Экономические науки/15.Государственное регулирование экономики

К.е.н. Апарова О.В.

Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій, Україна

Огляд світового досвіду фінансово-бюджетної політики інноваційного розвитку

За ступенем державного регулювання інноваційних процесів можна виокремити такі групи країн:

- країни, що характеризуються високим ступенем лібералізації інноваційних процесів (США, Великобританія);

- країни, що реалізують концепцію активного втручання держави в інноваційний розвиток (Франція, Японія);

- країни, що поєднують перші два напрямки і реалізують так звану "змішану" модель розвитку інноваційної діяльності.

За даними Світового банку, 85 % сукупних світових інвестицій у науку здійснюють країни - члени ОЕСР, 11 % - Індія, Китай, Бразилія, Росія, технологічно розвинуті країни Східної Азії і лише 4 % - решта країн світу, в тому числі Україна.

На саміті в Лісабоні у травні 2000 р. лідери держав - членів ЄС проголосили мету зробити ЄС більш конкурентоспроможним і сприяти розвитку економіки, заснованої на знаннях. Для виконання поставлених завдань було розроблено так звану Лісабонську стратегію.

Європейська комісія реалізує політику зростання інноваційних можливостей європейських фірм і суспільних дослідницьких організацій. Багато з таких національних програм мають довгостроковий характер (до 10 років) і включають державну фінансову підтримку основних наукових досліджень в університетах та податкові кредити для досліджень у приватному секторі. На сьогодні подальший розвиток отримують програми створення бізнес-інкубаторів при університетах, а також програми сприяння розвитку ринку венчурного капіталу, системи патентування [2, C. 15].

У 2002 р. Європейський саміт в Барселоні поставив за мету досягти трьохвідсоткового зростання НДДКР до 2010 р., причому 2/3 цього зростання повинен забезпечувати підприємницький сектор. Такі рішення зумовлювались, зокрема, зростаючою конкурентоспроможністю Китаю в товарах широкого вжитку, Індії -в послугах та домінуванням США у високоінтелектуальних галузях.

Лідером у розвитку інноваційних процесів нині виступають США. На думку експертів, ця країна створює близько 80 % світових інновацій. Головними напрямами державного регулювання інноваційних процесів у США є підтримка розвитку перспективних технологій, надання матеріальної підтримки приватному сектору промисловості, який здійснює НДДКР, пільгове кредитування прискореної амортизації, створення сприятливого середовища для розвитку і впровадження інновацій.

Державна підтримка приватного сектора у реалізації інноваційних проектів у промисловості знайшла вияв у створенні в 1982 р. програми підтримки інноваційних досліджень малого бізнесу (SBIR), відповідно до якої 11 федеральних відомств, що фінансують науку, повинні були передавати в SBIR 0,2 % свого наукового бюджету; потім цей рівень підвищився до 2,5 %. Проте останні дослідження довели, що чим більше коштів надається фірмі для здійснення інноваційної діяльності, тим менше вона витрачає власних коштів на НДДКР. Тому такий інструмент державної підтримки інноваційного підприємництва на сучасному етапі потребує удосконалення [5, C. 43].

Головним напрямом державної підтримки інноваційної діяльності у США є непрямі методи, що полягають переважно у податковому стимулюванні. Система податкових пільг для інноваційної діяльності була запроваджена ще в 1981 р. і з тих пір успішно функціонує.

Японія належить до тієї групи країн, що характеризуються активним втручанням уряду в економіку. На відміну під США, уряд Японії віддає перевагу прямим методам стимулювання інноваційного підприємництва. Особлива увага приділяється розвитку науково-технічної інфраструктури, зокрема технологічних інститутів.

В Японії також розроблено спеціальну державну програму "Технополіс". Основу зазначеної програми складає план побудови 19 технополісів, об'єднаних у систему "промисловим коридором" Токіо - Нагая - Осака - Кобе в сукупності з єдиною інформаційною мережею.

Для інвестування ризикового бізнесу Японія залучає й іноземні інвестиції. Приватний сектор практично не отримує прямої державної підтримки, з бюджету фінансуються лише НДДКР в університетах та деяких державних компаніях. Приватний сектор отримує підтримку переважно у вигляді податкових пільг [1, C. 122].

На сьогодні вагомих результатів у динаміці інноваційного розвитку досягли Китай та Індія. Китай прагне досягти технологічної модернізації шляхом створення компаній глобального рівня. Уряд КНР спрямував свої зусилля на створення транснаціональних компаній з використанням передових технологій. За допомогою нових технологій китайці максимально оптимізують роботу компаній фінансового і реального сектора.

Перші зони, що спеціалізуються на розвитку наукоємних виробництв, з'явилися в Китаї наприкінці 1980-х років. У 2000 р. в Китаї вже існувало 53 зони розвитку високих технологій (ЗРВТ), що включали 16 тис високотехнологічних підприємств з 1,8 млн робочих місць. З погляду інституційного устрою ЗРВТ - це форма регіонального об'єднання місцевих органів влади, наукових, освітніх, банківських установ і фірм у здійсненні інноваційної діяльності.

Уряд Китаю створює необхідні сприятливі умови для виникнення і розвитку ЗРВТ. Для отримання спеціальних пільг необхідно одержати статус високотехнологічного підприємства, період дії якого - 5 років.

Нині транснаціональні компанії відкрили в Китаї майже 600 центрів НДДКР. З метою наукового забезпечення використання технопарків та інших інноваційних структур для впровадження наукових і технологічних розробок 9 найбільших технологічних вузів Китаю одержують спеціальне державне фінансування. Залучення і підготовка висококваліфікованих кадрів заохочується на всіх рівнях.

