Телегіна Н

Телегіна Н. І., Горпиняк І. П.

Прикарпатський національний університет

ім. Василя Стефаника

м. Івано-Франківськ

Проблема відчуження у романі Франсуази Саган «Трохи сонця в холодній воді»

Ім’я Франсуази Саган, однієї з найбільш відомих сучасних письменниць Франції, дослідники пов’язують із модернізмом. [1] Ф. Саган захоплювалася Ж. П. Сартром, отже їй були близькі ідеї і проблеми екзистенціалізму, серед яких однією з ключових є проблема відчуження, яка у зв’язку із романом “Трохи сонця в холодній воді» практично не розглядалася, що і складає новизну і актуальність дослідження.

Термін «відчуження», походить від німецького Entfremdung – «відділення», «відрив» та Anomie – «відхилення від закону». Мабуть, першим з психологів, хто використав поняття «відчуження», був З. Фрейд. Він пов’язував феномен відчуження з патологічним розвитком особистості, для якої соціальна культура є чимось чужим, ворожим її природній натурі. Самовідчуження, за З. Фрейдом, веде до невротичної втрати власного я – деперсоналізації, або втрати відчуття реальності навколишнього світу – дереалізації. Вічуження людини може фіксуватися і як відрив від якогось великого світу або процесу: від космосу, від природи, від історії, культури, суспільства, сім’ї. [3]

Соціологи і соціальні психологи перш за все досліджують різні аспекти відчуження особи в умовах сучасного суспільства. Це відчуження, замкнутість людини, «рефлективний її відхід від світу», «внутрішня еміграція», що породжує самотність. Це і відчуження мети, породжене ситуацією цільового конфлікту, коли індивід опиняється в «полоні» одночасно двох або більше цілей однаково значимих для нього [3]. Відчуження може привести до патологічної однобокості особи: або її повної розчинення в оточенні, бездумному прийнятті, «засвоєнні всього без розбору», коли особа, подібно до рідини, здатна набувати будь-якої форми будь-якої посудини, повністю втрачаючи свою особистість, або ж інша крайність – неприйняття, заперечення, «тотальне відчуження», егоїзм [3].

Одне з ключових питань роману, що розглядається, є питання: чому між двома людьми, які кохають і хочуть бути разом виникає відчуження? Зовнішній конфлікт у романі розкривається через зіткнення двох повністю протилежних психологічних типів. Жиль – типовий Дон Жуан. Він звик вести безтурботне життя, розважатися з друзями і жінками. Він розумний і не позбавлений здатності самостійно і незалежно мислити, але схильний іти на компроміси і навіть переступати через себе, коли потрібно, як у випадку із статтею, яку він переписав під тиском головного редактора Фермона. Наталі – безкомпромісна і прямолінійна. Вона – аристократка, інтелектуалка, завжди відкрито і прямо висловлює свою думку. Наталі активно вступає в дискусії, навіть в чоловічій компанії, чим дивує всіх. Оточення Жиля не звикло до таких незалежних і мислячих жінок. Спочатку Жилю це подобається. Він в захваті від Наталі: «… Жиль благодушно і навіть з деякою гордістю слухав, як Наталі ставить питання, кидає репліки, сперечається часом різко, – хоч і не втрачає спокою.» [2, 245-246] Але коли вона виправляє його боса, Жиль, боячись втратити роботу, воліє, щоб вона мовчала. Для нього природно підлаштовуватись під людей, вдавати, догоджати, і він не розуміє, чому Наталі не може зробити так само, адже на кону стоїть його кар’єра: «Чому вона не могла підіграти йому, врешті решт? Вона ж чудово знає, що таке життя; знає, що бувають випадки, коли потрібно усміхатися, старатися сподобатися, знітитися, – потім можна і посміятися над своїм прицільним догоджанням.» [2, 249] Але для Наталі не існує такого поняття як компроміс. Вона керується принципом – все або нічого: «Якщо б я любила півміри, – відповіла вона, – мене б тут не було. Я б жила в Ліможі і кожних два тижні приїжджала б до тебе.» [2, 250] Таке життя не для Наталі, якщо вона вирішила бути з Жилем, то решта не мало значення. Вона покинула чоловіка, брата, залишила своє минуле позаду заради кохання до Жиля: «Вона дійсно спалила останні мости, які з’єднували її з минулим, з дитинством, з друзями.» [2, 288]

