Федчик В.А.

Донецький державний університет управління

Вимоги до наукового експерименту

в методиці викладання української мови як іноземної

Майже всі дослідження, спрямовані на вдосконалення методики викладання української мови як іноземної, містять експеримент. Експеримент має складну структуру: гіпотеза → формулювання предмета експериментального дослідження → розробка програми експериментального дослідження → розробка методики (вибір методичної схеми, визначення тривалості) і розробка плану створення експериментальних ситуацій (вибір об’єктів, визначення послідовності процедур) → реалізація програми (створення експериментальної ситуації, спостереження і контроль) → аналіз результатів (отримання сумарного результату, факторний аналіз результату, оцінювання реального і пізнавального результатів). Отже, в дослідженнях з методики викладання української мови як іноземної формулюються та в експериментальному навчанні перевіряються ті або інші припущення-гіпотези, робляться висновки, які далі кладуться в основу практичних рекомендацій. Чи завжди пропоновані гіпотези науково коректні, проведені експерименти доказові, а висновки і рекомендації, зроблені на їхній основі, надійні? Нам здається, що на це запитання ми не можемо поки що дати позитивної відповіді.

Експеримент – це найскладніший з усіх видів наукових досліджень, найтрудомісткіший, але водночас найкорисніший і найточніший. На шляху здійснення експерименту трапляється багато проблем і труднощів, які доводиться долати. Але без нього в методиці обійтися неможливо, оскільки в ретельно продуманому і коректно проведеному експерименті – і тільки в ньому – можна одержати практично найкорисніші, науково найдоказовіші результати.

Завдання цієї статті – не аналізувати помилки, допущені у вже проведених експериментальних дослідженнях, а, узагальнивши їх, розглянути основні вимоги, що пред’являються до науково-практичного експерименту, способи подолання труднощів, які виникають під час підготовки і проведення експерименту. Почнемо із найзагальнішого визначення експериментального методу. Експеримент – це особливий вид дослідження, спрямованого на перевірку наукових гіпотез – припущень імовірнісного характеру, які потребують доведення. Без гіпотез немає експерименту, як немає його і без доведення, що відповідає вимогам логіки наукового мислення. Експеримент передбачає таку організацію дослідження, яка забезпечує валідність і надійність одержуваних висновків. На рис.1 схематично зображені основні типи і види наукових досліджень у галузі методики викладання української мови як іноземної, показане місце, яке займає серед них експеримент.

Рис 1. Основні типи наукових досліджень методичного плану.

З рисунка видно, що існує два основних типи наукових досліджень методичного плану: теоретичні і практичні. Останні, у свою чергу, розподіляються на чотири види, зображені на рис.1 системою блоків, з’єднаних стрілками: а) теоретичні, описово-гіпотетичні; б) теоретичні, пояснювально-гіпотетичні; в) практичні, неекспериментальні, описово-гіпотетичні; г) практичні, експериментальні, пояснювально-доказові. З усіх чотирьох названих видів досліджень тільки експеримент дозволяє остаточно відповісти на важливі для практичної методики питання «як?» і «чому?». Всі інші дослідження дають на них лише здогадні відповіді, що потребують додаткової перевірки. Таку властивість експеримент має тому, що в ньому дослідник може систематично і цілеспрямовано змінювати умови і точно фіксувати те, що в результаті цього відбувається.

Під час підготовки, організації і проведення експерименту особлива увага повинна бути звернена на гіпотези, точність визначення належних до них понять, логіку доведення і побудови експерименту. Яким вимогам усе це повинне відповідати, щоб можна було одержати достовірні результати? Які типові помилки, що знижують цінність експерименту, зустрічаються тут?

Розроблення і формулювання гіпотез. Наукова гіпотеза завжди виходить за межі простої реєстрації фактів, служить їх поясненню і прогнозуванню. Гіпотеза утверджує якусь думку і вважається нетривіальною, якщо протилежне їй за змістом судження до експериментальної перевірки настільки ж правдоподібне, як і сама гіпотеза. Вимоги, що утворюють умови наукової спроможності гіпотези, такі: 1) гіпотеза повинна пояснювати все коло явищ, включених до обсягу і змісту належних до неї понять; 2) вона повинна бути принципово перевірюваною, тобто довідною експериментально; 3) формулювання гіпотези повинне бути максимально простим, не містити в собі невизначених або неоднозначно трактованих термінів.

