Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: до проблеми визначення політичної відповідальності.

Журбелюк Г.В., к.і.н., доцент

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Голодомор 1932-1933 рр. в Україні: до проблеми визначення політичної відповідальності.

Проблеми відповідальності за організацію масового винищення українства у 1932-1933рр. стали предметом аналізу після доволі тривалого періоду підняття доказової бази для «відкриття» історичної правди про діяльність тогочасного правлячого режиму. Невизначеність у цій сфері триває, і якщо перші українці, що були представниками американської діаспори, ще на початку 40-х р. ХХ ст., на весь світ розголосивши факт трагедії голоду в Україні, одностайно поклали відповідальність на московське керівництво партії, то сучасні дослідники, коло яких значно розширилось, у забезпеченні доказової бази і визначенні винних як політичними, так і правовими засобами ще не відзначаються одностайністю у своїх оцінках. Це ускладнення пояснюється тим, що процес викриття злочину є тривалим і неоднозначним. Для кваліфікації Голокосту після Нюрнбергу і при активності Ізраїлю світовій спільноті потребувалось 60 років. Замовчування в СРСР факту злочину, значне обмеження доказової бази через часову відстань, розширення кола суб’єктів злочину (партійно-державне керівництво центру і республіки, місцеві активісти), погіршення стосунків з Росією (протистояння у питанні кваліфікації Голодомору актом геноциду українства)потребує від науки додаткових зусиль. Принципово важливим став факт визначення Голодомору 1932-1933р. у Законі України від 28.11.2006 р. (№ 376-V) як геноциду, тобто відбулось засудження його політичними засобами. На цьому вирішуватимесь далі проблема надання формально-юридичної оцінки названих фактів.

Визначення в Україні того чи іншого суспільного небезпечного діяння як злочину є виключним правом Верховної Ради України, до того ж злочинність діяння, а також його караність визначаються тільки Кримінальним кодексом України (ККУ). Тому аналіз сукупності передбачених кримінальним законом об’єктивних і суб’єктивних ознак Голодомору в Україні має грунтуватись на Кримінальному кодексі, що, в свою чергу, має базуватись на Конституції та загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, імплементованих до законодавства України. А це потребує логичного завершення роботи різних структур: правоохоронних-для доведення і визнання судом Голодомору актом злочинної діяльності тогочасних урядів Союзу і республіки, роботи Комітету ВРУ з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності - для завершення законопроектної роботи щодо відповідальності за публічне заперечення Голодомору геноцидом українства, внесення змін до ККУ і КПКУ, відповідного рішення питань співвідношення з нормами міжнародного права. І найбільше проблем - у роботі із складовими формального визначення злочину Голодомору актом геноциду проти українства: у встановленні факту злочину із виведенням сукупності визначених ККУ юрознак складу злочину. Це усі його визначальні елементи: об’єкт і об’єктивна сторона злочину із виділенням його особливих рис, з урахуванням стадій скоєння та ролі кожного із співучасників (виконавців,організаторів), суб’єкт і суб’єктивна сторона злочиних дій з чітким виведенням внутрішнього образу злочину(через виявлення вини, мети,мотиву). Останнє є принципово важливим для доведення намірів винищити не тільки все куркульство, як класово небезпечний соціалізму елемент, а значну частину етнічного українства для подолання його спротиву планам соцбудівництва.

Разом із завданнями формально-юридичного визначення відповідальності за злочин Голодомору потребується більш чітка позиція у визначенні політичної відповідальності керівників тоталітарного режиму і підтвердження фактів їх злочинних дій саме проти українства, що вимагає уваги до питань:

- нестачі уваги влади до аналізу суспільних запитів, неадекватності їх відповіді на потреби української республіки і досягнення відповідності до викликів часу;

- недоліків у прийнятті ними рішень, невиправданої жорстокості у їх реалізації;

- використання ними пустих обіцянок народу Украни і невідповідності їх результатам проведених заходів, реальній політиці союзної держави;

- усвідомлення вождями прямої (непрямої) шкоди народу України;

- класової обмеженості державців у розумінні принципів національної безпеки;

- недодержання представниками влади принципу законності;

- використання брехні, недостовірної інформації як знаряддя держ політики;

- формування ними сумнівного іміджу держави на міжнародному рівні;

- ненадання права опозиції виявити свій рівень відповідальності перед народом;

- викривлення перед минулим і сьогоденням історичної пам’яті українства;

- обмеження параметрів життя, матеріальних, моральних вимірів розвитку.

