Секция: Филологические науки
Подсекция № 9
Ротова Наталія
Володимирівна
До проблеми відродження української інтелігенції
(соціолінгвістичний аспект)
Щодо провідної ролі інтелігенції у формуванні відкритого суспільства і пріоритеті людей науки у створенні цивільної і правової держави говориться багато, однак поки мало звертають уваги на проблему виховання української інтелігенції, її місце в розбудові незалежної держави.
У сучасному суспільстві залишається традиційним підхід до проблеми визначення інтелігенції, а отже, і проблеми її формування: інтелігенція усвідомлюється як соціальний клас людей, що займається розумовою, а не фізичною працею, отже, це особа, як правило, причетна до науки, творчості тощо. Таким чином, інтелігентом узагалі може вважатися кожний, хто не працює руками. І, відповідно, людина, що займається фізичною працею, не може претендувати на “звання” інтелігента. Тоді ж де перебуватимуть люди, що займаються одночасно розумовою і фізичною діяльністю, а таких прикладів історія знає чимало? Варто згадати хоча б металургів-практиків, медиків-практиків тощо. Згідно з таким підходом, спрощується проблема формування інтелігенції, адже якщо людина має схильність до фізичної праці, вона не стане інтелігентом, якщо ж вона схильна до розумової діяльності, то завдання освіти полягає лише в тому, щоб розвинути його здібності. Ми приймаємо думку сучасних соціологів, що такий підхід щодо диференціації суспільства є антинауковим і навіть шкідливим, адже ідея відкритого суспільства взагалі не припускає розподілу людей на класи в залежності від роду їхньої діяльності, проголошуючи “вертикальну” і “горизонтальну” мобільність індивіда.
Отже, розшифрування поняття “інтелігентність” треба шукати в іншій площині. Ми повною мірою поділяємо думку видатного російського філософа, соціолога, літературознавця Юрія Лотмана, який зазначає, що інтелігент – це людина, що наділена щиросердечністю – якістю, що протистоїть хамству й нахабності або, за словами О.С. Пушкіна, “ідеалізованому лакейству”, тобто психології раба. Раб постійно змушений принижуватися, тому завжди прагне принизити іншого. Подібні “холопські риси” формуються в людині слабкій, духовно мізерній, несамодостатній. Саме постійна приниженість, як пише Ю.М. Лотман, породжують злість, безглузду жорстокість і прагнення до руйнування. Інтелігент сильний тим, що здатен протистояти брутальності, це людина внутрішньо вільна, здатна поважати передусім себе, а отже, й особистість інших. “Тільки той, хто поважає людину в собі, здатний поважати її в інших”, – говорить Ю.Лотман. Інтелігент уміє спілкуватися на рівних, вести діалог, у той час як раб завжди прагне або принижуватися, або принижувати [1]. І, безумовно, інтелігентність – це “розумова порядність” (Дм. Лихачов).
Виховання української інтелігенції є пріоритетним завданням нашого суспільства, і початися воно повинне з відродження гідності української людини, яку сьогодні топчуть злидні, гнітить реальна – всупереч усім законам і Конституції – безправність перед чиновниками всіх рівнів, на чужих землях тисячі громадян незалежної України стають нещадно експлуатованими заробітчанами, яких зневажає чужа держава і не захищає власна.
Але треба сказати, що й самі українці (і інтелігенція зокрема) напрочуд талановиті у справі самоприниження і самовиправдання. Слушно зауважує український письменник, суспільний діяч Іван Дзюба: “Трагедію 1654 року пояснюємо недалекоглядністю Богдана Хмельницького, не питаючи себе: а хто ж то на нещасливому майдані в Переяславі кричав: «Волимо під царя білого, царя московського!» Трагедію Полтави пов'язуємо з мілітарною перевагою Петра І, забуваючи, що без українських козаків – супротивників Мазепи – тікати з-під Полтави довелося б не Карлові, а Петру. Віддаємо належне розмахові державотворчої діяльності гетьмана Павла Скоропадського – і тихенько обминаємо питання: а хто ж і чому прогнав його з Києва? Не більшовики ж. Говорячи про розкуркулення, колективізацію й голодомор, справедливо називаємо кремлівських злочинців режисерами цих трагедій, але замовчуємо, що серед виконавців були не тільки ж єврейські комісари, чиїми прізвищами декому зручно оперувати, а й свої таки, і то не тільки партійні функціонери, а й «безпартійні галушки», і комнезами, і добрі сусіди розкуркулюваних” [2].
