УДК 159.922:316.64:165. 242.2

Дмитрієнко Ю.М., канд. філос. наук, доцент, здобувач наукового ступеня доктора юридичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченко

АКТУАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ПРОЦЕСІВ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ ТА КУЛЬТУРИ КІНЦЯ ХХ - ПОЧАТКУ ХХІ СТОРІЧЧЯ (1996-2011 рр.)

З остаточним визначенням загальнозначимої, тобто національної правової ідеї, власно, закінчується формування спадкоємності розвитку правової свідомості та починається період її становлення: з'являється Основний закон, що дозволяє оптимально трансформуватися далі тим вже типовим правовим нормам, що стали результатом функціональної дії певного акту (актів) правової свідомості та її функціональної спадкоємності [1]. Отже, починає формуватися спадкоємність, але не розвитку, а, фактично, науково-теoретичного становлення правової свідомості. Основні її механізми презентовані у конституційному колегіальному творенні актуальних нормативно-правових актів як актів колективної правової свідомості депутатів Верховної Ради України, а також відповідний механізм правової (юридичної) та законодавчої техніки і технології, ними ж сформований, що остаточно трансформує їх колективну правову свідомість у законосвідомість: сюди відноситься з'явлення права законодавчої ініціативи (яке виникає тільки у певній групі корпоративно зорганізованого за партійним або іншим принципом локального населення), формування певної робочої депутатської групи з підготовки певного проекту конкретного нормативного акту з конкретної життєвої проблеми, всенародне чи професійне обговорення проекту даного нормативно-правового акту, потім перші читання акту, колегіальне обговорення, внесення змін та його прийняття як закону. З моменту офіційного з'явлення певного конкретного закону, тобто, перш за все, Конституції, інші ідейно-світоглядні акти колективної правосвідомості всіх, або більшості депутатів, або сильної корпоративної лоббіюючої групи депутатів, що може захищати інтереси далеко не загальнонародні, остаточно перетворюються (повині перетворитися) у нормативно-правові акти законосвідомості, для котрої вже байдужі її первинні, ментально структуровані за правовою ментальністю первинні суб’єкти правосвідомості, як ті суб'єкти, чия форма правосвідомості стала (повинна стати) їх формою правосвідомості. Це стосується, наприклад, тих народних депутатів України, котрі забули першоджерела, суб'єків, об'єків, цінності, правовідносини, вимоги та потреби масових первинних суб’єктів правосвідомості, що делегували їм посаду депутата та права їх захищати. Ці нормативно-правові акти законосвідомості стають обов'язковими для всього суспільства, як би вони не подобались тим чи іншим соціальним групам, або всьому суспільству одразу, а також у тому числі, коли, можливо, ці акти стають далеко не правовими. Фактично з цього моменту закон остаточно підмінює право, а законосвідомість також як і закон стає обов’яковою. Але слід згадати, що представники «жорстокого» позитивного права продовжують активно користуватись такою термінологію, да терміни «право», «правове» продовжують домінувати. Вони продовжують говорити про геноцид у минулому та замовчують реалії сьогодення. Саме з цього моменту виникає загроза для тоталітаризації закона та переутворення його на догму, подібну релігійної: «для народу закон, для народних депутатів і чиновників, вищих посадовців – недоторканість». Саме з цього моменту право стає позитивним, закон підмінює право, законосвідомість підмінює правосвідомість, владні вторинні суб’єкти позитивної правової свідомості здатні до надання собі набагато більших прав і свобод, аніж первинним, невладним. При чому на Конституційному рівні здатні до надання собі «прав недоторканності», права неможливості їх затримувати та арештовувати без дозволу Верховної Ради, а всім іншим громадянам надають права захищати свої права у разі їх порушенні у суді. При чому за умов, коли ці ж депутати отримують таку одну заробітну платню та інші блага, котрі у багато разів перевищують заробітну платню пересічних людей, а останнім надають право працювати, фактично, лише по одному основному місцю роботи та тільки з однією трудовою книжкою з зарабітною платнею, що не дає задовільними мінімальні природні права, потреби та вимоги. А право працювати на інших місцях на пів-ставки стає неможливим реалізувати у зв'язку з масовими скорченнями працівників, а також забороною доплат за наукові звання педагогічним працівникам, наприклад у середній школі. Та це при тому, що у США, наприклад, надбавку за вчене звання отримують всі, навіть двірники, коли таке працевлаштування трапляється. Не треба забувати також й про те, що відсоткове підвищення оплат за комунальні послуги та за паливо зовсім не прив’язане до відповідного інфляціонного підвищення заробіних плат. Відбувається великий розрив між забезпеченнями життєвими благами чиновників та пересічного населення. Виникає криза довіри владі, формується новий кризовий цикл соціальної активності правової свідомості, котрий має тенденцію до небажання владною елітою – найголовнішими вторинними суб'єктами правової свідомості - його розв'язати. Його початок ми пов'язуємо зі з'явлення у 2010 року нової монархічної форми чинної державно-правової свідомості, культури та до сьогоднішнього часу без змін, з моменту повторного введення у дію Конституції України зразка 1996 року, а також поступового їх перетворення на тоталітарні, за зразками колишніх радянських. При цьому нагадаємо, що процеси становлення української правової свідомості (у межах непорушення або незначного порушення чинної правової бази з боку різних суб'єктів правосвідомості) як типово національної востаннє почались з 1996 по 2004 рік – існувала монархічна форма української правової свідомості (до внесення прогресивних змін у текст Конституції). 3 2004 по 2009 року – республіканська форма (після внесення прогресивних змін у текст Конституції, прогресивна революція 2004 року), та закінчились у кінці 2009 року - на початку 2010 (після введення у дію Конституції України взірця 1996 року). Про це факт ми не говоримо, що це погано, де динаміка трансформації правової свідомості. Хоча про зниження рівня демократії багато говорять різні сили. Можна лише зазначити, що період республіканської форми (І. Ільїн, П. Новгородцев) остаточно закінчився и зараз активно розвивається монархічна форма правової свідомості. Слід також зазначити, що за пострадянських часів нами виявлена тенденція до хронологічно-часового зменшення терміну існування самих періодів становлення та розвитку української правової свідомості, що свідчить про продовження тривалоісторичної традиції девіантної моделі, як типово традиційної, для процесів становлення та розвитку правової свідомості, культури і правових цінностей, а також про типовий маргінальний напрямок загального розвитку правового процесу та прогресу як домінантний у загальній історії української правової свідомості та культури.