Більшовики дали свій рецепт реформування хронічно хворого суспільства, вказавши на єдиний, на їх думку, можливий шлях революції, що руйнувала усі старі традиції. Вони не приховували недорозвиненість суспільних умов Росії для революції, але саме на це зроблена ставка у ленінській теорії соц революції, на можливості її перемоги в одній країні, середній ланці світового капіталізму. Після перемоги у воєнному протистоянні перейшли до побудови соціалізму в 1 країні, в капіталістичному оточенні. Знов було вказано на об’єктивні труднощі і потребу доопрацювання теорії Маркса. Коли «червоногвардійська атака» на капітал вже вичерпала себе, комуністи змінюють тактику і повертаються до використання старих традицій ринкової економіки. Із невеликою затримкою на цей шлях стає і Україна, де 80% всього 26-ти мільйонного населення становили селяни[1]. Цей період дав багато стабілізації нового суспільства, оживленню села, торгової і фінансової сфери, появі в ході індустріалізації інновацій в економіці, вирішенню політичних задач. В цілому позитивний досвід непу, тим не менш, не задовольнив правлячу партію, оскільки з’явилась загроза самому існуванню соціалістичної ідеї під впливом відродженого і значно посиленого приватного сектору, контролювати який пролетарській державі ставало доволі важко. Тому, «відповідально і принципово» ставлячись до виконання своїх програмових завдань, більшовики повертаються до досвіду «атаки» на капітал, плануючи будувати соціалізм засобом стрибка, «неочікуваним» випередженням капіталу.

Програма індустріалізації, як перша в черзі соціально-економічних змін, поставила масу найскладніших проблем, серед яких проблема інвестування стояла на першому місці. Більшовики знов виявили свій «новаторський» хід, запроваджуючи програму одночасної зміни усіх сфер життя із включенням села. Зрозуміла річ, що ВКП(б) «враховувала» ще недостатній рівень загальної культури і соціалізації селян, невідповідність потребам часу їх продуктивності праці, несприяття соціалістичних ідей. На рубежі 30-х рр. на селі вирішувалась доля усієї програми соцбуду. «Після конфіскації землі у поміщиків,- резолював ХVІ партз’їзд,- перехід до колгоспів є другим і притому вирішальним кроком, який визначає найважливіший етап побудови фундаменту соціалістичного суспільства в СРСР»[2]. І саме Україна, хоч вона не входила, як Центральні зернові райони Росії, до 1-ої групи при визначенні темпів колективізації, мала стати «основною ланкою», вирішальним фактором хлібозаготівель, тим більше, що до 1917р. вона давала 17,7% усього європейського товарного хліба[3]. За цифрами експорту харчових продуктів з СРСР бачимо усю трагедію українства, у якого вилучили всі припаси пшениці, проса, ячміня, жита, гречки на продаж за кордон на потреби індустрії по демпінгових цінах: базова цифра експорту у 1928р.( 43618 тис. т.) збільшувалась у 1929-у 5 разів (262247), у 1930-у 10 разів (4846024), у 1931-у 12 разів (5182835), в умовах голоду 1932-у 4 рази (176329)[4].

Бідняцтво Росії, як відомо, без ускладнень переходило на рейки колективних господарств, але воно не могло нагодувати, а тим більше забезпечити поставки товарного хлібу на індустріальні потреби. Тому основна ставка була зроблена на Україну. Звідси виключне ставлення до неї, що посилюла специфіка соціального складу українського села, де «економічні позиції куркуля були сильнішими, ніж в інших республіках».[5] 50 % селян були справжніми господарями-фермерами (заможні і середні верстви) з чималим досвідом участі у столипінських реформах та кооперації до і після революції.[6] Все це мали врахувати і таки «врахували».

Своє виключне ставлення до селян України ВКП(б) виявляла і раніше через небезпеку для справи пролетарської революції впливу мілкобуржуазної стихії, посилену проявами українського націоналізму. Але з ХVІ з’їзду Україна набула особливої значущості через початки плановості в економічному і соціальному розвитку. Партія поряд із максимально перенасиченим цифрами 5-тирічним планом приймає конкретні завдання по остаточній ліквідації капіталістичних елементів, цілковитому усуненню причин, що породжували експлуатацію і поділ суспільства на антагоністичні класи, подоланні «пережитків капіталізму» в усій економіці та у свідомості людей. Настільки були спрощені усі уявлення про психологічні особливості людей, можливості швидких змін у їх суспільному розвитку, що йшлося про рішучі зміни протягом 4-5 років! А вже у січні 1934 р. пройшов І Всесоюзний з’їзд колгоспників-ударників із звітом про перемогу у колгоспному будівництві, цинічно звинувативши голосом самих делегатів у безгосподарності все українське село[7], утаємничив факти розправи з селом в ході хлібозаготівлі і розкуркулення, знищенням світської еліти і церкви України.

Отже,згідно партійних постулатів максимальне прискорення темпів розвитку, зокрема, суцільної колективізації,індустріалізації, вписувалось в загальну схему форсування соціалістичного будівництва, що завжди «логічно» пояснювалось небезпекою капіталістичного оточення! Україна через спротив владі вимагала набагато більше зусиль, ніж планувалось. Тому не зміна інстинкту власників, а жорстока помста режиму за їх живучість усім національно свідомим елементам на чолі з культурною елітою міста і села, «куркулями і підкуркульниками», за їх неподоланий з часів 1917-1920 рр. дух боротьби. Тоді, за визнанням наркома Л.Троцького, українські повстанці потребували «уваги» до себе з боку Червоної армії втричі більше, ніж усі війська Антанти. «Ворожі прояви українських буржуазно-націоналістичних і петлюрівських елементів»-, згідно резолюціі ХVІ з’їзду-, уможливилось через «непродуману, механістично проведену політику» українізації, підкресливши національну специфіку, ускладнила колективізацію!

