К. філол. н. Ковтун О.В.

Вінницький національний технічний університет, Україна

Музи Тараса Шевченка

Про кохання Тараса Шевченка написано численні спогади, наукові дослідження, романи, поеми... У тому, кого і як кохає велика людина, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки політичних і життєвих ідеалів.

Ці міркування особливо правомірні стосовно Тараса Шевченка, який шукав у коханні жіночий ідеал, співзвучний з народним ідеалом жінки, коханої, дружини, прагнучи виходу із самотності особистої та суспільної.

Емоційна і чутлива людина, Тарас Шевченко, як і кожен поет, закохувався часто. Але зла доля переслідувала його все життя, лишаючи щастя жити в шлюбі, в коханні з дружиною, про яку мріяв, особливо в останні роки свого життя.

То хто ж вони були – музи, що надихали поета, дарували йому радість, навівали смуток, любили його і були кохані ним?

Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля – трагедією його серця. Перший поцілунок Шевченка вийшов трохи гірким через сльози. Малий кріпачок саме переживав свою чергову підліткову депресію, сховавшись від усіх на пасовиську за Кирилівкою. Рано осиротілий Тарас жалів себе, почуваючись особливо покинутим тут, на самоті, з самими тільки вівцями. І раптом прийшла вона – така сама, як він, мала пастушка… Спогад про той поцілунок, яким висушила його сльози Оксана, згодом з’явився в одній із рідкісних ліричних поезій Шевченка.

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились,

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали

А ми малими розійшлись,

Та вже й не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди.

Оксана Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. 15-річний "козачок" Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусів поїхати до Вільна (тепер – Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Тож своє перше кохання Тарасові залишалося тільки згадувати і малювати.

Робити малюнки з пам’яті у нього ще добре не виходило, і замість милого личка малої кріпачки на папері під його олівцем проступали обличчя прекрасних дам, які Тарас міг довго роздивлятися і перемальовувати з театральних афіш, мистецьких естампів чи паркових скульптур, яких досить було у великому місті. Так з’явився портрет "Погруддя жінки", в якому вгадуються риси обличчя французької актриси Адріани Лекуврер.

Першій музі геніального поета – Оксані – Тарас Шевченко присвятив поему "Мар'яна-черниця", саме про неї, по-дитячому світлу, казково-незабутню, згадував у поезіях "Три літа", "Мені тринадцятий минало", "Ми вкупочці колись росли". Дорогим ім'ям першого кохання Шевченко називав героїнь своїх творів.

…Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років – уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час Оксана уже три роки була одруженою і бавила двох доньок.

Тарас не надто переймався втраченим коханням. Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі, Шевченко переживає захоплення Амалією Клоберг, дівчиною-натурницею, яку вивів під ім'ям Паші в повісті ''Художник''. Життя тільки починалося, а він був уже відомим автором скандальних поезій та видатним портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи.

На одному з таких балів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мойсівці Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською та племінницею декабриста Рєпніна — княжною Варварою. Виник химерний любовний трикутник, врівноважити який не зумів би найдотепніший "піфагор".

21-річна пані полковникова пробудила у Тарасові чуттєві порухи серця. І коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із "Ганною вродливою", як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів. Їй поет присвятив поему ''Слепая'', її називав своїм ''єдиним великим коханням''. У віршах Шевченка, присвячених Закревській, лунає і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою любові серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки, ''свята чорнобривого''.

… А ти, доле!

А ти, мій…

Моє свято чорнобриве.

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними-голубими,

І досі чаруєш

Людські душі?

Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий?

Свято моє!

Єдинеє свято!

Здається, для жодної з жінок, що зустрічалися на життєвому шляху Шевченка, поет не знаходив таких зворушливо сердечних, ніжно-пестливих і цнотливих слів, як для Ганни – його недосяжної мрії і водночас такої прозаїчно-буденної дружини духовно обмеженого кріпосника…

Ще один тимчасовий притулок у той час Шевченко знайшов у Варвари Рєпніної в містечку Яготині. Княжна ще на тому балу у старої Волховської загорілася несподіваним коханням до поета і запропонувала йому пожити у своєму помісті. Варвара Рєпніна першою назвала його генієм нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. Вона зізнавалася у коханні до Шевченка в листах, подарувала йому власноруч сплетений шалик. У листі до Шарля Ейнара княгиня пише: «...щораз більше виявлявся мій потяг до нього: він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи».

