Шпонько В.І.

Криворізький технічний університет

                                              Андрусенко Ю.О.

Криворізький факультет Запорізького національного університету

Державні адміністративні реформи, суперечності та наслідки

 

Проурядові публікації та виступи високих чиновників наголошують на успіх адміністративної реформи, в тому числі, новій започаткованій системі державного управління, завзятості та ініціативі державних органів та управлінського апарату, що ніби – то були вагомими чинниками зростання. Наскільки справедливі такі тези, і наскільки ми можемо ними втішатись?

Нагадаємо, що проведення адміністративної реформи, по-перше, проголошувалось як першочергове завдання уряду у впровадженні ефективного державного управління, а по-друге, виступало вагомим чинником поновлення й отримання фінансування МВФ. Проте, незважаючи на видимість адміністративних реорганізацій державних органів різних рівнів, вірогідно в Україні не знайдеться людини, котра стверджуватиме, що ефективність державного управління підвищилась. Змінюючи ієрархічну структуру, державні органи залишались у системі управління, котра у попередні роки довела свою неспроможність щодо впровадження та підтримки реформувань – лібералізація управління не стала вимогою та справою ініціаторів реформувань.

Не спрощуючи проблеми багатоаспектності витоків і проявів сучасної кризи, можна з упевненістю стверджувати, що фактично структура державного управління, народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України. Вирішальну роль в цьому відіграло те, що Україна успадкувала галузеву структуру управління та виробництва, яка впродовж десятиліть формувалася як невід’ємна частка гіперструктури, і була зорієнтована саме на інтереси останньої, а не на національні інтереси України як самостійної держави.

Кожну проблему державні органи України вирішують із допомогою реорганізації, адміністративної реформи, що породжує ілюзію досягнень, насправді породжує плутанину і нерозбериху. Потреби реорганізації самі по собі зумовлюють скорочення обсягів виробництва, яке підсилюється катастрофічним звуженням сталих коопераційних зв’язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо. Усе це привело до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що в свою чергу спричинило подальшому погіршенню структурних пропорцій.

Посилюються диспропорції у вартісній структурі виробництва внаслідок інфляції, сплесків цін та цінових диспаритетів, зниження частки оплати праці в структурі доданої вартості та зростання в ній частини податків. У проміжному споживанні в цілому по галузях економіки частка витрат електроносіїв перевищувало 30%, а в найбільш витратоємних галузях народного господарства становить 70-80%. Значно зменшується рентабельність виробництва, а більше половини підприємств малого бізнесу стали банкрутами.

Своєрідний «синдром виживання», що поширився практично на всі підприємства, спонукав їх не гребувати жодними можливостями, аби втриматися «на плаву». У виробничій сфері домінують розподільчі і особливо перерозподільчі процеси, чисті заощадження набули від’ємного значення і в значній мірі компенсуються зовнішніми запозиченнями.

Низька результативність заходів, що спрямовувалися на ринкову трансформацію та макроекономічну стабілізацію, не в останню чергу зумовлена тим, що вони не отримували адекватного інституціонального супроводження. Інституційні перетворення в народному господарстві не забезпечили формування ефективного власника, сучасної ринкової інфраструктури, відповідного законодавчого поля та інших умов, за яких суб’єктам господарювання не потрібно переходити в «тінь» для реалізації своїх ділових ініціатив.

На жаль, останні роки не відзначені початком змін у структурній політиці. Отже, не можна говорити про становлення високоефективної, здатної до саморозвитку соціально орієнтованої економічної системи ринкового типу, покликану забезпечити активну мотивацію трудової та підприємницької діяльності, високу якість життя, умови рівноправного партнерства у світовому економічному співтоваристві.

Досвід держав, які досягли суттєвих позитивних зрушень у трансформації мілітаризованої директивної економіки свідчить, що головним фактором цих досягнень є саме інституційні перетворення ринкового типу. Це, насамперед оптимізація структури форм власності, формування прошарку ефективних власників і стратегічних інвесторів, проведення податкової реформи.

Доречно відзначити, що структурно-промислова політика країн Заходу у повоєнний період передбачала пряме державне втручання у функціонування галузей та підприємств, що перебували у кризовому становищі. Така політика мала вертикально упорядковану орієнтацію і ґрунтувалася на використанні централізованих ресурсів. Тому повна відмова від вертикальних схем структурно – промислової політики на сучасному етапі трансформації народногосподарського комплексу не виправдана. Тим більше, що в кризовий період найбільш активно процеси спаду відбувалися в базових галузях економіки, відновити які на фундаменті нових технологій без активної державної політики неможливо.

