УДК 130.2:808.54
І.А.Пантелєєва
(м.
Донецьк)
Основи
античної декламації як елемент перфомансного дискурсу еллінізму
В даній статті розглядаються основи декламації
стародавніх людей, аналізуються основні правила для побудови «істинної»
гармонічної декламації, доводиться, що декламаційні правила встановлювалися
публікою, що виступала в ті часи еталоном ідеального естетичного смаку.
Ключові слова: декламація, оратор, гармонія,
риторика, публіка, еллінізм.
Чим швидше крутиться
колесо історії, і ми все далі відходимо від наших джерел, тим все більше
хочеться нам заглянути в те загадкове минуле, що приховало від нас багато
цікавих фактів. Намагаючись відкрити його завісу, ми щораз переживаємо період «відродження»,
особливо в ті моменти, коли ми стикаємося з мудрістю античних філософів. Вражає
все: і хід думок, і глибоке бачення світу, і стиль викладання. Багато чого
залишається за межею розуміння. Багато чого вимагає вивчення й переосмислення.
Антична
цивілізація мала свою неповторну якість: вона являла собою перший досвід
європейських народів у побудові цивілізованого суспільства, що опирається на «організовану»
культуру. Стародавні люди, що були врятовані від тягот грубої фізичної праці й
користувалися всіма політичними й цивільними правами, могли активно займатися
політикою, мистецтвом і наукою, маючи достатні матеріальні засоби й необхідне
дозвілля. Все це сприяло небаченому творчому підйому, що виразилося в
розмаїтості політичних форм, у опрацьованої фундаментальної соціальної
політики, у розквіті виняткового мистецтва, високомистецької літератури й
театрального перфоманса, нарешті, повнокровного історіопису й витонченої
філософії. Завдяки всім цим культурним здійсненням за Античністю закріпилося
значення норми.
Слід
зазначити, що протягом усього розвитку філософської думки античні філософські
праці вивчалися й аналізувалися представниками різних філософських шкіл
(Аверинцев С.С., Апель К., Асмус В.Ф., Блумфілд Л., БичкоВ.В., Бекон Ф., Вайман
А., Васильєва Т.В., Гадамер Г.Г., Гайденко П.П., Гегель Г., Гердер І.Г.,
Гумбольдт В. фон, Діоген Лаертський, Єсперсен О., Кессіді Ф.Х., Лейбниц Г.,
Лосєв О.Ф., Лотман Ю., Перельмутер І., Рассел Б., Степанов Ю.С., Тронський
І.М., Фосслер К., Хомський Н. і багато інші). Піднімалися багатопланові
проблеми, однак багато питань залишилися за навкруги дослідницьких інтересів. У
недостатній кількості збережені автентичні тексти, суб'єктивізм при тлумаченні
основних історичних і соціальних феноменів і багато інших немаловажних факторів
не дають можливість остаточно підвести риску під вирішенням ключових проблем.
Однієї з
таких проблем можна вважати й перфомансний дискурс стародавніх римлян і греків,
загалом, і його складову - специфічну декламацію, зокрема. До того ж остання через
вмирання мов не збереглася, і навіть не була передана іншим мовам, які за
прамову мали латинь і грецьку. Через незнання характеру цієї декламації ми
часто зазнаємо більших труднощів у розумінні того, що стародавні писали про
свої видовища. Більш того, праць, що присвячено античному перфомансу як основі
філософського дискурсу, небагато. Тому будь-які дослідження античної риторики та
її основ, можуть бути заново прочитані як ціннісний лінгвофілософський
матеріал. У зв'язку із цим мета нашої статті - проаналізувати основні критерії
побудови ідеальної декламації, що являла собою невід'ємну складову
перфомансного дискурсу в античні часи.
Для
досягнення мети ми будемо брати за основу класичні тексти Цицерона, а саме «Про
оратора», де дається послідовний ретельний опис образа ідеального оратора,
починаючи з його поводження перед публікою, закінчуючи системою побудови його промов.
