д.е.н. Юшин С.О.

ННЦ «Інститут аграрної економіки» НААНУ

ЕВОЛЮЦІЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

РІВНІВ КОНЦЕНТРАЦІЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Державне регулювання господарської діяльності в незалежній Україні бере відлік від прийняття у 1991 р. Законів «Про підприємництво» (№ 698), «Про підприємства в Україні» (№ 887), «Про господарські товариства» (№ 1576).

Особливості Закону № 698 щодо сутності підприємництва були у тому, що, по-перше, згідно ст. 1 створення (заснування) суб’єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством, по-друге, що згідно із ст. 2 суб`єктами підприємництва є об’єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність на умовах угоди про розподіл продукції. Згідно із ст. 5 принципами підприємництва були визначені: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб (ЮО) і громадян; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством. Стаття 6 вказувала, що підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами, на вибір підприємця. Згідно із ст. 15 державне регулювання підприємництва мало бути спрямовано на законодавче забезпечення свободи конкуренції між підприємцями тощо.

Законом № 887 у преамбулі запровадив рівні правові умови для діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно та організаційної форми підприємства. Згідно із ст. 3.1 підприємствам надавалося право об'єднуватись в: асоціації (з метою постійної координації господарської діяльності без права втручання Асоціації у діяльність її учасників); корпорації (створені на основі поєднання інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників); консорціуми (тимчасові статутні об'єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети); концерни (статутні об'єднання підприємств на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємців); інші об'єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами. При цьому ст. 3.4 об'єднання не відповідає за зобов'язаннями підприємств, які входять до його складу, а підприємства не відповідають за зобов'язаннями об'єднання. У Законі № 887 (ст. 3.7) передбачалася й можливість створення промислово-фінансових груп.

Закон № 1576 у ст. 1 визначив господарські товариства як підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди ЮО і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності. При цьому (ст. 3) учасники товариства, не ліквідуються як ЮО. Особливістю господарських товариств є різниця у рівнях концентрації відповідальності їх учасників – від мінімуму: у межах вкладень (згідно ст. 50 у ТОВ) до максимуму: повне товариство всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном (за ст. 66).

У 1992 р. Закон «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (№ 2114) визначив (ст. 1) КСП як добровільне об'єднання громадян у самостійне підприємство для спільного виробництва сільськогосподарської продукції та товарів і діє на засадах підприємництва та самоврядування: КСП можуть об'єднуватися в спілки (об'єднання), а також засновувати акціонерні товариства.

У 1994 р. Указом Президента України № 224 затверджено «Положення про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації і приватизації», де у ст. 2 холдингова компанія визначалася як господарюючий суб’єкт (володіє контрольними пакетами акцій інших господарюючих суб’єктів), а дочірнє підприємство – як господарюючий суб’єкт, контрольним пакетом акцій якого володіє холдингова компанія. Холдингову компанію (ст. 9) створюють у формі ВАТ і її створення не допускається у ряді галузей (ст. 19), у т. ч. у виробництві і переробці сільськогосподарської продукції, по-друге, (ст. 20) не допускається її створення, якщо вона та її дочірні підприємства або два і більше дочірніх підприємств реалізують взаємозамінні товари (роботи, послуги) та їхня сукупна частка на відповідному загальнодержавному чи регіональному ринку > 35 %.

У 1995 р. був прийнятий Закон «Про промислово-фінансові групи в Україні» (№ 437), де ПФГ визначене як об'єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, яке створюється за рішенням Уряду України на певний термін з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України. Головне підприємство та учасники ПФГ зберігають статус ЮО і незалежність у здійсненні діяльності. ПФГ статусу ЮО не має. Право діяти від імені ПФГ має виключно головне підприємство ПФГ.

Слід зазначити, що питання «концентрації» (виробництва, повноважень і т. і.) у вищеперелічених Законах, а також у Законах «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (№ 2132, 1992 р.) і «Про захист від недобросовісної конкуренції» (№ 236, 1996 р.), взагалі ніяким чином не згадувалося, хоча Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції (Затверджена постановою Верховної Ради № 3757 у 1993 р.) згадує про те, що примусовий поділ є невиправданим у разі, коли концентрація виробництва спрямована на підвищення його ефективності, збереження і розвиток експортного потенціалу держави і коли ефект масштабу виробництва, незважаючи на збільшення ринкової влади господарюючого суб'єкта, призводить до економії для споживачів і підвищення якості продукції.