Індія - новий азійський лідер, який знайшов свій шлях для прориву закритого інформаційного поля розвинутих країн. Індія активно експортує величезні обсяги знань у вигляді програмних продуктів, попит на які постійно зростає. Найважливішим кроком до цього було відкриття внутрішнього ринку телекомунікацій, що дало можливість іноземним інвесторам заснувати в Індії свої фірми [4, C. 512].

Найближчим Україні може бути інноваційний шлях розвитку економік країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), яким довелося практично повністю переорієнтувати свої інтереси зі Сходу на Захід. У травні 2004 р. в Євросоюз вступили вісім країн ЦСЄ: Чеська Республіка, Угорщина, Польща, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія і Литва. До цього моменту ці країни вже майже завершили етап реструктуризації економіки, спрямованої на зниження виробничих витрат і технологічне оновлення виробництва. Ті підприємства, які відповідали вимогам європейського стандарту, змогли зберегти і закріпити свої позиції, а ті, що не витримали умов нового конкурентного середовища, вимушені були ліквідовуватися.

Країни ЦСЄ отримують вигоду від притоку капіталу транснаціональних компаній, який супроводжується передачею технологій і накопиченням наукового потенціалу. Однак вже тепер зазначені країни прийшли до розуміння необхідності реалізації політики, яка забезпечить їм захист від повної технологічної залежності від більш розвинутих країн. Державна підтримка розвитку власного інноваційного простору полягає у зміцненні національних промислових структур і переході економіки на інноваційний шлях розвитку.

На даний момент країни ЦСЄ значно відстають за показниками розвитку науково-технічного потенціалу; і хоча рівень освіти достатньо високий, такий найважливіший показник, як частка витрат на НДДКР у ВВП значно нижчий, ніж у країнах - лідерах Євросоюзу. Для розв'язання цих проблем уряди майже всіх країн ЦСЄ розробили національні програми стимулювання інноваційної діяльності, спрямовані перш за все на створення ефективного механізму поширення нововведень.

В Угорщині розроблена державна програма залучення іноземного капіталу для створення інноваційних центрів, бізнес-інкубаторів та інших структурних одиниць інноваційного процесу на десять років.

Для підтримки інноваційного підприємництва в Чехії також започаткована програма залучення іноземних інвестицій у сферу НДДКР, в рамках якої встановлено спеціальний пільговий режим оподаткування.

Державна підтримка інноваційного підприємництва в Словенії здійснюється через сприяння наданню консультаційних послуг на ваучерній основі [3, C. 325].

Проте, незважаючи на досягнуті результати, Європейська комісія дійшла висновку, що країнам ЦСЄ необхідно динамічніше стимулювати малий інноваційний бізнес. Важливим кроком до поліпшення ситуації є участь країн ЦСЄ в реалізації загальноєвропейської 6-ї Рамкової програми наукових досліджень, технологічного розвитку і інновацій, а також участь у створенні європейського науково-дослідного простору в межах Європейського Союзу.

Країни, що розвиваються, мають паралельно вирішувати кілька завдань: наздоганяти відставання у науково-технічній сфері, забезпечувати відповідні темпи розвитку науки, здійснювати технологічний прорив. Складність проблеми підтверджується тим фактом, що сьогодні, незважаючи на довгий інноваційний шлях, пройдений деякими з цих країн, із 50 макротехнологій, які забезпечують конкурентне виробництво, 46 припадає на розвинуті країни.

Передовий світовий досвід доводить, що успішно впоратися з проблемою управління системними інноваційними процесами може лише такий складний інструмент, як національна інноваційна система. Перші НІС сформувалися після Другої світової війни і були ідентифіковані як економічний феномен, що довів свою ефективність в якості рушійної сили науково-технічного прогресу.

Отже, концепція технологічного прориву значною мірою базується на теорії технологічних укладів, яка дедалі частіше стає основою побудови стратегій економічного зростання. Саме ця теорія вказує на ключову роль інновацій, науки та освіти у забезпеченні стійкого економічного зростання та обґрунтовує висновок, що лише нові технології, притаманні п'ятому і шостому технологічним укладам у змозі сьогодні забезпечити країнам, що не належать до економічних лідерів, умови для прискореного соціального і економічного розвитку. Відповідно до цієї концепції найважливішим ресурсом на сучасному етапі розвитку суспільства є не матеріально виражені ресурси, такі як товари, сировина, устаткування і навіть робоча сила, а інтелект, інформація, знання. Саме цій сфері має приділятися основна увага держави у процесі здійснення нею економічного регулювання. Однією з визнаних форм реалізації цієї концепції є формування національної інноваційної системи як комплексу інститутів правового, фінансового і соціального характеру, що забезпечують інноваційні процеси з урахуванням національного коріння, традицій, політичних і культурних особливостей.

Література:

1. Андрущенко В. Л. Податкові системи зарубіжних країн / В.Л. Андрущенко, О.Д. Данілов. – К.: Комп'ютерпрес, 2004. – 240 с.

2. Бовкун Е. "Лісабонська стратегія" для Європи / Е. Бовкун // Партнер. – 2005. – № 1. – С. 14–16.

3. Борисевич В.И. Прогнозирование и планирование экономики: Учеб. пособ. для вузов / В.И. Борисевич, Г.А. Кандаурова, Н.Н. Кандауров и др. – Минск: Интерпрейссервис: Экоперспектива, 2001. – 380 с.

4. Єфименко Т.І. Податковий кодекс України як перший крок на шляху реформування вітчизняної податкової системи / Т.І Єфименко. // Фінанси України. – 2010. – № 12. – С. 3.

5. Матюшенко І.Ю. Основи фінансового менеджменту: Навчальний посібник. / І.Ю. Матюшенко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2003.