Як відомо, в сучасній українській економіці найбільшого спаду та втрати конкурентоспроможності зазнали нафтохімічна промисловість, галузі оборонно-промислового комплексу, машинобудування та металообробки, вугільна промисловість. Їх підйом без прямого втручання держави навряд чи можливий. Хоча треба визначити, що можливості здійснення вертикальної промислової політики в Україні надто обмежені, оскільки державі істотно бракує централізованих ресурсів.

До того ж, пряме державне регулювання певною мірою суперечить законам ринкової економіки і системі спонукальних мотивів, властивих ринковому середовищу. Відтак, важелі вертикального управління мають застосовуватися селективно.

Державну підтримку варто спрямовувати, передусім, у ті сфери та підприємства, які можуть дати найбільший кумулятивний ефект по всьому технологічному ланцюгу суміжних виробництв. Такою сферою, очевидно, має бути визначено енергетику та енергозберігаючі технології.

Найбільш перспективним напрямом структурно-промислової політики є її горизонтальний варіант, не обмежений необхідністю прямого державного втручання. Регулятивні функції держави повинні спрямовуватись на створення сприятливого макроекономічного, інституціонального середовища та відповідного законодавчого поля. Зрозуміло, в ринкових умовах підприємства не повинні покладатися на державні джерела для розширення і модернізації виробництва. Вони мусять самостійно знаходити свої ринкові сегменти, гнучко адаптуючись до необхідних структурних змін, а необхідні кошти формувати за рахунок самофінансування та кредитів. Але головне полягає в тому, що саме горизонтальний вектор державної промислової політики утворює реальні можливості щодо реструктуризації підприємств.

Не секрет, що сьогодні й мови не має про повноцінне конкурентне протистояння українських виробників міжнародним ТНК, об’єднанням типу РАО «Газпром» тощо. І справа тут не стільки у кількісних показниках промислової потужності, скільки в інтелектуальних можливостях монополій у проведенні сучасної структурно-промислової політики. Якщо взяти до уваги світове виробництво науковоємної продукції, то тут організаційно-інституціональною формою, навколо якої об’єднуються науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, виробництво, збут та сервіс супроводження, є так звані макротехнології і відповідні міжгалузеві виробничі комплекси. Саме макротехнології виступають каркасом реальної структурно-промислової політики.

Макропідхід дає можливість визначити перелік так званих критичних технологій і спрямувати зусилля держави на їх освоєння, що є дієвим фактором прогресивних структурних зрушень.

Крім іншого, державним органам так і не вдалося розробити систему стратегічного планування та управління, і найважливіші питання стратегічного розвитку залишились практично на тому ж рівні що й декілька років тому, з єдиної пересторогою упущеного часу. І все, що нам біль-менш вдається  - це «залатувати» дірки, котрі постійно виникають у тих чи інших секторах чи галузях.

На нашу думку, в той час, як основні макроекономічні показники демонстрували активне поліпшення, макроекономічне середовище залишалось досить слабко пристосованим до потреб та умов економічного зростання. Всередині країни зберігаються серйозні системні перешкоди до збільшення економічної активності, які поки що не дозволяють говорити про наявність передумов до поширення позитивних тенденцій, а відтак – про сталість економічного зростання в Україні.

Економіка України дуже повільно посувається до ринкових відносин через відставання технології, відсутність деяких галузей, зруйноване сільське господарство, надмірну кількість чиновників, недосконалу податкову систему, глибоку політичну кризу. Останнє знаходить підтвердження в тому, що на всесвітньому економічному форумі в Давосі не були присутні вищі державні політики – економісти. Натомість першочергові питання форуму – соціально-економічні.

2009 рік може стати роком перевірки дієздатності виконавчої влади в нових умовах – в умовах постійного падіння та згортання виробництва, нестійкого балансу між початком зростання та локальних спадів розвитку економіки. Робота Уряду повинна бути спрямована на реформування бюджетних відносин з метою погашення заборгованостей держави перед населенням. Необхідно враховувати, що на регіональному рівні реальне становище із погашенням заборгованості у бюджетній сфері дещо відрізняється від офіційних звітів через зловживання на місцях, що є додатковим джерелом негативного ставлення до діяльності влади.