Відомо, що партія завжди виставляли однією з своїх найбільших перемог досягнення національної політики і культурної революції. Щодо першого, то тут можна говорити про винищення націоналізму і перебудову суспільства на позиціях пролетарського інтернаціоналізму із повним запереченням ідей національно-державного відродження суверенної незалежної України. Що ж до другого, то тут кількісні показники дійсно вражають. До Жовтневих подій 1917 Україна мала 70% неписемного населення, а за 20 років стала республікою «суцільної грамотності». Але фактично в ході радянізації відбувся культурний канібалізм. Школу, як традиційний засіб подолання неписемності, використали у якості засобу виховання маси будівників соціалізму, оплоту перманентної боротьби держави рад із проявами українського націоналізму, українськості.

Із проголошенням основних принципів радянської освітньої системи партія запровадила доступність, загальність, безоплатність усієї освіти (що особливо підкупало селянство) і її обов’язковість. Цей імператив у поєднанні із ворожою для українства ідеологією диктатуру, насадження якої стало стрижнем нового «освітянства», вже насторожував. Як насторожувало і те, що до малописемного селянства у 1919-1921 рр. центральні радянські органи і сам вождь В.Ленін неодноразово звертались, уможливлюючи зворотній зв’язок «з широкими масами трудящих». Пригадуються листи В.Леніна «Про радянську владу в Україні», «До робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним», «До селян України про надання допомоги голодаючим Поволжжя», постанову сесії ВУЦВК про продрозкладку і заміну її натуральним податком, в яких ще звертались до мас із роз’ясненням найважливіших складових своєї політики. В подальшому до «вже навчених» селян влада не звертається із роз’ясненнями (виключенням тут була стаття Сталіна з приводу перекручень партійної лінії у колгоспному будівництві). В тих умовах від українського села вимагали хліба і повної слухняності, тому мова партії стала мовою директив, яка мала на додаток страх і оргзаходи у вигляді карткової системи, колективізації, зламу опору селян «загальному безладдю, нездібності керівників колгоспів»[8], табу на ввіз товарів в села України, розкуркулення, дозвіл на репресії щодо селян і поблажливих керівників, нову 3-ступеневу контрольовану систему адмінуправління тощо.

Традиційно в Росії і Україні у др. пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. розвивалось два напрями політичної культури: з одного боку, общинний соціалізм, народництво і слов’янофільство, з іншого, на противагу сільській, міська демократія з ідеями західників, радикалізмом. Більшовики, нестримно йдучи у владу, орієнтуючись на промисловий захід, в ході колективізації впевнились у зайвості першого напряму і тому безжально винищили його як непотрібний рудимент разом із усім здобутком політики українізації. Для ВКП(б) культура, усі прояви її, особливо політична культура, стала інструментом для досягнення своєї мети, засобом управління недозрілим суспільством. Як наслідок, у грудні 1932 р. на засіданні ЦК партії українізацію було названо петлюрівською, розпочався наступ на неї як на явище культурної контрреволюції. Виконавши місію залучення селянства до соціалізму, вона була згорнута як зайва. Паралельно із хижацьким вилученням українського хліба здійснювалась політика ліквідації небезпечних українських письменників (з 300 залишилось тільки 36), нової радянської зукраїнізованої творчої і науково-технічної інтелігенції, повне винищення української церкви, відстріл 100 тис. членів КП(б)У. Все діловодство в органах управління УСРР, викладання у школах перевели на мову Росії. Отже, паралельно з фізичним винищенням українства в ході Голодомору нищили всю українську духовність, як небезпечну національно-етнічну ознаку. Отже, для визначення суб’єктів відповідальності за трагічне минуле, завершення роботи по засудженню цього режиму, вирішенню проблеми «усвідомлення» нашої причетності до оцінки подій 1932-1933 р.р., необхідні практичні дії компетентних органів держави за умови свідомої підтримки українським суспільством актів викриття геноциду.

Безумовно, до вирішення проблеми відповідальності можна поступово йти і через встановлення факту злочину засобами Міжнародного Суду. Відповідно до норм міжнародного права у випадках, коли через брак політичної волі держава не спроможна притягнути винних до відповідальності, справа за умови прийняття Стороною статуту Міжнародного Суду приймається Судом до розгляду. Важливо забезпечити для цього широко аргументовану базу доказів, чітко дотриматись процедури, адекватно оцінити широку підтримку міжнародної спільноти по засудженню Голодомору в Україні парламентськими і міждержавними актами.