Филологические науки/ 7. Язык, речь, речевая коммуникация

Дем’янчук О.С.

Буковинський державний медичний університет, Україна

ОСОБЛИВОСТІ ЛЕКСИЧНИХ ОДИНИЦЬ ТА ЇХ СИНТАКСИЧНЕ НАВАНТАЖЕННЯ В АНГЛІЙСЬКІЙ МОВІ ДАВНЬОГО ПЕРІОДУ

Лексика давньоанглійського періоду вивчається головним чином на матеріалі письмових пам’яток [1: 154].

Необхідно зазначити, що словниковий склад мови не є однорідним за своїм походженням, а також за часом появи окремих слів. В лексиці давньоанглійської мови можна визначити певну групу слів, яка називається основним словниковим фондом [2: 98]. Основний словниковий фонд англійської мови, як мови германської групи, складається переважно з слів германського походження. Основний словниковий запас тих слів, які охоплюють основні, життєво необхідні поняття. Основна маса таких слів збереглася і в сучасній мові, становлячи собою найбільш уживану, а тому найбільш стійку частину словника. Це дає мові базу для створення нових слів [3: 99]. Таким чином слова давньоанглійського періоду можна умовно поділити на чотири групи в залежності від часу та умов їх виникнення: загальноєвропейські (‘fӕder’ – father, ‘etan’ – eat, ‘twā’ – two), загальногерманські (‘finʒer’ – finger, ‘hūs’ – house, ‘scip’ – ship), власне англійські (‘wifman’ – woman) та запозичені з інших мов [2: 99].

Характерною рисою давньоанглійської мови є незвичайна поетичність. В епічних творах, зустрічається багато особливих поетичних слів, втому числі і складних, які позначають поняття, важливі для поезії [8: 80].

Нами зафіксовано, що з синтаксичного погляду англійська мова давнього періоду була переважно синтетичною [2: 94]. В давньоанглійській мові існувала досить розвинена система частин мови. Зазначимо, що виокремлювали такі частини мови як: іменник, займенник, прикметник, числівник, дієслово, прислівник, прийменник та сполучник, а згодом і частку. Система частин мови постійно зазнавала певних змін і розвивалась в зв’язку з розвитком граматичної структури [4: 81].

Основним граматичним засобом передачі синтаксичних відносин між словами в давньоанглійській мові була флексія. Завдяки флексії граматична форма слова була зрозумілою, його відносини з іншими словами були достатньо чіткими, незалежно від позиції слова в реченні [3: 239].

В ході дослідження було виявлено, що у давньоанглійській мові розрізняють ті ж члени речення, що і в сучасній: головні члени – підмет і присудок, другорядні – додаток, означення, обставина і прикладка. Крім того, в реченні може бути звернення та ввідне слово [4: 141].

Ще однією важливою рисою синтаксису давньоанглійської мови є те, що не надавалось особливого значення порядку слів у реченні. Така особливість була причиною відносно вільного порядку, тобто такого, коли головний член речення, наприклад підмет, може стояти в першій позиції, в другій, в останній, і при цьому його синтаксична функція від цього не змінювалася [2: 94].

Порядок слів в реченні визначався не стільки граматичними факторами, скільки змістом висловлювання: головні члени речення розташовувались по відношенню один до одного і до інших членів речення в залежності від комунікативного завдання чи в залежності від стилістичної установки. Але в цей період в розповідних реченнях переважає прямий порядок слів у синтаксичній моделі «підмет – присудок». Якщо ж у реченні в першій позиції стоїть прислівник часу ϸā або ϸonne, такому реченню властивий зворотній порядок слів [3: 240].

Розглянемо детальніше порядок слів у різних типах речення, який існував в давньоанглійській мові.

Ю. Костюченко вважає, що частіше вживалися прості (поширені) речення, рідше – складні [3: 137].

В системі давньоанглійських простих речень зареєстровані і двоскладові, і односкладові речення. Основні типи давньоанглійських двоскладових речень можуть бути представлені у вигляді моделей, які включають обов’язкові члени, тобто ті, які створюють граматичну та смислову завершеність речення. Л. Чахоян виділяє такі три моделі: SP, SPO, SPC (С – предикативний член). До моделі SPO входять дієслова, які управляють прямими чи непрямими додатками. Ці додатки є обов’язковими членами речення тому, що створюють структурну і смислову завершеність дієслівного словосполучення. До моделі SP входять неперехідні дієслова, для яких поєднання з об’єктом не характерне. В модель SPC входять дієслова-зв’язки, для яких обов’язковим є предикативний член [3: 244].

В давньоанглійській мові існували складні речення двох типів: складносурядні та складнопідрядні. Для вираження зв’язку між частинами складнопідрядного речення частіше використовується сполучник and (und) [2: 97].

