Экономические науки /3. Финансовые отношения

К.е.н. Головня О.М.

Вінницький національний аграрний університет

Державна політика фінансового стимулювання постіндустріального піднесення

Реалізація багатьох соціальних програм вимагає стійкого розвитку реального виробництва в умовах стабілізації економіки, тому основний шлях для підприємств всіх форм власності, як правило інноваційний. Саме сфера науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт впливає на економіку та соціальний розвиток через нові прикладні ідеї та інновації. Реалізація такої політики – це один з характерних атрибутів постіндустріального розвитку, для якого властиво піднесення науково-технологічного потенціалу, сфери послуг та швидка інтелектуалізація праці. Науково-технологічний прогрес визначає поступальний економічний розвиток і забезпечує сталість інноваційного характеру всіх відтворювальних циклів від виробництва до споживання. П. Б. Левін, досліджуючи економічні механізми соціальної інфраструктури, стверджував що, фактично прогресивні досягнення науки і техніки перетворилися у внутрішній чинник економічного розвитку, міцно утвердився інноваційно-інвестиційний тип розширеного відтворення [1, с.6]. Варто підтримати прибічників державної політики соціального розвитку України, яка б стимулювала прискорення постіндустріального піднесення, створювала максимально вигідні умови для масштабного фінансування випуску інтелектуальної продукції, перетворювала високотехнологічні сектори науково-технічного комплексу в ефективний ресурс прискореного соціального зростання. В довгостроковій перспективі позитивним вектором розвитку є рух в сторону економіки, яка заснована на знаннях. Перехід до постіндустріального розвитку і освоєння суспільством нових знань та формування економіки знань ставить проблему відповідності нової освіти потребам сучасного суспільства. Тому освіта має оновлюватися навіть в умовах стабільного стану. Трансформація ринкової економіки, злам старої системи і будівництво нового суспільного устрою і, нарешті глобалізації – це також переходи, які відбуваються одночасно. Кожен з них потребує своєї відповідності, вносить свої імперативи для розвитку освіти. В суспільстві знань найважливішим фактором соціального розвитку є саме знання. Тому освіта завжди є важливим елементом в системі генерації, накопичення, передачі і використання знань. В той же час накопичення і передача знань є суттю економічної діяльності в широкому розумінні. Предметне знання породжує попит, тому як тільки з’явились очевидні ознаки того, що за рахунок знання можна здійснити приріст, створити нову вартість, то відразу з’явився попит на знання, трансформований в попит на освіту і на свідоцтво отримання освіти. Можливість капіталізації знань перетворює витрати на освіту і інвестиції в доходи.

Головною стратегічною метою державної інноваційної політики країни має стати створення умов для здійснення технологічного стрибка передусім в промисловому секторі економіки. Досягти таку мету можливо лише за рахунок концентрації ресурсів по тих напрямах розвитку науки і технології, де ще існує достатній науково-технічний та інноваційний потенціал. Це потребує різкого підвищення результативності наукової і науково-технічної діяльності, широкомасштабного включення об’єктів інтелектуальної власності в господарський механізм, кардинального переобладнання науково-технічної сфери, промисловості, енергетики, транспорту, зв’язку, освіти і інших галузей на базі передових досягнень науки, технологій і техніки. Така модернізація допоможе підвищити технічний рівень і економічну ефективність підприємств різних галузей економіки. В подібній ситуації державна інноваційна політика має бути націлена на вирішення наступних завдань: створення національної інноваційної системи, здатної до масового освоєння інновацій; формування державних органів координації інноваційної діяльності; розробка і реалізація різних форм державної підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності, що забезпечують сприятливе середовище для прискореного розвитку цих видів діяльності; здійснення комплексу мір по збереженню і збалансованому розвитку фундаментального і прикладного секторів науки; визначення умов, що сприяють прискореному розвитку малого та середнього науково-технічного та інноваційного підприємництва; створення повноцінної інноваційної інфраструктури, включаючи організацію нових підприємств і фондів для фінансування інноваційної діяльності; реалізація мір по модернізації економіки на базі передових досягнень науки та техніки.

Для переходу економіки на інноваційний шлях розвитку потрібна повноцінна інфраструктура. З усіх елементів інноваційної інфраструктури важливе значення мають інноваційні підприємства, що спеціалізуються на освоєнні досягнень науки та техніки. Першочерговою задачею є створення фінансової інфраструктури інноваційної діяльності, і передусім фондів, які займаються фінансуванням інноваційних проектів. Сьогодні в країні комерційні банки практично не фінансують радикальні інноваційні проекти, так як банківські угрупування та інвестори опасаються ризиків, що пов’язані з інноваційною діяльністю. В розвинених країнах цю нішу заповнюють венчурні фонди, які беруться за фінансування інновацій. Свою актуальність має вибір форм і методів фінансової підтримки науково-технічної та інноваційної діяльності. Бюджетні засоби варто використовувати основним чином на реалізацію радикальних, принципово нових інноваційних проектів, створення сприятливого середовища для розвитку науки та інноваційного бізнесу, включаючи створення інноваційної інфраструктури. Фінансову підтримку з бюджету необхідно в значній мірі направляти на створення умов, при яких інноваційна діяльність стала би економічно вигідною. Для цього необхідно створювати державну систему стимулювання учасників науково-технічної та інноваційної діяльності. Вона повинна надавати учасникам різні види пільг та преференцій, в тому числі податкові пільги. Система стимулювання має включати пільги для підприємств, що освоюють інновації.

Література:

1. Левін П.Б. Економічний механізм соціальної інфраструктури: стан і перспективи розвитку : [Монографія] / П.Б. Левін – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2008. – 313 с.