Розумна, освічена, знавець кількох мов, талановита письменниця прагнула діяльності. І Рєпніна починає боротися проти того негативного, що, на її думку, оточувало поета. Захоплюючись його талантом, княжна дивувалася, як він може годинами говорити про порожні речі. Знаючи про почуття Тараса Григоровича до Ганни, княжна Варвара ще й терзала себе ревнощами. І княжна починає надокучати поетові своїми настановами, направляючи його на путь істинний. Натура Шевченка, який ненавидів усіляке рабство і всяку опіку над собою, опиралася й протестувала проти цих настанов Варвари Миколаївни. Княжна хотіла стати музою і моральним наставником поета, не взявши до уваги того, що талановиту людину не можна тримати в рамках, які інколи бувають гіршими за кайдани.

Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею Варвари Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою ''Тризна'', є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки.

...Ваш добрый ангел осенил

Меня бессмертными крылами

И тихостройными речами

Мечты о рае пробудил

– такими рядками закінчується присвячення до поеми «Тризна». Перед присвяченням після заголовка написано: "На пам'ять 9 листопада 1843 року. Княжні Варварі Миколаївні Репніной".

  …Уже на засланні побритий у солдати Шевченко згадував про Закревську, присвятивши їй вірші "Якби зострілися ми знову", «Г. З.»:

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі…

Але зустрітися зі своєю пасією йому більше не довелося, вона померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини. А от з Варварою Рєпніною вдруге він таки побачився – через п’ятнадцять років після першої зустрічі, перебуваючи проїздом у Москві, коли повертався із заслання. Але 50-річна дама не змогла пробудити в ньому ніжних почуттів.

Під час перших відвідин України, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батькам Шевченко не сподобався і отримав гарбуза. Молода попівна не наважилася йти проти волі батьків, невдовзі збожеволіла і померла.

А потім почався довгий період заслання. Десять років солдатського побуту остаточно скалічили особисте життя поета. Замість вишуканого товариства – компанії п'яних офіцерів, замість красивих панянок – брудні казашки...

Існує думка, що на заслання в Оренбурзький край, Шевченко потрапив через те, що образив жінку. До того ж, саму Імператрицю. Саме їй дістався знаменитий портрет Жуковського пензля Брюллова, завдяки якому Шевченка викупили з кріпацької неволі. У скандальній на той час поемі "Сон", Тарас дозволив собі порівняти імператрицю Олександру із засушеним опеньком, мовляв, така вона "тонка, довгонога". І ображений таким порівнянням російський імператор Микола Павлович суворо покарав поета.

Узимку 1854–1855 р. Шевченкові знов блиснула зірка кохання й закотилася. Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла дружина коменданта Новопетровського укріплення Ускова Агата Омелянівна. Поет захопився нею безтямно, відчайдушно. А скільки і яких високих мрій було виткано в душі! Агата Ускова довго здавалася йому вершиною досконалості. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: ''Я полюбил ее  возвышенно, чисто, всем сердцем и всей благодарною моей  душой. Не допускай, друже мой, и тени чего-либо порочного в непорочной любви моей''. На жаль, місцеві плітки порушили безпосередність цих взаємин, а але й у наступні роки вони підтримували дружні стосунки.

Шевченку йшов вже сорок четвертий рік, коли новий імператор підписав указ про його помилування, але поет вже відчував себе дуже старим. Тарас Григорович до того ж відпустив собі кошлату бороду, з якою дійсно нагадував старого.

Після всього пережитого на засланні почуття самотності ще більше заполонило душу Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. В дорозі до Петербурга і Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. Він дуже швидко знайомиться з оточенням, зокрема, з молодою і дуже вродливою 16-річною артисткою Катериною Піуновою.

Заради її театральної кар'єри він запросив до Нижнього Новгороду знаменитого актора Михайла Щепкіна, і той протягом трьох днів грав у спектаклях разом з Піуновою. Про її акторську гру Шевченко написав захоплену замітку в місцеву газету, яку згодом передрукувала московська преса. Тарас Григорович умовив директора Харківського театру погодитися на умови актриси і зарахувати її в свою трупу.

