Государственное управление / 3.Взаимодействие разных ветвей власти.

к.держ.упр. Куліков Андрій Ігорович

Буковинський державний фінансово-економічний університет

доцент кафедри фінансів

Нормативно-правове регулювання у сфері державно-приватного партнерства в Україні

В Україні протягом тривалого часу формуються правові засади для розвитку окремих форм ДПП. Нині законодавчу базу розвитку ДПП становлять: Конституція України, Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, законодавчі акти України, серед яких:

- Закон України «Про угоди про розподіл продукції» від 14.09.1999 р. № 1039-XIV (зі змінами), який регулює відносини, що виникають у процесі укладення, виконання та припинення дії угод про розподіл продукції щодо пошуку, розвідки та видобування корисних копалин у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

- Закон України «Про концесії» від 16.07.1999 р., який діє в редакції від 08.07.2011 р., визначає поняття та правові засади регулювання відносин концесії державного та комунального майна з метою підвищення ефективності його використання і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах);

- Закон України «Про концесії на будівництво і експлуатацію автомобільних доріг» від 14.12.1999 р., який діє в редакції від 15.01.2009 р. № 891-VI, визначає особливості будівництва та/або експлуатації автомобільних доріг загального користування на умовах концесії;

- Закон України «Про особливості передачі в оренду чи концесію об'єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності» від 21.10.2010 р. № 2624-VI, яким передбачено спрощений порядок передачі в оренду чи концесію зазначених об'єктів, встановлення умов захисту капіталовкладень приватного інвестора.

Крім законів, окремі питання розвитку ДПП регулюються постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, положеннями та наказами центральних органів виконавчої влади, рішеннями місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Загалом лише на загальнодержавному рівні налічується кілька десятків нормативних актів, що безпосередньо регулюють питання ДПП.

Визначальним кроком до реального упровадження в країні ефективних взаємовигідних відносин держави і приватного бізнесу стало прийняття Закону України «Про державно-приватне партнерство», який набув чинності 30 жовтня 2010 року. Цей закон визначив нові підходи до співпраці держави, органів місцевого самоврядування і приватного бізнесу щодо реалізації суспільно-важливих проектів. Законом передбачено створення системи відносин, коли ресурси обох партнерів об’єднуються, з відповідним розподілом ризиків, відповідальності та винагород між ними, для взаємовигідної співпраці на довгостроковій (від 5 до 50 років) основі у створенні нових та/або модернізації діючих об’єктів, які потребують залучення інвестицій, та користуванні такими об’єктами [1].

Статтею 1 Закону України «Про державно-приватне партнерство» державно-приватне партнерство визначається як «співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами-підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору…» [2].

Прийняття цього закону нарешті привернуло увагу широкого загалу до взаємовідносин держави і приватного бізнесу, відкривши можливості для приватного партнера самому ініціювати проекти, а для держави — вирішувати суспільно-значимі проблеми із залученням фінансового та професійного потенціалу приватного партнера. Важливо, що прийняття закону активізувало у суспільстві очікування інноваційного оновлення й ефективного розвитку.

Слід ще раз особливо підкреслити, що належний розвиток механізмів державно-приватного партнерства є особливо актуальним сьогодні, в умовах фінансово-економічної кризи і вкрай обмежених бюджетних можливостей — саме він може стати ключовим фактором та двигуном економічного реформування в нашій країні. Тобто від запропонованих засад і положень Закону України «Про державно-приватне партнерство» та відповідних підзаконних актів, ефективності їх упровадження у практичну діяльність безпосередньо залежить питання: бути чи не бути інноваційному реформуванню суспільного виробництва в Україні.

Однак, попри надзвичайну важливість для українського суспільства прийняття Закону України «Про державно-приватне партнерство», і цей закон, і інші законодавчі акти, що регулюють діяльність у сфері реалізації суспільно-важливих проектів шляхом співробітництва державного та приватного сектору, не сформували єдиного системного бачення та не відбудували зрозумілу модель організації такого співробітництва, що значною мірою пов’язано з тим, що цей механізм є новим та недостатньо зрозумілим в Україні — як з точки зору ідеології, так і з точки зору його економічної та соціальної сутності, правової природи, термінології. У більшості потенційних учасників державно-приватного партнерства (органів публічної влади, приватних підприємств, населення) відсутнє єдине бачення щодо сутності цього явища та переваг, які може надати поєднання зусиль держави та влади у реалізації суспільно значимих проектів. Концептуально не є чітко зрозумілим, яким чином державно-приватне партнерство співвідноситься з інвестиційним процесом, яку роль має відігравати держава та органи місцевого самоврядування, на яких принципах має будуватися співробітництво держави і бізнесу.

Сьогодні Україна робить перші реальні кроки у розвитку державно-приватного партнерства, тому ефективність та результативність розвитку цього процесу для суспільства у визначальній мірі залежить від його належного нормативно-правового врегулювання та ефективної імплементації останнього у площину практичної діяльності.

Нерозвиненість ДПП в Україні у визначальній мірі обумовлювалася відсутністю концептуальних і правових засад такого роду відносин, невизначеністю мети та принципів, неврегульованістю форм і механізмів взаємовідносин держави і приватного капіталу. Тобто до недавніх пір не існувало будь-якого декларованого (унормованого) системного бачення держави щодо упровадження та розвитку процесу взаємовигідного співробітництва держави з приватним бізнесом, зокрема у суспільному секторі [1].

Закон України «Про державно-приватне партнерство», який набув чинності 30 жовтня 2010 року, є недосконалим, суперечить іншим законодавчим актам у цій сфері та потребує суттєвого доопрацювання.

Таким чином, нормативно-правова база регулювання розвитку ДПП в Україні є дуже складною, багаторівневою і забюрократизованою, що в умовах високого рівня корупції створює ризики для ефективного використання цього механізму для активізації інвестиційної діяльності. Можна стверджувати, що це є одним із чинників відсутності реальних проектів ДПП, незважаючи на значну зацікавленість з боку потенційних приватних партнерів.

Література

1. Лебеда Т. Державно-приватне партнерство як фактор економічного зростання та проблеми його розвитку в Україні / Т. Лебеда, І. Запатріна // Економіст. – 2011. – № 3. – С. 52-58.

2. Закон України «Про державно_приватне партнерство» від 01.07.2010 №2404 / [Електроннний ресурс]. — Режим доступу: Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. — http://portal.rada.gov.ua.