Рис.2. Ієрархічно побудована система супідрядних гіпотез.

Точне формулювання гіпотез - найважливіша фаза наукового дослідження. Помилка в гіпотезі може звести нанівець результати всього експерименту. У ретельно продуманому експерименті звичайно є не одна, а декілька супідрядних гіпотез, що утворюють ієрархічно побудовану систему (рис.2).

Верхній щабель в ієрархії займає загальна гіпотеза, що безпосередньо випливає з теорії і містить нове теоретичне твердження, сформульоване в узагальненому вигляді. За загальною гіпотезою йдуть окремі, що розкривають її зміст. З окремих гіпотез, у свою чергу, випливають емпіричні, тобто безпосередньо в досвіді перевірювані наслідки. В експерименті повинні бути присутні гіпотези всіх трьох зазначених рівнів, і їх наявність – одна з ознак коректно проведеного експерименту. Особливо важливо, щоб обсяг і зміст понять, використаних у формулюваннях емпіричних гіпотез-наслідків, відповідали аргументам, які дослідник має намір одержати і застосувати для доведення запропонованих гіпотез.

Мова, якою формулюються гіпотези, повинна бути конкретною, стислою і ясною. Якщо дослідник змушений користуватися багатозначними термінами, поняттями повсякденної мови або новими, то він повинний перекласти їх мовою науки, визначити відповідно до вимог логіки через уже відомі, однозначні і точні поняття.

Визначення понять. Поняття – це сукупність суджень, ядром якої є думки про найзагальніші й у сукупності найістотніші ознаки означуваного об’єкта. Воно не зводиться до дефініції, тобто до стислої вказівки тільки істотних ознак. Визначення поняття являє собою логічну операцію, за допомогою якої оцінюються обсяг і зміст поняття. Уміння точно визначити поняття є одним із найскладніших, має величезне значення для долі експериментатора.

Вивчивши сотні і тисячі правильних визначень, логіка встановила прийоми визначення поняття, що дозволяють розкривати його істотні ознаки, не вдаючися до перерахування їх усіх. Основним із таких прийомів є визначення поняття через найближчий рід і видову відмінність. Це означає, що для кожного поняття, яке підлягає визначенню, насамперед треба знайти ширше – родове. Але відшукання роду – це тільки початок визначення. До кожного роду входить декілька видів. Для того щоб з’ясувати зміст певного виду, що відповідає означуваному поняттю, необхідно знайти ту істотну ознаку, яка відрізняє цей вид від усіх інших, що входять до зазначеного роду.

В експериментах часто застосовуються так звані операційні визначення. Вони полягають у понятийном виділенні тих або інших об'єктів через опис специфічних для них оцінних або вимірювальних процедур.

Існує шість основних вимог визначення поняття, включаючи головне, назване вище: 1. Всяке поняття повинне бути визначене (якщо воно не операціональне) через найближчий рід і видову відмінність. 2. Визначення повинне бути розмірним, тобто обсяги означуваного і означального поняття повинні бути однакові. 3. Видовою відмінністю є ознака або група ознак, властивих тільки певному поняттю і відсутніх в інших поняттях, що належать до того ж роду. 4. Визначення не повинне містити логічного кола, тобто означуване поняття не може визначатися за допомогою такого поняття, що саме стає ясним тільки через означуване поняття. 5. Визначення не може бути тільки негативним. 6. Воно не повинне містити в собі логічної суперечності.