Низку таких прикладів можна продовжувати без кінця, і з них випливає висновок: не зарадить нам паспортизація зовнішніх ворогів – чи то російських, чи то американських, чи то фінансових транснаціональних, – поки не побачимо головного, найнебезпечнішого ворога – в самих собі.
Справді, нам не обійтися без глибокої і всебічної національної самокритики в дусі Драгоманова, Шевченка, Франка, Хвильового – самокритики, яка б виводила нас на глибші причини наших неудач. Але чи не передусім треба згадати мовне питання, яке традиційно піднімається лише перед черговими виборами. Саме українська інтелігенція вписала найяскравіші сторінки в історію України, допомогла зберегти націю, хоча часто її найкращим представникам доводилося розраховуватися за це свободою і власним життям. Лише останнім часом нам стали відомі сотні імен представників української інтелігенції, які положили власне життя на вівтар служінню Україні або змушені були поневірятися по світах: О.Ольжич, В.Винниченко, М.Драй-Хмара, Б.Лепкий, В.Барка та багато інших.
Мовна проблема, як необхідний засіб виховання та освіти української інтелігенції, є не лише формою самовираження українського народу, але й єдиним універсальним феноменом суспільства. Антиконституційним, деструктивним для державотворення є принцип „торгування мовою”. Відомі слова Ліни Костенко: “Нації умирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову” – залишаються актуальними і через сімнадцять років з часу отримання Україною незалежності і вповні висвітлюють кризу, що загрожує українському суспільству.
Треба навчитися сприймати мову як божественно-людський витвір, увібрати у своє “Я” те, що на шкалі національних вартостей мова посідає одне з найвищих місць. У свідомості багатьох, принаймні тих, кого історія зарахує до національної еліти, утверджується переконання, що мова — це щось більше, ніж просто засіб комунікації; вона не вкладається в рамки формальної логіки, буденної свідомості, традиційної граматики. Масштаби мови — ніяк не менше космічних. І хоч чуєш іноді з уст окремих наших можновладців, що головне сьогодні для України економіка, а все інше, мовляв, може почекати, тішить те, що порядні економісти, які знають механізм дії соціальних процесів, заговорили про мову дуже серйозно. Президент Ліги українських меценатів пан Загорій, наприклад, глибоко переконаний у тому, що “...економіка починається з патріотизму, який неможливий без знання рідної мови”. А до цих слів варто ще додати: “І без глибокої поваги до мови державної”.
Мова – це об'єднана духовна енергія народу, яка прекрасно втілена у певних звуках, і у такому вигляді через взаємозв'язок своїх звуків є зрозумілою всім мовцям і збуджує в них приблизно однакову енергію. Різні мови — це зовсім не різні позначення тієї самої речі, а різне бачення її. Мови — ієрогліфи, у які людина “вмонтовує” світ і своє уявлення про нього. Мова завжди втілює в собі своєрідність цілого народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний. Отже, в новий історичний період мова має усвідомлюватися як засіб самоідентифікації, самоповернення до глибинних історичних традицій.
Як уже зазначалося, саме українська інтелігенція вписала найяскравіші сторінки в історію України, допомогла зберегти націю, саме вона повинна сьогодні виступити на захист рідної мови, бо зректися її – це було б непростимим гріхом перед Україною, перед її незалежністю, якою нам годиться дорожити над усе, бо в ній – звитяга, незліченні жертви, тяжка праця наших предків і поки що невтрачені надії ваших нащадків.
1. Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров // Лотман Ю.М. Семиосфера. – С.-Петербург: “Искусство–СПБ”, 2000. – С. 150–389.
2. Дзюба І. Відродити гідність української
людини // Вісник УВКР . – 2006. – № 2. –
uvkr.com.ua