Галина Дідук „Філологічні науки”

кандидат педагогічних наук, 1. Методика викладання

доцент, докторант Південноукраїнського мови та літератури

державного педагогічного університету

ім. К. Д. Ушинського

Феномен інтеракції різнотипових підходів до вивчення української мови у загальноосвітніх навчальних закладах

1. Враховуючи важливість статусу української мови як державної, у всіх середніх навчальних закладах України впроваджується компетентнісно-орієнтований і комунікативно-функціональний підходи до її вивчення. Дослідження вітчизняних та зарубіжних вчених-методистів, психолінгвістів, мовознавців останніх років довели, що мовна і мовленнєва компетенції учнів ґрунтуються на усвідомленні основної функції української мови – комунікативної, яка забезпечує мовленнєву діяльність її носіїв і впливає на їх духовний розвиток.

2. Одним із шляхів оновлення змісту освіти та узгодження його із сучасними потребами інтеграції до європейського та світового освітніх просторів є орієнтація навчальних програм – стандартів на набуття ключових компетентностей та на створення ефективних механізмів їх досягнення. Основні положення щодо вивчення мов, оцінювання мовленнєвої підготовки особистості знаходимо у Загальноєвропейських Рекомендаціях з мовної освіти, які передбачають різні підходи опанування лінгвістичними одиницями. Зупинимося на діяльнісно-орієнтованому. Він включає в себе навчальні дії, що розвивають низку компетенцій комунікативного мовлення. Цьому сприяють умови, потреби для різних видів мовленнєвої діяльності; мовленнєві процеси; тексти; теми текстів; комунікативні стратегії, тактики і система завдань.

Рекомендації розглядають різні види компетентності мовця і насамперед, комунікативну. Комунікативна мовленнєва компетентність включає три види компетентності: лінгвістичну, соціолінгвістичну та прагматичну. Лінгвістична компетентність – знання мовної системи та її структури; соціолінгвістична – умови користування мовою у різних суспільних умовах. Прагматичну компетентність пов’язують із функціонуванням мовних засобів. Звідси випливають різні підходи до навчання мови (комунікативно-діяльнісний, функціонально-стилістичний, лексико-семантичний, структурно-описовий, структурно-семантичний, етнопедагогічний, соціокультурологічний тощо).

3. У процесі вивчення української мови шкільними програмами 2003 р. і 2005 р. передбачені комунікативна і мовленнєва змістові лінії, завдання яких спрямоване як на розвиток в учнів “уміння вільно спілкуватися українською мовою в різних мовленнєвих ситуаціях”, так і на формування власних, індивідуально-стилістичних особливостей вираження думки та її словесного оформлення.

У процесі роботи над мовним матеріалом необхідно звернути увагу на те, що, оцінюючи комунікативну доцільність мовлення, ми спираємося на варіативність і синонімію з урахуванням того, що для передачі певного значення в мові існує декілька нормативних засобів, тому завдання вчителя – навчити учнів вибрати найбільш вдалий із можливих. Під час оцінювання вибраного мовного засобу важливо визначити, наскільки він відповідає ситуації спілкування.

Добір навчального змісту й організація навчання української мови здійснюється на основі застосування і поєднання основоположних дидактичних і методичних принципів.

4. Комунікативно-діяльнісний підхід означає вивчення мови як засобу спілкування і здійснюється у процесі взаємопов’язаного і цілеспрямованого вдосконалення чотирьох видів мовленнєвої діяльності учнів – аудіювання, читання, говоріння й письма. Цей принцип передбачає, зокрема, широке застосування інтерактивних методів навчання, оптимальне поєднання фронтальної, групової та індивідуальної форм організації навчального процесу.

Для того, щоб навчити дітей мовленнєвої взаємодії з різними адресатами, треба чітко уявляти, що є цікавим, цінним для різних вікових груп, міських і сільських дітей тощо. Адже відомо, що вони можуть виразити своє ставлення насамперед до того, що їх цікавить. Абстрактні теми бесід, що не мають прямого стосунку до дитини, не містять проблемних ситуацій, виконання вправ, що складаються з окремих речень, не сприяють формуванню умінь спілкуватися. Учні будуть виконувати лише вимоги вчителя.

5. Заняття з української мови треба будувати так, щоб учні успішно оволодівали і монологічним, і діалогічним мовленням, спираючись на знання про текст, стилі, типи, жанри мовлення, ситуацію спілкування, набували культури мовлення. Комунікативна діяльність має здійснюватися в ході розв’язання учнями системи усних і письмових мовленнєвих завдань, розташованих у порядку зростання їх складності. Для надання школярам більше можливостей спілкуватися, висловлювати власні думки почуття, необхідно, зокрема, ширше впроваджувати групову форму проведення занять, індивідуалізувати та опосередковувати систему письмових робіт.

6. Навчання української мови з позицій психолінгвістики дає змогу звернутися до мови як до системи орієнтирів, необхідної для діяльності людини, для створення певної, зокрема, професійної, картини світу. У центрі уваги в такому разі перебуває зв’язок між тим, коли, що і як хоче сказати учасник мовного спілкування і тим, які мовні засоби можна організувати і сприйняти по-різному залежно від комунікативних настанов, водночас комунікативні настанови можна вербалізувати в різний спосіб. Яскравий приклад – мова інформаційних програм наших телеканалів, які різняться політичними пріоритетами у подачі одних і тих же подій.

7. Висновки. Отже, навчальний матеріал і цільові настанови необхідно добирати з урахуванням ціннісних орієнтацій учнів. Тільки тоді смисловий зміст і мовне наповнення навчальних текстів, конструювання власних висловлювань будуть здійснюватися через реалізацію цікавих для учнів цільових настанов. Таким чином, суттю комунікативної спрямованості навчання мови є формування в учнів умінь розв’язувати комунікативні завдання з метою оволодіння спілкуванням, що сприяє формуванню мовної особистості, якою має стати кожний випускник середньої школи.