Филологические науки /3. Теоретические и методологические проблемы исследования языка

К. філол. н. Андрусь Л.А.

Гуманітарний інститут Київського національного авіаційного університету, Україна

ФОРМИ ВИРАЖЕННЯ ПИТАЛЬНОСТІ ФРАНЦУЗЬКИХ ІНТЕРРОГАТИВІВ В ІСТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ ТА ЇХНЄ ВТІЛЕННЯ В МОВЛЕННЄВИХ ЖАНРАХ

1. Дослідження являє собою історію трансформації французьких інтеррогативів, починаючи з давньофранцузької мови до сучасного її стану. Актуальність дослідження визначається збільшеним інтересом до “категорії питальності” у сучасній комунікації, також зв’язком інтеррогативності з сучасними проблемами лінгвістики, а саме “поліфонією мовного знаку”, “незбігу мовленнєвої і екстралінгвальної реакції” у питально-відповідній єдності. Розв’язання зазначених проблем не можливе без визначення основних форм вираження питальності французької мови в історичному аспекті, без встановлення основних факторів впливу на розвиток “плану змісту” і “плану вираження” французьких інтеррогативів.

2. Метою і завданням роботи є вивчення основних форм вираження категорії питальності французької мови в історичному аспекті і факторів, що впливають на зміст і вираження французьких інтеррогативів. Окрім цього, одним із основних завдань є визначення “жанрів” французької словесності, де питально-відповідний діалог є основною формою вираження. Об’єктом роботи стали елементи фонетичного, лексичного та граматичного рівнів французьких інтеррогативів в історичному розвитку.

3. З самого початку письмової фіксації французької мови “питальність” виражалася лексико-семантичними знаками (за допомогою питальних слів), певною синтаксичною структурою (інверсією підмета), нелітерним позначенням (знаком питання) та спеціальною інтонаційною схемою. Питальні конструкції у французькій мові мають історію розвитку, яку засвідчують письмові пам’ятки французької мови, починаючи з ІХ ст. В усній мові питальність виражалася за допомогою інтонації, яка була висхідною. Сам термін “question” походить від латинського “quastio” - “пошук”, а також тортури, катування в процесі дізнання правди у засудженого. Смисл “запиту з метою отримання інформації про щось” [11, 34], який з’являється в перших письмових текстах, є результатом розвитку французької мови.

4. Знак питання “point d’interrogation” спочатку являв собою скорочене написання латинського іменника “Questio” (запитання). Початково це слово писалося скорочено для вказівки на питальний характер фрази: 1)першою й останньою літерою: Q-O або 2)лише першою літерою Q, звідси утворився сучасний знак питання (?). Сам термін “знак питання” та його символічне зображення пов’язані в нашій уяві з чимось невідомим, гаданим, а іноді і сумнівним [13].

5. Проте треба зазначити, що на той час, а саме приблизно 840-й рік, існувало два види знаків питання:

- один указував на часткову питальність

- інший, який мав назву “percontativus”, вказував на риторичне питання або загальне, окрім цього, набував відтінку невпевненості і міг помножуватися [9, 56]

6. В епоху давньофранцузької мови ще існують відмінкові форми, що робить синтаксис фрази дуже мобільним. Саме форма слова вказує на його синтаксичну функцію та його зв'язки з іншими членами речення. Враховуючи це, а також те, що місце підмета-займенника ще не є фіксованим, порядок слів не виконує всі граматичні функції, які в нього з'являться в пізньому середньовіччі. Порядок слів у давній французькій мові був вільним. Давньофранцузька мова знала шість різновидів розташування головних членів речення, описаних Л.Фуле [12]: підмет-дієслово- додаток, додаток-дієслово-підмет, підмет-додаток-дієслово, дієслово-підмет-додаток, додаток-підмет-дієслово, дієслово-додаток-підмет. Останній різновид найчастіше представляє питальне речення:

- “Orras me tu?”

Таким чином, у цей період вже намічається тенденція до використання інверсії підмета в питальних реченнях, в той час як розповідні речення тяжіють до прямого порядку слів.

7. У цю епоху вираження категорії питальності розвивалося в двох напрямах:

- “інверсія підмета”

“Pierre est-il arrivé?”

- утворення звороту “est-ce que”

“Est-ce que tu viendras?” [9, 87].

Питальний зворот виражає тенденцію до послаблення функції інверсії.