Наталі – сильна особистість і всі люди які її оточують відчувають, що в ній є щось особливе: «У Наталі, разом з її освіченістю і бездоганними манерами, є своя ізюминка; навіть п’яний американець і той це відчув.» [2, 261] Вона перебирає на себе всю увагу оточуючих, навіть друзів Жиля і через це у нього, який звик завжди бути в центрі уваги, поступово розвивається комплекс неповноцінності. Він – недостойний її, і це бачить не тільки він, а й його друг Жан: «– Вона набагато краща за тебе, – задумливо продовжував Жан, – набагато краща. Я говорю не про зовнішність, – додав він.» [2, 236]

Наталі витягує Жиля з депресії, допомагає йому повернути снагу до життя, але тільки вона в їхніх стосунках проявляє ініціативу. Навіть коли здається, що рішення приймає він, все одно він діє під впливом Наталі. Жиль не мав на меті забирати її в Париж. Його б цілком влаштувало навідуватись до неї а Лімож раз на два тижні. Він не був готовий брати на себе відповідальність за її долю. Але все ж таки Жиль змушений забрати її. Робить він це під впливом брата Наталі. Жиль, усвідомлюючи, що Наталі – незрівнянна з тими жінками, яких він досі знав, намагається змінитися заради неї. Він змінює свій спосіб життя, свої звички: «Якби він з’явився з якоюсь іншою жінкою, то сказав би: «Наталі – ось П’єр, познайомся», і все було б зрозуміло: нову коханку Жиля Лантьє звуть Наталі. Але тут він не міг. Він сказав урочисто: «Наталі дозволь тобі відрекомендувати П’єра Леру. П’єр, познайомся – пані Сільвенер». І при цьому зашарівся.» [2, 236]. Це свідчить наскільки важливою є для Жиля Наталі. Він не просто любить її, він поважає і цінує її, йому приємно, що така жінка належить саме йому, і він хоче всім це показати. Змінюється Жиль, змінюється його життя. Він тепер більшість часу проводить з Наталі: «– Давненько я тут не бував, – сказав Жан, вмощуючись зручніше. В його голосі не звучало ані найменшого докору, але Жиль подумав, що він правий. А раніше тут завжди юрбилися люди, навіть стільців не вистачало. Так було до… Наталі.» [2, 290]

Жиль не любить театр і все, що з ним пов’язано, але йде туди заради Наталі: «Недарма вона вже три дні просила Жиля зводити її в театр на «інтелектуальну» п’єсу, як казали, відмінну, але навіть від думки про неї у Жиля кров застигала в жилах. Він уже кілька років не був у театрі і взагалі терпіти не може заздалегідь запланованих розваг;» [2, 242]

Жиль не міг більше уявити життя без Наталі, відчував постійну потребу в ній. Саме це і почало його лякати. Внутрішній конфлікт роману – конфлікт між коханням Жиля до Наталі і його прагненням свободи загострюється. Він ні в якому разі не міг дозволити собі залежати від жінки, стати підкаблучником. Його починає дратувати ідеальність Наталі, те що вона наскрізь його бачить і завжди права: «Тепер він знав, що в його стосунках з Наталі з’явилась тріщина. Він не знав  точно  через що – може, через  те, що він,  сам  того не усвідомлюючи, марно  чекав  від неї  якогось  низького  або вульгарного вчинку, який поставив би їх на один рівень.» [2, 276]

