Філологічні науки / 7. Мова, мовлення, мовленнєва комунікація

Ісаєнко Т.К., Мартинюк В.М.

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ТЕРМІНОЛЕКСИКА:

ІСТОРИКО-ГЕНЕТИЧНИЙ АСПЕКТ

Життя мови відбувається в суспільстві, яке створює умови для тих або тих змін і стимулює лінгвістичні процеси, що задовольняють потреби соціуму. Збільшені темпи мовної динаміки кінця ХХ ст. пояснюються, насамперед змінами у складі та вигляді українського суспільства, зміною соціальних, політичних, економічних, а також психологічних настанов. На переконання І. Литовченко, ці процеси ігнорувати не можна, бо в них закладені об’єктивні потреби нового покоління – більш вільного, більш технічно освіченого, яке має контакти з носіями інших мов [2, с. 78].

Відчутною є узаємозалежність між дією людського чинника і розвитком спеціальної лексики, яку прийнято розглядати, на думку науковців, «не тільки як закономірну еволюцію мови, зумовлену історією її носіїв, а й з погляду творчості індивідів зі своїм світобаченням» [3, c. 111], типом мислення, належністю до певної національної культури. У процесі формування військової лексики дія соціально – комунікативного чинника досить виразна.

Українська військова термінологія, увага до якої об′єктивно актуалізується в добу розбудови незалежної української демократичної держави, досліджувалася в різних аспектах, зокрема, у площині лексикографічного опису [1, 3, 4].

У розвитку української військової термінології Л. Туровська виділяє такі етапи:

– поява перших писемних пам'яток, у яких простежується значна кількість військових лексем (XI–XIII ст.);

– доба козаччини, під час якої військова термінологія української мови не тільки досягла свого розквіту, але й стала джерелом запозичень назв військових реалій для інших слов'янських мов (XIV–XVII ст.);

– поступове проникнення російської мови в усі галузі суспільно-політичного та культурного життя України, включаючи військову справу (XVIII – перша половина XIX ст.);

– науковий розвиток української військової термінології (друга половина XIX – XX ст.) [4, с. 84].

Історія військової лексики української мови XI–XIII ст. – це історія становлення та розвитку спеціальної термінологічної системи як частини словникового складу мови. Важливим джерелом для дослідження лексичного складу мови є літописи, які відбивають глибокі зміни, що відбувалися у мові за часів формування тієї чи іншої нації. Нескладні військові дії та технічне оснащення сприяли швидкому засвоєнню військової лексики та відповідних понять навіть серед простого народу. Першими засобами нападу та оборони були знаряддя праці та полювання – топоръ, лукъ, копье. Але разом з тим з найдавніших часів відомі і лексеми на позначення суто військових пристосувань – мечъ, шеломъ, щитъ, таранъ тощо. Досить різноманітними і розгалуженими взаємозв'язками виділяється лексико-семантична група слів на позначення озброєних людей як військової сили. До таких лексем належать полкъ, рать, дружина, ратник, воиско: сторожа, засада, застава, заступъ.

Особливою сторінкою в історії дослідження української військової термінології є доба козаччини. Її формування відбувалося паралельно із формуванням козацького війська. Військова справа, а разом з нею і термінологія, XIV–XVII ст. зазнала значних змін, спричинених як бурхливим розвитком техніки, так і тісними міжмовними контактами. Освоєння запозичень було зумовлене необхідністю номінації нових реалій військової справи, які на українському ґрунті не мали поняттєвих відповідників. Тому неологізми зберігали термінологічне значення мови-джерела. Їх запозичення – це результат як прямих міжмовних контактів, так і запозичення через посередництво польської мови. Запозичення значної кількості неологізмів у військовій термінології спричинив винахід пороху. Серед них і назви зброї та її компонентів (арбалет, алебарда, гармата, карабін, мушкет, пістоль, пушка, шомпол, палаш), і назви бойових припасів (дріб, картеч, порох, петарда, ядро), і назви амуніції (амуніція, кобура, ладунка, порошниця).

У козаків спостерігаємо розгалужену військову терміносистему, яка включає в себе і поняття про частини війська у бою за функціональною ознакою (кіннота, піхота, артилерія, паланка, курінь, флотилія), і професійний розподіл (полковник, хорунжий, кошовий, обозний, вартовий, осавул), і озброєння та оснащення (мортира, шабля, галера, протазан, рушниця, чайка), і військові клейноди (бунчук, значок, хоругва, литаври).

Необхідно зазначити, що окремі іншомовні лексеми не адаптувалися в українській військовій лексиці, оскільки виражали невластиві для української військової справи реалії, наприклад: рапіра, бандолет, стилет та ін. Проте значна частина запозичених слів цієї доби закріпилась в українській мові (амуніція, пістолет, граната, петарда), поповнивши склад інтернаціональної лексики.

У XVIII ст. на території Центральної та Лівобережної України, внаслідок зміни геополітичної ситуації, розвиток української військової термінології переривається майже до кінця XIX ст. Ця частина України повністю підпадає під владу Російської імперії. У той же час на теренах Західної України мовна практика продовжує орієнтуватися на безпосереднє запозичення з європейських мов (в основному романо-германських) або через посередництво польської мови. Запозичення ці стосувалися і загальної військової організації. Ще з XVI ст. на західних землях остаточно закріплюється польський військовий устрій. Разом з устроєм запозичуються деякі назви звань та посад (жовнір або жолдак, капітан, шипош або щипальник та ін.).