Почнемо з того факту, що прямих вказівок на особливості декламаційного
перфоманса, детального його аналізу у Цицерона немає. Це дає нам підстави
зробити висновок, що в той час такий публічний дискурс не був ексклюзивним
феноменом, а всього лише звичним явищем для населення Стародавньої Греції й
Рима епохи еллінізму. Діяльність оратора, філософа, поета - це пристрасна соціальна
дія, яка не переступає належної міри.
Слід
зазначити, що еллінізм це культура продуманої, організованої публічної мови, що
припускає вільну поставу й виразну жестикуляцію оратора. Вільний громадянин
грецького полісу присвячує своє дозвілля мелодекламації[1]
написаного тексту голосом, що відшліфовано роками завзятих тренувань.
Порівнюючи
особливості двох знакових для європейської культури епох - еллінства й
еллінізму, відомий філософ Лосєв О.Ф. відзначає: «Еллінство - сувора,
аскетична, навіть якась жорстока, непосильна для європейського суб'єкта
культура. А еллінізм набагато м'якше, доступніше, людяніше ... набагато
гостріше, строкатіше, це набагато більше ефективна, захоплююча, пряна й кричуща
культура й тим самим набагато більше доступна для суб'єкта, що звик жити своїми
переживаннями. Тут багато грандіозності, руху, зовнішнього показу, багато бароккальних
розмахів, що звиваються» [Див. 3].
Тільки в
період еллінізму співуча декламація стає мистецтвом у нашому розумінні цього
слова. Вона виставляє на перший план настрій, емоцію, милування формою; вона
стає психологістичною, сентиментальної, риторичної, часто навіть романтичної.
Саме в цю епоху декламація здобуває статус естетичної науки.
Любов
до декламації була найбільшою пристрастю греків і римлян, тому багато хто
прагнули стати декламаторами. Причина цього ясна: талант переконливо й красиво
говорити був дорожче за все для громадян, тому що відкривав шлях до високого
положення в суспільстві. Критій, ставши тираном, володів даром впливати на
публіку завдяки небувалій своєрідності його промови. Недарма він видав закон,
що забороняв «вчити мистецтву говорити».
Особливо
в період еллінізму вміння правильно й красиво говорити здобуває більшу
значимість. Це пояснюється тим, що «з'являється чиновництво як спеціальний
стан, тому що тільки тут з'являються люди, які присвячують себе державі,
відрізняючи його й від свого особистого життя, і від економічного життя, і від
загальнокультурного. Тут вперше розвивається складний державний апарат, складна
система керування провінціями, напружена централізація влади й далекоглядна
світова політика», - відзначає Лосєв О.Ф. [Див. 3].
Але
характер вимови греків і римлян був настільки специфічний, що найменші недоліки
в проголошення мов жолобили слух публіки. Перебільшена гра викликала в публіки
дійсний гнів: «... якщо навіть Демосфена гудили афіняни за неприродність, як
могли б вони слухати мізийца або фрагійца? Справді, якби він почав співати,
граючи голосом і зазиваючи на азіатський лад, хто б став його слухати? Або,
краще сказати, хто б не наказав йому вбиратися?» - пише давньоримський філософ
Цицерон [6, 10]. Естетичні смаки стародавніх людей сприяли тому, щоб з'явилася
можливість зробити перфомансну декламацію мистецтвом і записати її на ноти. З
тих пор це мистецтво стало предметом навчання майбутніх ораторів.
Особистість
оратора, фонематичні особливості його промови відігравали велику роль у процесі
спілкування з публікою. На думку Цицерона, ідеальний оратор повинен мати певні
характеристики. Насамперед, він повинен бути аттиком. Необов'язково за
походженням, головне – за манерою говорити.
«Набагато
вище всіх, - пише Цицерон, - я поставив Демосфена, й що тільки його сила ближче
відповідає тому красномовству, про яке я мрію, а не тому, яке мені знайомо по
інших ораторах. Ніхто не перевершив його ні у важливості, ні в добірності, ні в
помірності. А тим, чиє в нас поширилося неосвічене навчання й хто бажає
йменуватися аттиками або навіть говорити аттичною, не заважає вказати, щоб вони
подивувалися з цього мужа, який, по-моєму, був більш аттичним ніж самі Афіни, і
щоб вони повчилися в нього, що таке аттичність, і взяли б за зразок
красномовства його міць, а не своє безсилля» [само там, 23].