Але молода актриса виявилася дуже невдячною, а може, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим за неї. В решті-решт вона виїхала в Казань з 25-річним актором Максиміліаном Шмидтгофом і вийшла за нього заміж. Згодом, через багато років, Катерина згадувала Шевченка: «Ведь мне еще шестнадцати лет не было! Ну что я понимала! Мне казалось, что в Тарасе Григорьевиче жениховского ничего не было. Сапоги смазные, дегтярные, тулуп чуть ли не нагольный, шапка барашковая самая простая, и в патетические минуты Тараса Григорьевича хлопающаяся на пол в день по сотне раз...  Да, только все это представлялось и вспоминалось, а о душевном мире, об уме великого поэта позабыла, разуму не хватило!».

Переживши гіркоту нерозділеного кохання, 46-річний Шевченко продовжив пошуки молодої нареченої в Петербурзі. Він мріяв купити ділянку землі біля Канева, побудувати будинок з художньою майстернею і зажити разом з вірною дружиною.

Під час одного з візитів до свого доброго друга, відомого вченого, першого ректора Київського університету Михайла Максимовича, Шевченко був зачарований його молоденькою дружиною Марією. У щоденнику з’явився запис: «Заехали к Максимовичу... Хозяйки его не застали дома... Вскоре явилась и она, и мрачная обитель ученого просветлела. Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, непосредственный тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песен. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет. И где он, старый антикварий, выкопал такое свежее и чистое добро? И грустно и завидно...»

Протягом двох тижнів перебування в Москві в березні 1857 р., вони неодноразово бачилися. Саме їй поет подарував автограф вірша "Садок вишневий коло хати..." А 22 червня 1859 року Шевченко написав дивовижний портрет Mарії Максимович. Саме такою хотів би він бачити свою обраницю-дружину. Там, у Москві, вона нібито пообіцяла допомогти поетові знайти в Україні наречену.

Тарас Шевченко і Марія Максимович листувалися. Поет навіть в одному з листів вислав їй своє перше фото. Ось кілька фраз із листа Тараса Григоровича до Марії Василівни. «Спасибі вам, моє серденько, що ви мене згадуєте і не забуваєте моєї просьби», «...як Бог та ви поможете, то, може, й одружуся», «Мій любий, мій єдиний друже! Спасибі вам, моє серденько, за ваше щире, ласкавеє письмо... Утекти хіба нищечком до вас та одружитись у вас і заховаться».

Тому, прибувши в Україну на початку червня, 13-го він уже був у подружжя Максимовичів на хуторі Михайлова Гора. Є припущення, що тут поет працював над давно задуманою поемою «Марія».

І помолилася Марія

Перед апостолом. Горить

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає. Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

Припускають, що Тарас Григорович зблизився з Марією Максимович, бо через дев’ять місяців після відвідин поета у неї народився син. До цього дітей у Максимовичів не було. Інші дослідники життя поета відкидають цю версію, посилаючись на те, що порядність Шевченка не дозволила б йому переступити межу, за якою починається зрада друга, а задушевні і ніжні розмови з Марією Максимович стосувалися лише вибору нареченої.

 Любов сліпа. І генії теж підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до Ликери Полусмакової, кріпачки. Сучасники поета скептично ставилися до цього об'єкта його кохання. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю.

Граціозна, з кучерявою голівкою, зовні дуже схожа на Марію Максимович – вона полонила душу поета, пробуджуючи знову, вкотре, надію знайти милу серцю дружину. Поет присвячує своїй коханій вірш, який так і називає «Ликері»:

Моя ти любо! усміхнись

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже,

Подай мені.

Зачарований Шевченко не слухає нічиїх вмовлянь. Ліниву неохайність Ликери вважає селянською простотою, а пожадливість – життєвою мудрістю. Молода, свіжа, трохи грубувата, не дуже красива, зате з чудовим русявим волоссям, тонка у стані, пишна у плечах, з вишневими вустами і з гордовитою поставою, що й зачарувало, і обмануло поета. Та, як з’ясувалося, ця зовнішність приховувала звичайне самолюбство, лінощі, жадобу до подарунків, пихатість та ще й неохайність. Шевченко вважав, що «нечепурна жінка і циганові не дружина». Але закоханий не бачить темних плям на сонці свого кохання. Він викупив її з кріпацтва, придбав квартиру та запропонував їй одружитися і виїхати в Україну. Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у ''хатині тихій і веселій''.