Як звісно, наслідком цього є пошуки роботи у інших державах і масове скорочення чисельності населення (його невпевненість у завтрашньому дні, психологічні та психічні депресії, алкоголізм, наркоманія, бідність, широкий правовий нігілізм і песимізм) – масових первинних суб’єктів правової свідомості. З моменту, коли право остаточно підмінюється законом, який поступово стає далеко не правовим і не виконує свою природну місію – сприяти та підтримувати справедливість та, в першу чергу, соціальну справедливість, злагоду, порядок у суспільстві та державі. Починає формуватися кризовий цикл соціальної активності правової свідомості начебто на тлі високого (є закони, але вони не завжди спрацьовують), в першу чергу у її первинних суб'єктах, їх лідерах, чию місцю, як правило, зараз виконує опозиція, активні партії та партійні лідери, що відстоюють мінімальні природні права масових первинних суб'єктів правової свідомості (хоча зараз навпаки – відстоюють свободу своїх лідерів та про народ забули). Тобто процеси становлення статичного права викликають колективні, масові чи індивідуальні незадоволення. Знову на перший план виходить здійснення функції правової емоції – найголовнішого структурного системного елементу правової свідомості та культури: бійки у Верховній Раді (м. Київ), масові мітинги підприємців, водіїв тролейбусів та трамваїв (м. Харків, Київ), з приводу шестимісячної невиплати заробітної плати, нормативно-правові тяганини на вищих рівнях з визначенням істинних і неістинних героїв України (наприклад, Степан Бендера) та ін. Знову правова свідомість, на тлі, начебто, сучасного розвиненого статичного позитивного права, починає виконувати «одноосібно» функції механізму правового регулювання суспільних відносин (ідеологічні, політичні, вузькокорпоративні домовленості між різними вищими гілками влади замість виконання прямих норм Конституції та інших Законів (Див. напрямок розвитку правової свідомості). Разом з цим бачимо нові центри масового революційного (страйкового) становлення та розвитку української правової свідомості, культури та зразки нових правових ідей як ідей правової свідомості ініціаторів страйкових рухів, лідерів прогресивних партій та громадських організацій. На жаль, період героїко-міфологічної української правової свідомості ще не завершився, але здається, сучасне звання «Герой України» не виконує своєї місії, бо так звання мають навіть не українці та широкому світовому та українському загалу їх героїчні дії невідомі. Це свідчить про ментальну слабкість української правової свідомості та її вторинність у світі, разом з деякими іншими національними правовими свідомостями. Бо період світової міфологічної героїчної епічної свідомості та правової свідомості у передових суспільствах і державах давно закінчився, але коли не закінчився, то нація знає – за які конкретні велики подвиги, пов'язані, як правило, з великим ризиком для життя, або за великі наукові чи теоретичні відкриття, що несуть блага всьому світу, або конкретній нації - громадяни мають такі високі звання.

За такого становлення правової свідомості процеси розвитку, як правило, виникають спонтанно, перманентно та ніяк неспрогнозовано, як правило, на рівні правової емоції (знову розмита різновекторність та невизначеність у політиці та ін.): для цього потрібні правові, політичні лідери у сучасній слабкій опозиції, котрих нема). Таким чином, процеси чергового періоду розвитку української правової свідомості ми пов'язуємо з новим типовим кризовим циклом соціальної активності правової свідомості, а сам кризовий цикл з виникненням монархічної форми української державно-правової свідомості в 2010 році, конкретно – з повторним введенням у дію Конституції України взірця 1996 року без її змін та доповнень після 1996 року, котрий (цикл) активно продовжує розвиватися досі у напрямку його активного перетворення на нову, за заразками колишньої радянської, тоталітарну законосвідомість.

Список використаних джерел:

1. Дмитрієнко Ю.М. Конституція України як статична формальна спадкоємність конкретно-історичного циклу соціальної активності правової свідомості // Вісник запорізького юридичного інституту. N 1.2004. – Запоріжжя:ЗЮІ, 2004. - С.263-277