8. Лексико-семантичним засобом вираження питальності були питальні займенники й прислівники. У давньофранцузькій мові питальні займенники мали два відмінки і форми чоловічого, жіночого і, залишково, середнього родів:

Ч.і.Ж.р р. С.р.

Прям. від. Qui Прям. від. Qui (ненаголош.)

Непрям. від. Cui Непрям. від. Quei, Quoi (наголош.)

Que Que

9. У наш час питальні займенники також зберігають подвійну функцію:

- “запиту інформації”:

“Où vas-tu?”

- “надання додаткової інформації” відносно чогось (приймають значення відносного займенника):

“Je sais où tu vas” [6, 38].

10. У середньофранцузькій мові аналітична тенденція у розвитку граматичної структури виходить на перше місце [5]. Синтаксис середньофранцузької мови характеризує прогресуюча фіксація прямого порядку слів, яка відбувалася паралельно з усуванням флексій в іменних частинах мови [8].

11. Порядок слів стає контрольованим у синтаксичних групах: підмет-присудок, присудок-додаток, виражений іменником. Інверсія членів речення стає менш уживаною ніж у давньофранцузькій мові. Вона використовується або для виділення слова, або для постановки питання, або для виділення тісного зв’язку двох речень, що йдуть одне за одним:

“Que direz - vous, quand vous verrez ces gens?” [10, 65]

“Uns usages est en Engletiere, et ossi est il en plusieurs pais?” [13, 76]

“Enssi disoit Cils Jehan Falle” [10, 47]

12. Складна інверсія підмета-іменника стає головною ознакою питальності цього періоду. Конструкція “Ton père est - il parti?” замінює конструкцію “Est parti ton père?”

13. У випадку препозиції займенників і питальних прислівників порядок слів є інколи прямим, якщо підмет представлений особовим займенником. Інверсія є частою в реченнях з іменником у ролі підмета, якщо прямий додаток не є іменником. Порівняємо:

-“Pour quoy me bat mes maris?”

-“Pour quoy tu es venu ici?” [11, 38]

14. Уживання прислівників й питальних займенників є поширеним завдяки звороту “est-ce que”, який спирається на питальне слово, винесене на перше місце, що йде перед ним: “Qui est-ce quе”, “quand est-ce que”. У XV ст. такі конструкції набувають значного поширення у розмовній мові. Цей зворот приписується впливу латинського звороту “quis est qui”.

15. У наступні періоди відбувається поступове нормування та врегулювання форми та вживання питальних речень до такого, який можна спостерігати в наш час [7].

16. Треба відмітити, що питально-відповідний діалог завжди лежав в основі мовленнєвих художніх та нехудожніх жанрів, які відігрівали важливу роль в розвитку людської цивілізації, по-перше, “драми” – одного з основних родів літературної творчості. Крім того, діалог був і залишається в наш час основною формою “педагогічної діяльності”, “наукової” та “філософської дискусії” тощо [4].

17. У розвитку французької словесності ІХ-ХІІІ ст. ефект наявності колективного сприйняття, комунікативної взаємодії мали особливе значення в процесі функціонування жанрово-стильової системи в цілому. “Діалогічність типу комунікації сформувала особливу структуру відносин між діалогічним і монологічним видом мовлення в організації художнього твору” [2, 37]. Відбувається злиття діалогу і монологу й визначення основних типів їхньої взаємодії на різних рівнях мовленнєвого функціонування. Ця тенденція проявляється в різних формах монологізації діалогу й діалогізації монологічного повідомлення, а також у тому, що монологічне повідомлення могло містити елементи зовнішньої по відношенню до тексту діалогічної спрямованості висловлення.

18. Безпосередній контакт автора з аудиторією знаходить своє відображення в численних “звертаннях”, “питаннях”, які адресує слухачам, які були характерні для ліричних, драматичних жанрів. Наприклад, звертання жонглера до публіки у формі питання є типовим введенням до комунікативної ситуації:

- “Volez vos que je vos chant

Un son d’amore avenant?” [1, 27]

19. Діалогічну ситуацію, представлену питально-відповідною єдністю, що є повністю перенесеною в основу тексту, широко представлено в “різних жанрах” середньовічної літератури – “ліричних”, які беруть свій початок із давньої фольклорної традиції, “вчених” і “релігійно-наставницьких”, тісно пов'язаних із педагогічною практикою, і з найбільшою повнотою втілено в драмі. Так, у XII-XIII сторіччях намічається розвиток дійсно драматичної динамічної форми діалогу в драмі, куртуазному романі. У “Дійстві про Адама” питально-відповідна взаємодія несе основне смислове навантаження:

Diabolus: “Celeras m’en?”

