к.е.н. Вдовенко Н.М.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

МЕТОДОЛОГІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АКВАКУЛЬТУРИ В УМОВАХ ОРІЄНТАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

НА СТАНДАРТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

М.Портер вважає, що держава повинна вказувати своїм підприємствам шлях до розуміння «моделей успіху» у міжнародній конкуренції [1]. Одним з таких шляхів для вітчизняних виробників сільського господарської продукції і продукції аквакультури є забезпечення її відповідності вимогам найвищих світових стандартів. Світовий досвід доводить, що ігнорування виробниками стандартних вимог до їх продукції практично зачиняє для них ключові ринки. Результати дослідження додержання в Україні стандартів, норм і правил та державного метрологічного нагляду у І кварталі 2008 р. прямо вказують на наявність у 80,9 % випадків від загальної кількості перевірок випуску неякісної продукції та порушень вимог нормативних документів. Ця офіційна інформація Держспоживстандарту України незаперечно доводить, що процес виробництва у державі поки що контролюється недостатньо з точки зору стратегічних задач.

Згідно з Планом дій «Україна – ЄС» (2005 р.), Україна зобов’язалася, по-перше, активізувати процес адаптації власного законодавства та стандартів до законодавства і стандартів ЄС та інших чільних міжнародних організацій (ISO і т.і.). По-друге, узгодити цілу низку нормативно-правових актів аграрного блоку з вимогами ЄС та СОТ. За останні роки Україна адаптувала як ДСТУ ключові міжнародні стандарти безпекового спрямування, починаючи з ISO/IEC Guide 51-2002 (Аспекти безпеки. Настанови щодо їх включення до стандартів), ДСТУ-П OHSAS 18001: 2006 (Система управління безпекою та гігієною праці), ДСТУ ISO 14015: 2005 (Екологічне управління), ДСТУ EN 1005-1: 2005 (Безпечність машин; Фізичні можливості людини), ДСТУ ISO 22000: 2007 (Системи управління безпечністю харчових продуктів. Вимоги до будь-яких організацій харчового ланцюга), а також й до ряду інших стандартів та норм.

З підключенням у 2000 р. України до стандарту ІSО 9000 активізувалася й увага до питань якості продукції. Але Концепція вдосконалення державного регулювання господарської діяльності, затверджена Указом Президента № 816 у 2007 р., розглядає вітчизняну систему технічного регулювання надмірно ускладненою й неефективною, через що рівень гармонізації національних стандартів з міжнародними та європейськими сягає лише 25 %, що гальмує рух України у світовий економічний простір, а також й до європейської інтеграції.

Концепція Державної цільової економічної програми розвитку рибного господарства на 2012-2016 роки констатує, що протягом останніх років використовуються менш як 30 відсотків потенційних можливостей виробництва прісноводної риби та менш як 1 відсоток вирощування морепродуктів в аквакультурі. І серед основних причин виникнення проблеми виділяються: зменшення кількості і погіршення екологічного стану наявних нерестовищ, забруднення води та, як наслідок, - виснаження запасів водних живих ресурсів; неврегульованість законодавством питань надання в оренду рибогосподарських водних об'єктів; неможливість залучення доступних кредитів рибницькими господарствами; відсутність субсидування різних напрямів господарської діяльності за прийнятними умовами, застосування сучасних біотехнологій у діяльності галузевих підприємств, забезпечення рибницьких господарств високоякісними комбікормами для риб, наявність технічних бар'єрів на шляху вітчизняної продукції рибного господарства на світові ринки; слабка конкурентоспроможність продукції рибного господарства вітчизняного виробництва на внутрішньому і зовнішньому ринку; відсутність належної інфраструктури рибного господарства, яка відповідала б сучасним потребам усіх учасників ринку, світовим вимогам щодо структури та функціонування галузевих ринків. Концепція пропонує забезпечення здійснення комплексу заходів щодо державного регулювання рибного господарства, де на першому етапі (2012 рік) передбачаються заходи з розвитку підприємств аквакультури, активізації міжнародної та зовнішньоекономічної діяльності, створення умов для залучення інвестицій і міжнародної технічної допомоги. Ось тут і виникає питання готовності Держрибагенства до взаємодії з іноземними партнерами.

Рис. Впровадження системи управління якості у державне регулювання аграрного сектора з врахуванням вимог інформаційного суспільства

Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року орієнтована на: удосконалення законодавчої та методичної бази у сфері здійснення контролю за якістю продукції, удосконалення системи контролю за виконанням вимог нормативних документів виробниками – технічних регламентів, пов'язаних з якістю продукції, вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів; зміни ролі держави та операторів ринку щодо забезпечення безпечності харчових продуктів за європейськими принципами.

Проте світова практика незаперечно доводить, що сам по собі індикатор чи стандарт ніяк не спрацьовує через те, що механізм забезпечення реальної відповідальності безпосередніх виробників та державних службовців, які мають супроводжувати впровадження безпекових стандартів на засадах відповідних програм з наступним контролем (наглядом) діє як специфічний інтегратор усієї сукупності владних важелів. Це, знову-таки яскраво підтверджує досвід САП ЄС, де інтегративні механізми діють узгоджено з впровадженням інновацій.

