для здійснення перестрахування. Отже, кожна з сторін має свої аргументовані доведення.

За сучасних умов важливим завданням в реформуванні законодавчої бази перестрахування є необхідність визначення статусу перестраховика. В доповненнях і поправках до Закону України «Про страхування» доцільно визначити, що перестраховиком може бути звичайна страхова компанія і професійна перестраховувальна компанія, котра займається виключно перестраховувальними операціями, адже такі компанії вже існують на вітчизняному страховому ринку.

Визначення перестрахування, яке існує у вітчизняному законодавстві, не враховує відносини з повторного перестрахування – ретроцесії. Потрібно пояснити наявність суб’єктів таких відносин: ретроцедент, ретроцесіонарій.

В теорії і практиці перестрахування сьогодні існує багато неузгодженостей в перестраховувальному інструментарії: форми, методи, типи перестрахування мають різні тлумачення в підручниках і періодичних виданнях.

З’ясування термінів “метод” і “форма” за словниками української мови доводить, що називати факультативну і облігаторну передачу ризиків в перестрахування “методом” є теоретично невірним.

Поняття “комісія з перестрахування” в перестраховувальних договорах визначається багатьма перестраховиками як комісійна винагорода, хоча за економічним змістом – це не винагорода, а накладні витрати страховика (цедента). Слід розрізняти види премій на етапах проходження їх від страхувальника до страховика, від страховика (цедента) до перестраховика, від ретроцедента до ретроцесіонарія.

Невідповідність в українському законодавстві класифікації страхування міжнародній практиці спричиняє непорозуміння при укладанні договорів перестрахування з іноземними партнерами. Згідно з статтями 6 і 7 Закону України «Про страхування» ліцензії видаються на зазначені в нормативному акті види обов’язкового і добровільного страхування. За міжнародною класифікацією страхування – виокремлюють класи страхування життя і класи загальних видів страхування.

Сьогоднішні реалії вимагають від державних органів і учасників перестраховувальних відносин вирішення вищезазначених проблем: усунення протиріч у законодавчих актах, недоліків в оподаткуванні страхових і перестраховувальних операцій, удосконалення правових основ перестрахування, внесення зрозумілості у термінологію перестрахування.