Поступово Жилю здається що він втрачає свободу. Наталі була не з тих жінок, якими можна було маніпулювати чи поводитись, як заманеться. Жиль ніс відповідальність за неї, вона потребувала його не менше, ніж він її, але він до цього не був готовий : «Поки він хворів, поки вона піклувалась про нього, як про дитину, він відчував себе цільним, зібраним, повноцінним, дякуючи її любові. А тепер, коли прийшла його черга піклуватись про неї, захищати її, він відчув у собі протиріччя, роздвоєність: з одного боку, він – колишній Жиль, а з другого – Жиль, закоханий в Наталі.» [2, 260]. Жиль розривався між прагненням свободи і Наталі. Він не хотів втрачати ні те, ні інше. Його егоїстичне прагнення свободи, його усвідомлення своєї недосконалості, невідповідності інтелектуальному і моральному рівню Наталі породжують відчуження. Зустріч з Наталі допомагає Жилеві вийти з депресії. Ця жінка, така несхожа на інших, підкорила його серце своєю прямотою та відвертістю. Вона дала йому більше, ніж просто тілесне задоволення, вона дала йому духовне спілкування. Але згодом його стомлює і дратує таке серйозне кохання, безкомпромісність Наталі давить на нього, він переконує себе що саме свобода і самотність – це те що йому необхідно: «Можливо, я остання сволота, але, дійсно, бувають хвилини, коли я дорого б заплатив, аби не поставати перед її судом. І бути, як колись, самотнім.» [2, 291]

Жиль віддаляється від Наталі, навіть зраджує  їй, хоча потім його мучать докори сумління. Але так Жиль намагається довести собі, що він – вільний і ні від кого не залежить, він – не підкаблучник, і сам керує своїм життям. Жиль не може зробити вибір, він розривається між коханням та свободою. Це конфлікт, який не може вирішитися і веде Жиля до жахливого зізнання Жану, яке спричинило трагедію: «Вона  поклала мене  на  пухову  подушку, зігріла, повернула до життя. Чесно. Але тепер... Тепер ця подушка давить  на моє обличчя, душить. От воно як. Все, що я любив в  ній  і що підтримувало мене – її владність, її прямолінійність, цільність, – все це повернулось проти неї...» [2, 290]

Автор робить акцент на тому, що зруйнувало стосунки – егоїзм. Після самогубства Наталі Жиль, не уявляючи життя без неї, – обурений, як маленький егоїстичний хлопчик: «Вона  не  мала права так чинити,  відібрати назавжди в нього себе, таку чарівну, повну життя, таку кохану, вона не мала права навіть пробувати тікати від  нього.» [2, 294]. Зрештою і максималізм, і безкомпромісність Наталі теж споріднені з егоїзмом. Досвідчена жінка, вона не могла не розуміти того, що Жиль не готовий до поглиблення стосунків, до її переїзду в Париж. Але вона робить свій вибір, обмежуючи цим його свободу. Кохаючи Жиля, вона не могла не відчувати, що його дратує необхідність звітувати їй, що він робить, з ким проводить час. Але таким було її уявлення про стосунки і вона намагалася вибудовувати їх, не враховуючи те, чи здатен Жиль на них.

Отже, саме егоїзм, нездатність зрозуміти проблеми і прагнення найближчої людини, різне бачення ситуацій, обмеження свободи іншого реалізацією своїх власних бажань, свого власного вибору ведуть до відчуження. Саме егоїзм перетворює захоплення досконалістю іншого на усвідомлення власної недосконалості, що спричиняє розвиток комплексу неповноцінності, який поглиблює відчуження. Крім того, маємо типовий випадок психологічного відчуження в результаті того, що індивид опинився в полоні одночасно двох цілей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Евнина Е. М. Современный французский роман 1940-1960. – М.: Изд. АН СССР, 1962

2. Саган Ф. Избранные произведения/ Франсуаза Саган; т. ІІ. Пер. с фр. – М.: МП «ФИРМА АРТ», 1992.

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

3. Абраменкова В. В. «Проблема отчуждения в психологи/ В. В. Абраменкова// Вопросы психологии. – 1989 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.voppsy.ru/issues/1990/901/901005.htm (Дата звернення 02. 12. 2014).