На початок XX ст. припадає межа, з якої національний ідеал військової сили поступово починає трансформуватися від виключно опоетизованого козацького зразка (війська станового, яке поєднувало військову справу з господарськими заняттями) на користь регулярної армії. Весною 1913 року у Львові була створена перша українська військова організація «Стрілецьке товариство», а після затвердження статуту – «Українські січові стрільці». Військові товариства, що виникли в Галичині, сприяли адаптації спеціальних найменувань у періодичних виданнях. Проте до 1917 року, незважаючи на плідну працю цілого ряду науковців та діячів культури, з питань термінознавства опубліковано лише поодинокі збірнички, які були першою спробою сформувати українську наукову термінологію.

Спроби відновити військову термінологію козацької держави XVIII ст. спостерігаються в Україні у 1917–1918 рр., коли уряд УНР, а пізніше гетьмана Скоропадського розпочав введення внутрішньої структури української армії та встановив нові назви військовослужбовців за посадами. Позитивним було використання традиційних назв українського козацтва для найменування посад. Підстаршина: гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний; молодша старшина: хорунжий, значковий, півсотенний, сотник; булавна старшина: військовий старшина, осавул, курінний, полковник, отаман бригади, отаман дивізії, отаман корпусу; генеральна старшина: генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, генеральний обозний. Це мало сприяти підсиленню патріотичних почуттів у військовиків і підкресленню їхньої належності до українського війська. Але залишалася розірваною єдина рангово-посадова система, оскільки ранги було скасовано, а запроваджено тільки відзнаки військової посади.

У 1918 році, при Державному видавництві України було запроваджено видання серії військової літератури «Хемія та війна». Школа червоних старшин уклала і видала «Практичний російсько-український словник для військових» та переклала військові Статути. У 1918 році з'являється «Московсько-український словник для військових» (укладач А. Євтимович), «Правильник піхотинців. Часть І. Впоряд.», «Справочна книга Армії і Фльоти України». Все це сприяло інтенсивнішому процесові творення нових термінів.

У 1925 р. питання про україномовну військову літературу у зв'язку з українізацією знову набуло актуальності. У Державному видавництві України почав роботу військовий сектор, який займався видавничою справою. Цього ж року на Всеукраїнській нараді політпрацівників заслухано доповідь «Про червоноармійську літературу» внаслідок чого в 1925–1926 рр. було видано 265 тис. примірників військової літератури, а протягом 1928–1929 рр. – 645 тисяч. У Харкові у 1928 році виходить «Російсько-український словник військової термінології» (упорядники Є. та О. Якубські).

1939 роком закінчується етап відносно природного розвитку військової термінології в Україні. Протягом наступних 20-ти років розвиток української військової термінології зорієнтовано на максимальне наближення до російської. Саме з цього часу спостерігаємо поступове, але неухильне витіснення української військової лексики російськими відповідниками (капітан замість сотник, взвод замість чота, взводний – чотовий, рота – сотня, тощо).

Умовною межею, що закриває період домінування російської термінології в українській військовій лексиці, можна вважати появу у 1992 році «Українсько-російського військового словника» О. Лісної. Цей словник не може задовольнити зрослих потреб української військової науки ні в поняттєвому, ні в номінаційному плані, хоча й є кроком уперед порівняно з попереднім періодом розвитку термінології. Визначальною рисою цього періоду є початок дерусифікації української мови, сплеск термінознавчої – дослідницької, лексикографічної, нормалізаційної діяльності: виходять словники з військової справи («Практичний російсько-український словник військових термінів (ракетно-артилерійських)», «Короткий російсько-український словник артилерійських термінів»); активізується термінологічна робота у військовій справі (наукові праці Б. Якимовича, А. Бурячка, Г. Халимоненка, Т. Михайленко); побачив світ стислий довідник військових термінів (ред. кол. під керівн. М. В. Цибуленка).

Різні аспекти формування і функціонування української військової термінології на сучасному етапі були предметом обговорення на Міжнародних наукових конференціях (Львів, Київ). Цей факт, а також створення нових словників (Канцелярук Б. «Словник військових термінів», Бурячок А., Демський М., Якимович Б. «Російсько-український словник для військовиків) та проект Статутів Збройних сил України (1994 р.) є свідченням подальшого розвитку військової термінології.

Зважаючи на вище викладене, слід відзначити, що українська військова термінологія є однією з підсистем лексики загальнолітературної мови і за своєю онтологічною суттю передбачає культурознавчий аспект як безумовний компонент предмета дослідження. Це зумовлено послідовною антропологічною спрямованістю філології як системи наук, що своєю суттю має усвідомлення дійсності в поєднанні з людиною в її щоденному, історичному й духовно-моральному бутті. Українська військова лексика є одним із вагомих чинників формування військово – патріотичних якостей особистості.

Література

1. Бурячок А., Демський М., Якимович Б. Російсько – український словник для військовиків. – К.,1995.

2. Литовченко І. О. Уплив екстра- та інтралінгвальних чинників на розвиток військової лексики української мови // Філологічні студії. – 2014. –№ 10. – С. 75 – 83.

6. Панько Т. І. Мова і духовність нації: [монографія]. – К. : НМК ВО, 1992.

4. Туровська Л. До проблеми періодизації розвитку української військової термінології // Українська термінологія і сучасність: Зб. наук. праць. Вип.V. К.: КНЕУ, 2003.