Право / 1. История государства и права

К.ю.н., доцент Єрмоленко Д.О.

Класичний приватний університет (м. Запоріжжя, Україна)

Вчення про правосвідомість І.О. Ільїна

Зацікавленість провідних вчених-юристів категорією “правова свідомість” має таку ж давню історію, як і саме право. Адже поняття “правосвідомість” тісно пов’язане з визначенням права і в процесі історичного розвитку суспільства, разом із зміною поглядів на право, також неодноразово переглядалося.

Великий внесок у розробку проблем правосвідомості зробив І.О. Ільїн (1883–1954), який намагався розробити універсальну теорію права, яка б об’єднувала формальне право абстрактної особи, моральність та релігію. Масова правосвідомість, на його думку, є однією з основних ознак держави. Сама ж держава, за визначенням І.О. Ільїна, – це “множина людей, які пов’язані спільністю духовної долі та зжилися в єдність на ґрунті духовної культури та правосвідомості” [1, c. 257].

До проблем правосвідомості І.О. Ільїн звертався в багатьох своїх працях, серед яких особливо виділяється монографія “Про сутність правосвідомості”, в якій автор визначив три “аксіоми правосвідомості”, що становлять правову основу життя будь-якого народу: “закон духовної гідності”, “закон автономії”, “закон взаємного визнання”. І.О. Ільїн характеризує їх таким чином. Згідно з першою аксіомою, “… духовна гідність є коренем всякого істинного життя, а повага до себе є джерелом державної сили та політичного здоров’я” [2, c. 223]. І.О. Ільїн вважає, що це перша та основна аксіома правосвідомості. Дійсно, почуття власної духовної гідності необхідно кожному: й окремому громадянину, і народу, і державній владі, і армії. І.О. Ільїн наголошує на цьому, послідовно розбираючи кожне явище. З почуття власної гідності починається взагалі будь-яке моральне почуття; якщо цього немає, то неможна говорить про повноцінне буття.

Друга аксіома, що стосується автономії, проголошує: “… в основі всього правового та державного життя лежить здатність людини до внутрішнього самокерування, до внутрішньої, вольової самодисципліни” [2, c. 244]. Автономія пов’язана безпосередньо з духовним життям, оскільки воно є “самодіяльністю в здійсненні вищих предметних цінностей”. Автономність є духовною самостійністю та відповідальністю, без чого не може бути повноцінного життя особистості.

Третя аксіома формулюється І.О. Ільїним так: “основою будь-якого правопорядку і держави є духовне визнання людей – повага та довіра їх один до одного” [2, c. 267]. Таким чином, аксіоми правосвідомості І.О. Ільїна тісно пов’язані з моральними основами, тобто одночасно є і аксіомами морального, духовного життя людини.

Духовно правильна правосвідомість у зародку дана кожному, стверджував І.О. Ільїн. Він обґрунтовує тезу про апріорний характер правосвідомості, яка живе в душі вже тоді, коли ще немає ні закону, ні звичаю, генетично передуючи правотворчості, але в більшості вона так і залишається неусвідомленим правовим почуттям. На думку І. О. Ільїна, душевно-духовний світ є істинним місцем знаходження добра і зла, а тому не можна оцінювати вчинки людей без урахування цього положення, оскільки самі по собі вчинки не є злими чи добрими. Закони, що встановлені в державі, це не закони насилля, а закони психічного примусу (спонукання), які надають волі суб’єкта правильний вектор для самокерування та самовиховання. Зовнішня сила, “приучаючи” дотримуватися правильної “соціальної грані”, в подальшому приводить до того, що ця “грань” стає внутрішнім переконанням особистості, укріплюючи правосвідомість, що в результаті забезпечує моральність. Тобто правосвідомість розглядається як “духовний орган, який наявний у кожного з нас, усвідомлює це людина чи ні, тому що людина є істотою соціальною, і кожен контакт з іншим призводить до постановки питання про право та не-право (справедливе та несправедливе) [1].

Одним з перших І.О. Ільїн запропонував визначення правосвідомості, зазначаючи, що “правосвідомість можна було б описати як природне почуття права та правоти, чи як особливий духовний настрій інстинкту стосовно самого себе та інших людей. Правосвідомість – це особливого роду інстинктивне правопочуття, в якому людина утверджує свою власну духовність і визнає духовність інших людей” [2, c. 231]. І.О. Ільїн визначає цей феномен як “правове почуття”, додаючи, що правосвідомість охоплює також волю, уяву, думку та всю сферу несвідомого досвіду; виходить з того, що воно не лише формально-юридична, а й універсальна онтологічна категорія, із якої виводяться всі основні емпіричні опосередковані соціальні та правові реалії.

В цілому ж в наукових доробках І.О. Ільїна немає єдиної, абсолютної, універсальної дефініції правосвідомості. Хоча саме він розробив декілька визначень з різних позицій, як у зв’язку з вивченням окреслених вище проблем, так і в рамках загальнофілософської, релігійної, антропологічної проблематики [3].

Література:

1. Ильин И.А. Путь к очевидности / И.А. Ильин. – М.: Республика, 1993. – 430 с.

2. Ильин И.А. О сущности правосознания // И.А. Ильин / Сочинения: в 2 т. – М.: Медиум, 1993. – Т. 1. Философия права. – 510 с.

3. Єрмоленко Д.О. Розуміння правосвідомості в основних філософсько-правових концепціях другої половини ХІХ – початку ХХ століть / Д.О. Єрмоленко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка. – 2012. – № 4. – С. 16-22.