Нечіткість у визначенні понять, використовуваних в експерименті, зазвичай дуже утруднює, а іноді робить просто неможливим практичне використання його результатів. До речі, розпливчастість ознак – одна з основних помилок у визначенні понять, які знижують наукову і практичну цінність експерименту. Іншими типовими помилками є такі: неповне ділення обсягу понять, занадто велике ділення, перехресне ділення і стрибок у діленні. Неповне ділення обсягу поняття – це таке явище, коли при перерахуванні видових ознак деякі з них пропускаються. Занадто велике ділення полягає в тому, що в обсяг подільного поняття вводяться види, які у ньому самому не містяться. У такому разі сума обсягів видових ознак перевищує обсяг подільного, означуваного поняття. Помилка перехресного ділення полягає в тому, що в процесі ділення обсягу поняття береться декілька підстав для ділення. Стрибок у діленні – помилка, викликана порушенням правила безперервності ділення.

Доведення. Всяке доведення в експерименті складається з трьох частин: гіпотези, аргументів, і демонстрації того, як справедливість гіпотези випливає з цих аргументів. Аргументи являють собою думки, істинність яких уже перевірена або доведена. Внаслідок цього вони можуть наводитися з метою обґрунтування істинності або хибності гіпотези. Демонстрація – це система логічних міркувань, у процесі яких із фактів і аргументів виводиться справедливість або хибність гіпотези.

Для того щоб доведення було переконливим, необхідно додержувати певних правил. Одне з основних правил доведення стверджує: гіпотеза, аргументи повинні бути судженнями, ясно і точно визначеними. Будь-який опонент, який бодай трохи знає логіку, може використовувати у своїх інтересах кожне слово, виражене недостатньо ясно, точно і конкретно, і тим самим спростувати доведення.

Доводжувана гіпотеза повинна залишатися тотожною, тобто тою самою протягом усього доведення. Порушення цього правила веде до того, що гіпотеза залишається недоведеною. У цьому разі відбувається логічна помилка, називана підміною тези. Така підміна означає, що, почавши доводити одну гіпотезу, автор через якийсь час, сам того не помічаючи, переходить до доведення по суті вже іншої гіпотези, із ширшим або вужчим обсягом понять, які містяться в ній.

Аргументи, що наводяться на підтвердження гіпотези, не повинні суперечити одні одним. Необхідно також суворо стежити за тим, щоб дотримувалося таке правило: аргументи, що наводяться на підтвердження гіпотези, самі повинні бути істинними, такими, що не піддаються сумніву, перевіреними на практиці.

Помилка, що часто зустрічається в доведенні, полягає в тому, що експериментально встановлена послідовність подій або їх статистично достовірний зв’язок приймається за причинно-наслідкову залежність між ними. Наприклад, із того, що за подією А завжди незмінно настає подія Б, нерідко роблять висновок про те, що А и є причина Б; із того, що подія А статистично значуще корелює із подією Б, роблять висновок про те, що одна з них є причиною іншої. Такі приклади показують, що це не завжди так:

Приклад 1. При зміні пір року за літом завжди йде осінь. Але це не означає, що літо є причиною наставання осені.

Приклад 2. Людина, що народилася і прожила тривалий час у якійсь країні, звичайно непогано знає мову, якою в цій країні говорять. Проте звідси не випливає, що факт її народження в цій країні є причиною знання нею відповідної мови.

В обох наведених прикладах є справжні причини подій і фактів, зазначених по порядку другими, але вони приховані. У першому прикладі – це зміна температури атмосфери внаслідок видалення Сонця від Землі; у другому – навчання мови в процесі спілкування з людьми. Застосування методів математичної статистики і встановлення достовірних залежностей не є гарантією з’ясування причинно-наслідкових зв’язків. Тільки ретельно продуманий і правильно поставлений експеримент спроможний дати відповідь на питання, що є причиною, а що наслідком.

Схеми організації експерименту, спрямованого на виявлення причинно-наслідкових залежностей. Всякий експеримент організується і проводиться за певним планом, який є не що інше, як логічна схема доведення, перенесеного в план практичних дій. Основна логічна схема експерименту доволі проста. Вона включає дві групи досліджуваних: експериментальну і контрольну. Виділяється й в експериментальній групі цілеспрямовано варіюється гадана причина досліджуваного явища, а в контрольній групі під час експерименту нічого не відбувається. Потім оцінюються і порівнюються в експериментальній і контрольній групах гадані наслідки. Якщо в експериментальній групі вони істотно відрізняються від контрольної, то робиться висновок про те, що причина знайдена точно.