Отже, в інтервалі 9 років два Укази Президента України свідчать про наявність системної кризи в державному регулюванні, і що без істотних зрушень у якості цього регулювання марними є будь-які очікування отримання Україною ефекту від участі у СОТ чи швидкого входження до складу країн ЄС.

У теоретичному плані, проблему якості досліджував Аристотель, який дійшов висновку, що, по-перше, зміна у кількості і зміна у якості – не одне і теж, по-друге, якість – це видова відміна сутності, або ж стан того, що рухається та різниця у русі,[2]. Гегель визначає якість – невизначеність певного буття по відношенню до буття взагалі, кордон (межа); у такому розумінні ідеальність визначена ним як якість нескінченності [3]. Тому вирішення питань адаптації вітчизняної системи державного регулювання до міжнародних вимог необхідно, перш за все, зорієнтувати у сферу впровадження управління якістю.

Програма запровадження системи управління якістю в органах виконавчої влади (постанова Кабінету Міністрів України № 614 від 11.05.2006 р.) виходить з того, що система управління якістю (СУЯ), створена відповідно до ISO 9001: 2000, що ефективно функціонує в органах державного управління більшості держав – членів ЄС, а в Японії СУЯ запроваджена майже у 90 % муніципальних органів. В Україні така робота розпочата. Першим з органів виконавчої влади (ОВВ) в Україні, що успішно запровадив СУЯ відповідно до сукупності вимог ДСТУ ISO 9001-2001, стала Головдержслужба, а серед органів місцевого самоврядування – виконавчі комітети ряду міських рад двох регіонів України.

У тому ж 2006 р. був затверджений стандарт ДСТУ-П IWA 4: 2006 «Системи управління якістю. Настанови щодо застосування ISO 9001: 2000 в суб’єктах місцевого самоврядування» (рис.), де регламентовані головні аспекти планування документації та вимоги до неї. Тут важливо мати на увазі й те, що застосування ДСТУ-П IWA здійснюється на основі, по-перше, ДСТУ ISO 10006 (Настанови щодо управління якістю у проектах) та ДСТУ ISO/TR 10013 (Настанови з розробляння документації системи управління якістю). Усі вказані нормативні документи координуються із стандартом ДСТУ 4423 «Інформаційні технології. Керування документацій ними процесами» та стандартом ДСТУ 2927 «Системи якості. Комплекси керування якістю системні технологічні», якими визначена сутність керування змінами документаційних систем.

У своїй «Кібернетиці» Н.Вінер вказував, що дійсні кордони будь-якого суспільства тягнуться до межі, до якої тягнеться передача інформації; наш рух регулюється саме мірою невиконаності певної задачі (управління на основі інформуючого зворотного зв’язку) [4]. Іншими словами, Н.Вінер веде мову про системність підходів до інформації (з прямим та зворотним зв’язком), методів вирішення задач, діяльності. В.М.Глушков доводив, що на певному етапі розвитку суспільства сумарна складність усіх об’єктивно необхідних задач управління перевищить здатність до переробки інформації усіх людей, що зайняті в економіці, і вже ніякі міри організаційного чи економічного характеру не забезпечать рішення об’єктивно необхідних задач управління в повному об’ємі: єдиний вихід – збільшення продуктивності управлінської праці шляхом її комп’ютеризації [5, с.11-12]. Тобто, результативність системи державного регулювання залежить від її адаптації до вимог інформаційного суспільства.

Зазначені вимоги інформаційного суспільства були визначені Окінавською хартією у 2000 р. У 2007 р. був прийнятий Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», який орієнтував вітчизняну економіку, у т. ч. й її аграрний сектор, на прискорене впровадження інформаційних технологій. Але світовий досвід незаперечно довів, що намагання інформатизувати лише виробничу сферу не призводить до її ефективності, якщо сфера управління буде менш розвинутою, ніж перша. Тому інформатизації аквакультури має передувати інформатизація системи галузевого державного регулювання, яка повинна набути здатності стосовно виконання настанов застосування високих стандартів у своїй діяльності (застосування процесного підходу, процедур перевірянь у рамках тем розвитку, планування, контролю документів - розроблення і документування методик). Тільки за таких умов державне регулювання виконає притаманну йому місію.

Висновки: проведений вище аналіз дає підстави стверджувати, що:

на сьогодні рівень стандартизаційної досконалості ведення аквакультури в Україні залишається на дуже низькому рівні, що негативно позначається на її конкурентоспроможності і здатності реалізувати наявний галузевий потенціал;

виконанню програми розвитку рибного господарства на 2012-2016 роки має передувати удосконалення методологічних засад державного регулювання аквакультуру у координатах стандартів і вимог інформаційного суспільства.

Література

1. Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ. – М.: Междунар. отношения, 1993.

2. Аристотель. Метафизика. / Аристотель. Соч. в 4-х томах. Т.1. – М.: Мисль, 1976. – С.63-368.

3. Гегель, Георг Вільгельм Фридрих. Наука логики. В 3-х томах. Т.1. – М.: Мисль, 1970. – 501 с.

4. Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине: Пер. с англ. - 2-е издание. - М.: Наука, 1983. - 344 с.

5. Глушков В.М. Введение в АСУ. – К.: Техника, 1974. – 319 с.