Ликера з наївним цинізмом зізнавалася хазяйці, що вона не любить свого жениха, бо «він старий і поганий, та ще й сердитий», а йде за нього заміж, бо, кажуть, що він багатий, та й заради того, щоб позлити своїх подруг. А поет і не здогадувався, яка невдячна була його мила, його ідеал золотих мрій. З радістю і захопленням Тарас Григорович сповіщає свого родича Варфоломія Шевченка про майбутнє одруження у листі від 25 серпня 1860 року: «Поберемося ми після Покрови... Отаке-то скоїлося! Несподівано я до тебе приїду в гості з жінкою-сиротою і наймичкою. Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так і зо мною трапилось».

Аж раптом – розрив! Дехто вбачає причину його в тому, що одного разу Шевченко, несподівано прийшовши додому, застав Ликеру в обіймах вчителя. Інші розповідають, що нібито між ними сталася якась дріб’язкова сварка: Тарас звинуватив Ликеру в неохайності, а вона його обізвала «старим і поганим».

Одного разу, у вересні 1860 року, до Шевченка зайшов його давній приятель. На мольберті лежав портрет Ликерії, його розглядав Тарас. Потім він нервово схопив цей портрет і кинув під стіл. При цьому сказав: «Чи не спробувати ще раз? Востаннє? Не довелося з кріпачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що ... панночка...». А далі, зітхнувши, промовив: «Тяжка клята самотність! Вона мене з світа зжене...».

Друзі зазначали, що Тарас, який особливо вмів розважати жінок, після невдачі у сватанні з Ликерою взагалі почав недружелюбно ставитися до них. Всі, хто бачив Шевченка після розриву з Ликерою, відзначають його сильну роздратованість. Та на зміну ненависті в душі поетовій поселяються біль і смуток за втраченими ілюзіями. Адже це була його остання спроба створити сім’ю, про яку так довго і палко мріяв. Заповітна мрія стала нездійсненною, як сон, про що з гіркотою пише Тарас Григорович 27 вересня 1860 року у вірші, присвяченому Ликері, хоч на цей раз просто під літерою «Л».

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок мій спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

Серце поета переповнювали біль, розпач, безнадія від усвідомлення страшної, всепоглинаючої самотності. Прагнення простого людського щастя виявилося в Тараса Григоровича таким жагучим, що навіть в останній строфі останньої поезії, вміщеній у «Кобзарі» («Чи не покинуть нам, небого...»), за кілька днів до того, як відійти у вічність, він пише:

...над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насаджу...

Скільки в цих рядках туги від усвідомлення того, що доля так жорстоко обділила його сімейним щастям!

У поетичних рядках Тараса Шевченка ми відчуваємо радість кохання і крах надій, невимовний душевний біль. Любовні поезії сумні, а подекуди й трагічні, як і його доля. Та навіки залишився з нами той, «…хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше щастя вже по смерті, тяжко зароблене щастя, безсмертне слово во віки і віки...»

Література:

1. Білецький П. та ін. В сім’ї вольній новій– К.: Рад. Письменник, 1984. – Вид. 5 – с.123 – 134.

2. Білецький П. та ін. – Світове значення творчості Т. Г.Шевченка // Т. Шевченко. – М. – 1962 – С. 23.

3. Дзюба І.М. У всякого своя доля. Літ.- критичний нарис. – К., 1989. –261 c.

4. Донцов Д. Вогонь з Холодного яру // Дивослово. – №3. – 1994. – C. 2 – 12.

5. Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання. – К.,1984. – 236 c.

6. Коцюбинська М. Х. Етюди про поетику Шевченка. – К. – 1994. – 125 c.

7. Лепкий Б. Про життя і творчість Т.Г. Шевченка. – К. – 1994. – 173 c.

8. Неділько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість. – К. – 1988. – 245 c.

9. Пріцак О.Й. Шевченко – пророк. – К. – 1993. – 56 с.

10. Чуб Д. Живий Шевченко. – К., 1994. – 141 с.

11. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів у 12 томах. – Т 1–2. – К. – 1989.