Суттєве зрушення у державному регулюванні економічної концентрації було зроблено з прийняттям Закону «Про захист економічної конкуренції» (№ 2210, 2001 р.), де у ст. 15.2 антиконкурентними діями визнаються: пряме або опосередковане примушення суб'єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, реґіональні чи інші форми об'єднань або здійснення узгоджених дій концентрації суб'єктів господарювання в інших формах, а у ст. 18.2 вказується, що суб'єктам господарювання, об'єднанням забороняється примушувати інших суб'єктів господарювання: до участі у концентрації суб'єктів господарювання, визначеної цим Законом. Отже Закон ввів обмеження на діяльність об'єднань при порушенні ними правил економічної концентрації.

У 2002 р. постановою Кабінету Міністрів України № 219 був затверджений Порядок надання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання. Тоді ж АМК України розпорядженням № 33 затвердив «Положенням про порядок подання заяв про попереднє отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання (Положення про концентрацію)». Наказами Мінекономіки України (№ 106) та АМК України (№ 41-р), прийнятими у 2003 р., створена Комісія з питань оцінки позитивних негативних наслідків концентрації суб'єктів господарювання для: 1) здійснення: прогнозу наслідків концентрації суб'єктів господарювання, детального обґрунтування прогнозу її наслідків; аналізу кількісних і якісних показників, що визначають наслідки концентрації суб'єктів господарювання; оцінки ризиків та перешкод для досягнення очікуваного позитивного ефекту; 2) розроблення: можливих шляхів та засобів запобігання негативним наслідкам концентрації суб'єктів господарювання; у разі потреби вимог та зобов'язань щодо учасників вищезгаданої концентрації.

Господарський кодекс України у п. 2 статті 40 (Державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства) вказує: з метою запобігання монопольному становищу окремих суб'єктів господарювання на ринку створення, реорганізація та ліквідація суб'єктів господарювання, придбання їх активів, часток (акцій, паїв) господарських товариств, а також утворення об'єднань підприємств або перетворення органів влади в зазначені об'єднання у випадках, передбачених законодавством, здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету України. Підстави для надання згоди на концентрацію суб'єктів господарювання визначає закон.

У 2006 р. був прийнятий Закон «Про холдингові компанії в Україні» (№ 3528), який визначив холдингову компанію як акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств, а корпоративне підприємство – вже як господарське товариство, холдинговим корпоративним пакетом акцій (часток, паїв) якого володіє, користується та розпоряджається холдингова компанія. Як бачимо. У порівнянні із варіантом зразку 1994 р. (Указ Президента № 224) холдингова компанія крім володіння контрольними пакетами акцій вже користується та розпоряджається ними, а дочірні підприємства трансформувалися у корпоративні. Зрозуміло, що реальна холдингова компанія повинна також базуватися на реальних пакетах акцій, які були легалізовані на ринку цінних паперів. Враховуючи недостатність Закону «Про господарські товариства» (№ 1576), у 2008 р. був прийнятий Закон «Про акціонерні товариства» (№ 514), де ст. 9 вказує, що створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами: 1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій; 2) подання заяви і необхідних документів на реєстрацію; 3) реєстрація Національною комісією з цінних паперів і фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій; 4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів і т. і. При цьому варто нагадати, що ст. 10 Закону «Про холдингові компанії в Україні» визначає, що ліквідація холдингової компанії здійснюється згідно й у разі скасування відповідним органом АМК України або Кабінетом Міністрів України дозволу на концентрацію, узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Висновки: становлення класичних холдингових форм в Україні потребує:

1) з`ясування сутності доцільних (і допустимих з позицій створення дієвих передумов сталого розвитку економіки України у розрізі галузей і територій) розмірів економічної концентрації суб'єктів господарювання та їх об`єднань;

2) завершення адаптації вітчизняного нормативно-правового простору у частині організаційно-правових форм до міжнародних стандартів, узгодження корпоративних форм господарювання (дивись Класифікацію інституціональних секторів економіки) із прийнятими законодавчо формами господарювання;

3) здійснення повноцінної імплементацію вимог стосовно економічної концентрації у чинні кодекси України та Законів України «Про господарські товариства», «Про акціонерні товариства», «Про холдингові компанії» що дозволить розкрити потенціал усіх форм господарювання, у т. ч. холдингових, з врахуванням вимоги надання рівних можливостей функціонування і розвитку.