Саме люди із
чуйністю й строгістю аттичного слуху говорять аттичною. Аттичність, на думку
Цицерона, складається не в простоті й неприкрашеності (доступності) мови, а в «відсутності
незвичайного й недоречного» насамперед для публіки. Оратор, за ким одним
визнають інші ім'я аттичного, «скромний, невисокого польоту, наслідує
повсякденної мови й відрізняється від людини некрасномовної більше за сутністю,
ніж за виглядом. Тому слухачі, як би не були самі бездарні, все ж гадають, що й
вони могли б так говорити» [само там, 76]. Усе в його промові повинне прагнути
до насолоди слуху.
Ідеальний (вдосконалений)
оратор щоб виразити пристрасть і сколихнути душі слухачів, щораз буде надавати
голосу певне звучання. Соромно для оратора, вважає Цицерон, якщо будь-що зможе
більш привернути зір або слух публіки, ніж його виступ. «Адже навіть люди,
позбавлені дару слова, завдяки виразному проголошенню нерідко пожинали плоди
красномовства, а багато з людей красномовні через недотепне проголошення вважалися
бездарними. Тому недарма Демосфен затверджував, що й перша справа, і друга, і
третя є проголошення» [само там, 56].
Але оскільки
звучання нашого голосу від нас не залежить, необхідно працювати над його постановкою
й володінням. Тому зразковий оратор «буде міняти й різноманітити голос і пройде
всі щаблі звучання, то, напружуючи його, то, стримуючи», дотримуючи заданого
ритму [само там, 58]. І щоб не славитися якимось «декламатором або майданним крутієм»,
промова зразкового оратора буде чистої й латинською.
«Говорити він
буде ясно й зрозуміло, за доречністю виражень буде зірко стежити, ... буде не
занадто сміливий в складанні слів, стриманий у переносних вираженнях, скупий на
застарілі обороти й ще більш скромний в інших прикрасах слів і думок; якщо він
і допустить частіше переносні вираження, то лише такі, які суцільно й поруч
зустрічаються у всякій розмові» [само там, 21]. Він пізнає значення, природу й
розряди слів і завжди буде говорить «з думками». Тому що «говорити струнко й
складно, але без думок - є недолік розуму, а говорити з думками, але без
порядку й міри слів - є недолік красномовства», - пише Цицерон [само там, 236].
На перший
погляд в опису зразкового оратора, що запропоновано Цицероном, немає нічого
незвичайного. Кожен оратор повинен вміти красиво (правильно) говорити й бути на
догоду публіці. З чого ж насправді складається специфіка стародавнього
декламаційного дискурсу?
Для стародавніх
людей декламація була зразком правильного проголошення, що цінувалося вище, ніж
знання права й красномовство[2].
Декламація була дуже розповсюдженим явищем і варіювалася тільки залежно від
місця її презентації (форум, суд, театр) і все було спрямовано лише до
задоволення публіки.
Особливостями
декламації можна вважати її обов'язкову «зав'язку» до правил музичних номів і
чітке дотримання музичного ритму залежно від
видів перфомансних «пісень». У цьому зв'язку французький філософ Е.Б. де
Кондиляк вказує, що мистецтво перекладати на ноти декламацію й акомпанувати їй
на інструменті було відомо в Римі із самого початку республіки[3].
Спочатку вона носила немудрий характер, але надалі спілкування із греками
внесло в неї зміни. «Римляни не могли встояти перед зачаруванням благозвучності
й виразності мови цього народу, - пише філософ. - Ця освічена нація стала
школою, у якій формувався їхній смак в області літератури, в інших мистецтвах і
науках; і латинська мова погоджувалася з особливостями грецької мови, наскільки
це дозволяв її дух» [1, 61].