Існує декілька варіантів практичної реалізації цієї загальної схеми:

1. Метод єдиної відмінності.

(а, б, в, г) (ґ, д)

(а, б, в, г+) (ґ, д+)

Між експериментальною і контрольною групами в цьому випадку фіксується єдина відмінність за ознакою «г», яка після завершення експерименту приводить до єдиної відмінності за ознакою «д». На цій підставі робиться висновок, що «г» є причиною «д».

2. Метод супутніх змін (узагальнений варіант методу єдиної відмінності).

(а, б, в, г) (ґ, д)

(а, б, в, г+) (ґ, д+)

(а, б, в, г++) (ґ, д++)

(а, б, в, г+++) (ґ, д+++)

Якщо, варіюючи в одній групі величину ознаки «г», ми постійно одержуємо зміни однієї ознаки «д», то «г» можна розглядати за причину «д».

3. Метод єдиної подібності.

(а, б, в, г) (ґ, д)

(і, к, л, г) (м, д)

(н, о, р, г) (п, д)

(с, т, у, г) (ф, д)

Якщо при різноманітних варіаціях ознак залишається єдина подібність (у цьому разі «г»-«д»), то «г» також розглядається як причина «д».

Для того щоб результати, одержувані в експериментальній і контрольній групах, були порівнянними, необхідно, щоб за істотними ознаками ці групи були еквівалентними. Основна функція контрольної групи в експерименті полягає в перевірці на ній правомірності альтернативних запропонованим гіпотез.

Плани експериментів. 1. Експеримент типу «тільки після». У дослідженнях цього виду експериментальні і контрольні групи оцінюються тільки після закінчення експерименту. Тут за альтернативу залишається і потребує спеціального доведення гіпотеза про те, що із самого початку експериментальна і контрольна групи не різнилися між собою.

2. Експеримент типу «до і після». Тут оцінка гаданого наслідку провадиться до і після зміни ймовірної його причини. В експерименті такого типу достатньо мати одну контрольну групу.

На закінчення нам залишилося намітити деякі загальні вимоги, яким повинні відповідати публиковані в наукових журналах статті, що містять експеримент:

1. У таких статтях, крім опису експерименту (указівки на те, із ким і як він проводився), бажано наводити гіпотези, давати визначення використовуваним у них поняттям.

2. Повинні бути точно зазначені логіка організації і процедура проведення експерименту, його експериментальні і контрольні групи, засоби їхнього добору.

3. Необхідно також указувати методи збору й оброблення інформації, наводити відомості про їх валідність і надійність, прийоми і засоби кількісного (статистичного) оброблення даних (якщо вони застосовувалися).

4. З тексту, що містить опис експерименту, для читача повинна бути ясною логіка доказу, аргументи і факти, використані автором для доведення справедливості зроблених висновків.

5. Якщо обсяг публікації не дозволяє докладно висвітлити все зазначене вище, то її автор повинний назвати інші письмові або документальні джерела, звернувшися до яких читач міг би особисто упевнитися в обґрунтованості зроблених у результаті експерименту висновків і рекомендацій.

Література:

1. Здобувачу наукового ступеня: Метод. рекомендації / Упоряд. С.В.Сьомін. – К.: МАУП, 2002. – 184 с.

2. Онуфрієнко Г.С. Науковий стиль української мови: Навч. пос. – К.: „Центр навчальної літератури”, 2006. – 312 с.

3. Основы научной речи: Учеб пособие для студ. нефилол. высш. учеб. заведений / Н.А.Буре, М.В.Быстрых, С.А.Вишнякова и др.; Под ред. В.В.Химика, Л.Б.Волковой. – СПб.: Филологический факультет СПбГУ; М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 272 с.

4. Черній А.М. Дисертація як кваліфікаційна наукова праця: Посібник / За заг. ред. І.І.Ібадуліна. – К.: Арістей, 2004. – 232 с.

5. Шейко В.М., Кушнаренко Н.М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – К.: Знання-Прес, 2003. – С.91-96.