Eve: “Oel, par foi.”

Diabolus: “Iert descovert?”

Eve: “Nenil par moi!” (Jeux et sapience du Moyen age, 56)

Питально-респондентна структура діалогу лягає в основу внутрішнього монологу, який набуває в куртуазному романі форму внутрішнього діалогу.

20. Широко використовуються закріплені в риторичній традиції ще з античних часів різновиди питальної модальності, такі як “ratiocinatio” – питання, яке поет ставить сам собі, “communatio” - питання до публіки, “subjectio” – відповідь поета на питання, поставлене Дамі і т. ін. [1, 67].

21. Основні комунікативні особливості культурно-мовленнєвої діяльності XVII - XVIII сторіч отримує особливе функціональне відображення у “синтетичних жанрах” “науково-художньої”, “філософської літератури”, де вагома роль належить також діалогу. Так, у науково-філософських утопіях Сірано де Бержерака композиційно поєднувались структура розповіді від першої особи й особлива роль монологічно розгорнутого діалогу, який висловлює різні точки зору [3]. Структура “педагогічного діалогу” стає основою популяризаторської діяльності Фонтанеля.

22. Ускладнена взаємодія діалогічних і монологічних форм, розповідного фону, регістрів мовлення визначають композицію специфічного жанрового різновиду роману – “роману виховання”, який представлено творами Фенелона й Русо. При цьому в структурі діалогу активно взаємодіють різні точки зору, тобто посилюється безпосередня діалогічна суть подібних жанрів [1, 78].

23. Таким чином, із самого початку письмової фіксації французької мови питальність виражалася лексико-семантичними знаками (для чоловічого і жіночого родів у формі прямого відмінку “Qui”, у формі непрямого відмінку “Cui”, “Que”, що етимологічно походять від лат. “qui”, “cui”, “quem”; для середнього роду у формі прямого відмінку ненаголошеної форми “Qui”, яка походить від латинського відносного займенника “Quod” і питального “Quid”, у формі непрямого відмінку наголошеної форми “Quei”, “Quoi”, “Que”, що походить одночасно від форми чоловічого “Quem” і середнього роду займенника “Quid” латинської мови), певною синтаксичною структурою (інверсією підмета), нелітерним позначенням (знаком питання) та спеціальною інтонаційною схемою. Питальні конструкції у французькій мові мають власну історію розвитку, яку засвідчують письмові пам’ятки французької мови, починаючи з ІХ ст. Щодо категорії питальності, то вона була і залишається основою багатьох мовленнєвих жанрів різних періодів

ЛІТЕРАТУРА:

1.Бурбело В.Б. (1990) Историческая стилистика французского языка. – К.: Изд-во при Киев. ун-те.

2.Бурбело В.Б. (1999) Лингвопоетика французької словесності ІХ-ХVIII ст. – К.: ВЦ “Київський університет”.

3.Катагощина Н.А. (1956) Процессы формирования французского письменно-литературного языка // Вопр. языкознания. – № 2. С.45-56.

4.Пауль Г. (1960) Принципы истории языка. – М.: Высшая школа.

5.Писарек Л. (1981) Местоименные вопросительные предложения в русском и польском языках. – Wroslaw.

6.Скрелина Л.М., Становая Л.А (2001) История французского языка. – М.: Высшая школа.

7. Филмор Ч. (1981) Дело о падеже // Новое в зарубежной лингвистике. – №10. – С.29-34.

8.Шишмарёв В.Ф. (1955) Книга для чтения по истории французского языка. – М., Л.: Изд-во АН СССР.

9.Cohen M. (1967) Histoire d’une langue: le français. – P.:Hachette.

10.Deloffre F. (1979) La phrase française. – P.: Sedes.

11.Dubois J. (1997) Dictionnaire de linguistique. – P.: Librairie Larousse.

12.Foulet L. (1921) Comment ont évolué les formes de l’interrogation. – “Romania’, T.47.

13.Furitière A. (1978) Dictionaire universel, contenant généralement tous les mots français tant vieux que modernes et les termes de toutes les sciences et des arts, La Haye et Rotterdam, 1690, reed. S.N.L. – Р.: Le Robert.