Співвідносячи
свою соціальну діяльність із мусичними мистецтвами, стародавні греки й римляни
мали виняткову схильність до гармонії: навіть простий народ відрізнявся
тонкістю смаку щодо цього. Той же, хто прагнув додати промові більш ритмічності
або в погоні за азіатськими ораторами[4]
займався недотепною перестановкою слів, заслуговував осуду юрби за дурну
вимову, за «нечуваний рід красномовства, що відразу викриває неосвіченість
винахідників» [само там, 30].
Стародавні люди
були чутливі до гармонії, тому свою манеру декламації вони прагнули довести до
рівня вдосконаленої (ідеальної). «Гарний смак до декламації, - вказує
французький філософ Кондиляк, - був настільки розповсюджений, що їм володіла
навіть юрба, яка була присутня на виставі театральних п'єс». Красномовство
ораторів завжди керувалося смаком слухачів. Кожний, хто бажав мати успіх,
стежив за їхнім бажанням і відповідно складав свою промову стосовно до їхніх
суджень і поглядів. «Таким чином, юрба вносила у володіння своєю мовою
тонкість» [1, 54]. Люди постійно порівнювали манеру промов багатьох ораторів,
визнаючи тільки тих, хто, мистецьки використовуючи інтонацію мови, прагнув до
насолоди слуху. «Звірся із правилами - вони засудять, звернися до слуху - він
схвалить; запитай, чому так, - він скаже, що так приємніше. А промова повинна власне
тішити слух», - пише Цицерон [6, 159].
«Цілий театр
піднімає крик, якщо у вірші виявиться хоч один склад довше або коротше, ніж
треба, хоча юрба глядачів і не знає стопів, не володіє ритмами й не розуміє,
що, чому й в чому образило її слух: однак сама природа вклала в наші вуха
чуйність до довгот і короткості звуків, так само як і до високих і низьких
тонів» [6, 56]. «Тому що слух, а через слух - і душа має якусь природжену здатність
вимірювати всі звуки. Тому вона розрізняє довготи й короткості й завжди вимагає
досконалості й міри; почуває все обірване і як би куце, ображаючись цим, немов
не сповна отриманим боргом; почуває розтягнутість й як би надмірну розгонистість,
що ще більше дратує вухо - тому що й тут, як майже скрізь, надмірність ображає
сильніше, ніж недолік» [само там, 178].
Чи не ця
головна умова існування декламації стародавніх, яку прагнули всі оратори? Стародавні
люди думали, що промова, яка позбавлена музики, губить виразність, тому оратори
прагнули дотримуватися музичної основи своїх промов. Кондиляк відзначає, що
музика у стародавніх була приблизно тим, чим декламація є у нас, «вона вчила
регулювати голос».
Філософ
доводить, що стародавні люди говорили про свою вимову як про систему простих і тривало
відтворених звуків тільки в порівнянні з їхньою музикою, тому створювався ефект
співучої декламації. Остання, у свою чергу, мала свій чіткий ритм.
Цицерон вказує,
що ораторський ритм «не тільки не повинен бути віршованим, але, навпроти, всіляко
вихилятися від нього, уникаючи подібності з ним...», що «мова повинна бути
зв'язана ритмом, але цуратися віршів» [само там; 227, 187]. Але з іншого боку,
Цицерон відзначає, що немає ритмів, крім віршованих[5]
і що всі стопи зустрічаються в прозі, неминуче створюють ритм.
Із всіх
ритмів найбільш наближений до прози є ямб: «наша промова в значній частині
складається з ямбів» [само там, 188], що часто зустрічається в промовах, які
викладаються скромною й простою мовою. Інші ритми, як вказує Цицерон, використовуються
в інших видах промов: пеан у більш піднесених, дактиль у прості й піднесені одночасно. «Тому в
різноманітній і тривалій мові ці розміри повинні змішуватися й зменшувати один
одного» [само там, 197].