Мова пізнього давньоанглійського періоду вже відрізняється наявністю складнопідрядних речень, де питальні займенники виконують функцію відносних [1: 137].

Складнопідрядне речення було двох різновидів: речення з безсполучниковим підпорядкуванням і речення з сполучниковим підпорядкуванням. Речення з безсполучниковим зв’язком, а речення з сполучниковим зв’язком були недостатньо розвинені в давньоанглійський період, не дивлячись на те, що англійській мові було досить багато службових слів та займенниками, які могли слугувати зв’язками частин складного речення [2: 97].

Розглядаючи порядок слів в головному реченні слід розрізняти два випадки:

1) на початку речення немає другорядного члена;

2) на початку речення стоїть другорядний член.

В реченнях першого типу прямий порядок слів (підмет – присудок) переважає над зворотнім (присудок – підмет) [4: 145].

В реченнях другого типу зазвичай зустрічається зворотній порядок слів, особливо якщо в реченні наявні такі слова як: ϸa ‘then’, ϸonne ‘then’ [4: 145].

В. Аракін вважає, що доречно було б виділити два основних випадки взаємного положення підмета і присудка. Якщо на початку речення немає другорядного члена, то підмет зазвичай передує присудку, наведемо приклад:

(1) Ælfred cyninʒ hāteϸ ʒrētan Waerferϸ biscep.

Альфред король велить вітати Верферта єпископа.

Якщо на початку речення стоїть другорядний член, то підмет як правило знаходиться після присудка, покажемо у наступному прикладі:

(2) ϸa siʒde hē ϸonan sūprite be lande.

Тоді поплив він звідти на південь уздовж землі.

Таке положення підмета в реченні (2) безпосередньо перед присудком часто порушується введенням додатку чи обставини між підметом і присудком [2: 94-95].

Під час давньоанглійського періоду серед різних типів синтаксичного зв’язку між реченнями важливе місце займав корелятивний зв'язок як особливий вид підрядного зв’язку між реченнями. Він був представлений двома типами кореляції: за допомогою однорідних часток, за допомогою неоднорідних часток [2: 98].

Вираження кореляції першим способом використання для підпорядкування обставинних речень. Корелюючі сполучення, як ϸā…ϸā – коли…тоді, ϸanne…ϸanne – коли…тоді, siϸϸan…siϸϸan – з тих пір…як, використовувались для підпорядкування часових підрядних речень, наприклад:

(3) Ac ϸā ϸӕt wӕter wӕs āhebbed…ϸā ēodan ϸā Deniscan

І коли вода піднялась, відправились датчани…

(Англосаксонська хроніка, IX ст.)

(4) …ϸonne hē ʒeseah ϸā hearpan him nēalecan, ϸonne ārās hē

І коли він бачив, що арфа наближається до нього, він вставав тоді…

(Historia Ecclesiastica, IX c.)

Існувала група неоднорідних корелятивних слів: for ϸӕm…ϸӕt – тому…що та інші.

В кінці давньоанглійського періоду система кореляції зазнала певних змін. Однією з головних змін В. Аракін вважає доречним поступове переосмислення значень корелятивних частин та їх перетворення в сполучники [2: 98].

Загальною тенденцією в давньоанглійських реченнях було спочатку вказувати те, що було вже відоме, зрозуміле (вихідне положення), а потім те, що було новим, невідомим. Часто найважливіша частина змісту речення подавалася спочатку, наприклад:

(5) hē cristen wīf hӕfde (he had a Christian wife)

У прикладі (5) слово christen становить найбільш важливу частину змісту речення, бо мова йде про незвичайне явище (жінка – християнка, а не язичниця, як то було звичайно) [1: 138].

Отже, ми встановили, що синтаксис давньоанглійської мови вивчений менше, на відмінну від її морфології. В області синтаксису до теперішнього часу залишається багато запитань, які потребують подальшого дослідження [4: 141].

ЛІТЕРАТУРА

1. Костюченко Ю. П. Історія англійської мови / Ю.П. Костюченко. – К.: Радянська школа, 1963. – 422 с.

2. Аракин В. Д. История английского языка: Учеб. пособие. 2-е издание / В.Д. Аракин. – М.: ФИЗМАТЛИТ, 2003. – 272 с.

3. Иванова И. П. История английского языка. Учебник. Хрестоматия. Словарь / И.П. Иванова, Л.П. Чахоян, Т.М. Беляева. – Спб.: Издательство "Лань", 1999. – 512 с.

4. Ильиш Б.А. История английского языка: Учеб. пособие. 5-е издание / Б.А. Ильиш. – М.: Высшая школа, 1968. – 419 с.