Цицерон пише,
що різниця між прозою й віршем невелика. Але ритм у віршах і прозі «не
однаковий, і те, що в прозі називається ритмічним, не завжди створюється
ритмом, але іноді також співзвуччям і побудовою слів» [само там, 202]. «В
ораторській мові ритмічністю вважається не те, що цілком складається з ритмів,
а те, що найбільше наближається до ритмів, - пише Цицерон. - Тому проза навіть
сутужніше віршів, тому що там є відомий твердо зазначений закон, якому
необхідно випливати, у промові ж ніщо не встановлене наперед, крім того, що
вона не повинна бути ні чужої для мірності, ні занадто стиснутої, ні безладної,
ні розпливчастої. Тому тут не доводиться відбивати такт, як при грі на флейті,
але весь період у цілому й самій формі промови закінчені й замкнуті, і
розпізнається це по насолоді, що відчувається слухом» [само там, 198].
Тому декламація у стародавніх людей не представлена у формі віршів.
Ненавмисний перехід на вірш, на думку Цицерона, - це більша погрішність,
оскільки ми не прислухаємося до себе й не обертаємо уваги на свою промову. Але
ж мистецтво декламації вимагає «старанного тренування, інакше ми ризикуємо
вподібнитися тим, хто зазіхнув на цей образ промови, але не подолав з ним»
[само там, 229].
Ефект співучої декламації, що чули люди навіть на великій відстані від оратора,
досягався також і за допомогою жестів. Вони відрізнялися своєю розмаїтістю,
жвавим характером, а також гарної впізнанестю з великої відстані. Як вказує
Кондиляк дві перфомансних дії - декламація й жести - повинні були розвиватися
разом. І якщо декламація стародавніх досягла високого рівня своєї
презентабельності, то й жести повинні були бути тоді досить виразними, щоб
можна було їх зрозуміти. Філософ також робить припущення, що стародавні
підкорили жести певним правилам і знайшли секрет записувати жести на ноти [1,
49]. Це, у свою чергу, дозволило легко підкорити їх ритму й такту декламації, а
саме головне - чітко дотримуватися правил декламації: догодити публіці.
Слухачів «так само жолобило від жесту, зробленого не в такт, як нас жолобить,
коли танцюрист робить па, не потрапляючи в такт» [само там].
У
римлян зв'язок декламації з жестами проявлялся більш наочно, ніж у греків.
По-перше, ці рухи були вже частиною мови, особливо театральної. І якщо вони
винаходили нові жести, то це робилося за аналогією із уже існуючими жестами,
що, звичайно ж, не викликало проблем у розумінні змісту цих рухів. Жести мали
свою класифікацію, як і декламація, і варіювали залежно від місця й виду промови.
У підсумку, було створено три набори жестів, відповідно для трагедії, комедії й
драматичних п'єс.
По-друге,
у мистецтві жестикуляції римляни дійшли до такого моменту, що спочатку
розділили спів і жести між двома акторами. Залишалося зробити тільки один крок:
досить було, щоб актор, що виконує жести, досяг такої виразності, щоб роль
декламатора здавалася марною. Це згодом привело до появи пантоміми.
У закінченні відзначимо, що декламація як властива Античності
форма проголошення тексту піддавалася змінам, що були зумовлені різними умовами
(геокліматичними й соціальними). Цьому сприяли неминучі трансформації,
по-перше, у самій структурі мови й, по-друге, історичні події. І «якщо наші
спектаклі так відрізняються від видовищ греків і римлян, той цей природний
наслідок змін, які трапилися в інтонації», - відзначає Кондиляк [само там, 63].
Зробимо висновки. Еллінізм - це культура продуманої та організованої
публічної мови, тобто декламації. Стародавні
люди були чутливі до гармонії, тому свою манеру промови вони прагнули довести
до рівня ідеальної. Декламація греків і римлян була предметом ретельної
підготовки й часто вимагала спеціального навчання завдяки своїм фонематичним
особливостям, серед яких чітке дотримання ритму. Особистість оратора,
фонематичні особливості його промови відкривали шлях до більше високого
положення в суспільстві. Ідеальний оратор повинен був мати певні характеристики,
насамперед, він повинен бути аттиком, необов'язково за походженням, головне- за
манерою говорити. Красномовство ораторів завжди керувалося смаком слухачів,
оскільки аттичність полягала не в простоті й доступності мови, а в «угоді й
насолоді» публіки. Декламація піддавалася змінам, які були викликані різними
геокліматичними й соціальними умовами.
Звичайно, у рамках однієї роботи неможливо вирішити всі
проблематичні й дискусійні питання, тому пріоритетним напрямком в подальшому
вивченні даної теми можуть бути дослідження античної декламації епохи
еллінства.
Література:
1.
Кондиляк, Э.Б. де О языке и методе / Э.Б. де Кондиляк; перевод с фр.;
[Общ.ред. В.М.Богуславского]. – М.: УРСС, 2006. – 176с.
2.
Лосев, А.Ф. Двенадцать тезисов об античной культуре [Электронный ресурс] / А.Ф. Лосев. Режим доступа<www.ihtik.lib.ru>
3.
Лосев, А.Ф. Ранняя классика // История античной эстетики. [Электронный
ресурс] / А.Ф. Лосев. – Т.I. - М.: "Высшая школа", 1963;
"АСТ", 2000 .Режим доступа<www.ihtik.lib.ru>
4.
Руссо, Ж.-Ж. Опыт о происхождении языков / Ж.-Ж. Руссо // Избранные
сочинения. – Т.1. – М., 1961. – 340с.
5.
Тронский, И.М. История античной литературы / И.М. Тронский // Серия "Школа классической
филологии". – М.: Изд.УРСС, 2005. - 464с.
6.
Цицерон, Марк Туллий Три трактата об ораторском искусстве / Марк Туллий
Цицерон; под ред. М.Л. Гаспарова. – М.,1972. – 286с.
7.
Burzio, L. Conditions on representation and Romance syntax / L. Burzio. // Linguistic inquiry. -
Cambridge, 1983. - v. 14. - № 2. - p. 189- 214.
8.
Ciceronis, M. T. De oratore / M. T. Ciceronis. - Lps.Gul.: Friedrich, 1891.
– 350р.
9.
Ciceronis, M. Tullii Orator als Ersatz der Ausgabe / M. Tullii Ciceronis. -
W. Kroll.,1913. – 240р.
И.А.Пантелеева
Основы античной декламации как элемент перфомансного
дискурса эллинизма
В данной статье рассматриваются основы декламации древних
людей, анализируются основные правила для построения «истинной», гармоничной
декламации, доказывается, что декламационные правила устанавливались публикой,
которая выступала в те времена эталоном идеального эстетического вкуса.
Ключевые слова: декламация, оратор, гармония, риторика,
публика, эллинизм.
I.A.Pantelyeyeva
Basis of Antiquity’s declamation as an element of performance
discourse of Hellenism
In the given article the bases of declamation of ancient
people are considered, main rules of making «true», harmonious declamation are
analyzed, declamation rules are proved to have been established by public that
acted as the standard of ideal aesthetic taste in those days.
Key words: declamation, orator, harmony, rhetoric,
public, Hellenism.
[1] Мелодекламація (грец. Mélos - пісня,
мелодія, від латинської declamatіo - вправи в красномовстві) - художня
декламація віршів або прози з використанням музики.
[2] Цицерон пише: «Якщо без
проголошення немає красномовства, а проголошення й без красномовства має таку
силу, то, безперечно, що його значення в ораторському мистецтві величезне» [6,
56].
[3] Відомо, що декламацію і
її музичний супровід записували як правило грецькими буквами й надрядковими
значками.
[4] Прийнято вважати, що чим
древніше мова, тим її інтонація й спосіб декламації більш наближені до співу.
Тим самим азіатські оратори, у силу своїх благозвучних мов, славилися большими
рабами гармонії складів, що примушувало багатьох давньогрецьких і римських
ораторів наслідувати їм, тим самим відходити від норм проголошення їхніх мов.
[5] Всі стопи, що утворюють
ритм, за Цицероном, бувають трьох видів: одна частина стопів або однакова з іншою
частиною, або у два чи в півтора разу більше її. При рівній тривалості виходить
дактиль, при подвійній - ямб, при полуторної - пеан [Див. 6, 188].