Бутук О.І.

Кандидат економічних наук,

Доцент кафедри Економічних систем і маркетингу

Одеського національного політехнічного університету

СПРЯМОВУЮЧЕ ЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕТНІЧНОЇ ПСИХОЛОГІЇ У ПОСТРАДЯНСЬКІЙ ІСТОРІЇ ПІВНІЧНОЄВРАЗІЙСЬКИХ НАРОДІВ

Обрядово-культові процедури та стереотипи поведінки, багато з яких зумовлені різноманітними святами та іншими ритуалами, що потребують певних витрат і сприяють відтворенню звичаєв, традицій та вірувань. Останні регулюють (впорядковують, нормалізують, налагоджують) певним чином щоденне життя своїх адептів, бо на рівні суспільної психології, тобто побутового світосприйняття народу, могутньо (часто в якості примусової та спонукальної сили), спонтанно, іноді латентно і нерідко підсвідомо (нецілеспрямовано) керують індивідуальним, груповим і суспільним буттям. Цей елемент витрат надбудови найбільш тісно пов’язаний з особливостями природного середовища та етнічних рис економічного життя будь-якої країни і кожного регіону, стримуючи завдяки традиціям їхнього населення радикалізм соціальних новаторів, котрий нерідко буває руйнівним. Про величезну роль звичаєв (вірувань, стереотипів, традицій, у тому числі релігійних табу) у впорядкуванні буття людей писало багато авторів (погляди деяких з них будуть відзначені нижче).

Проте, не буде зайвим відразу тут послатися на авторитет, наприклад, Ф. Хайека, котрий вважав, що схоже, тільки у суспільстві, де умовності та традиції зробили поведінку людини в значній мірі передбачуваною, насилля може бути зведене до мінімуму. Він також вказував [1] на те, що людина стала мислячою істотою дякуючи засвоєню традицій - тобто того, що знаходиться між розумом і інстинктом. Ці традиції, у свою чергу (за його думкою), беруть походження не із здатності раціонально інтерпретувати факти, які спостерігаються, а із звичних способів реагування: вони, насамперед, підказували людині, що вона повинна, і чого не повинна робити в даних обставинах, а не те, чого вона повинна очікувати; дійсно, мабуть, найважливіша спроможність, котрою поряд з успадкованими рефлексами індивід наділений генетично, - це його здатність у ході навчання набувати навички переважно шляхом уподібнення.

М.Я. Данілевський відзначав [2], що коли б нам вдалося знайти такі ознаки національного характеру, котрі фіксувалися б в усій історичній діяльності, в усьому історичному житті порівнювальних народів, тоді задача була б вирішена задовільно, бо якщо деяка риса народного характеру проявляється в усій історії народу, то необхідно дійти висновку: по-перше, що вона виступає властивістю, котра є загальною усьому народу, і тільки випадково може не належати тій чи іншій особі; по-друге, що ця риса спостерігається постійно, оскільки не залежить від випадкових і тимчасових обставин того або іншого стану, у котрому народ знаходиться, того або іншого ступеню розвитку, через котрі він проходить; нарешті, по-третє, що дана ознака опиняється суттєво важливою, якщо змогла відбити собою увесь характер його історичної діяльності. Таку рису вправі ми, відповідно (за його узагальненням), прийняти за моральну етнографічну ознаку народа, яка слугує відображенням суттєвої особливості усього його психічного устрою. Далі М.Я. Данілевський підсумовує: маса людей, не маючи ні часу, ні схильності, ні спроможності до довгого впертого мислення, є обдарованою, так би мовити, відображаючою силою стосовно дії самих логічних, самих красномовних переконань; хоч би кіл на голові теші, вона все-такі буде дотримуватися свого, що ізвіку їй передане, тобто звичного і під дією суспільного середовища нею засвоєного.

Виходячи з наведених роздумів М.Я. Данілевського, на наш погляд, можна стверджувати, що соціальна психологія (народний характер) – це феномен не тільки історичний, але і географічний. Звідси, різноманітні народи Північної Євразії, котрі тисячиліття засвоювали багатства цієї величезної території Землі, живучи разом, не могли не сформувати близькі, схожі та навіть однакові властивості своїх національних характерів, тим більш, що вони постійно змішувалися та асимелювалися, проникаючи один в оддного. І, оскільки зараз безперечне провідне місце серед північноєвразійських народів займає російський етнос (як мінімум, за своєю визначальною чисельністю), остільки у суспільній психології типових росіян найповніше та всебічно відображаються риси національних характерів усіх північноєвразійців. Причому, за словами М. Бердяєва, існує відповідність між неосяжністю, безмежністю, безкінечністю російскої землі та російської душі, між географією фізичною та географією душевною; російський народ не був народом культури переважно, як народи Західної Європи; він не знав міри та легко впадав у крайнощі [3, с. 86].

Говорячи про вплив природних умов Північної Євразії на ознаки її народонаселення, у котрих фіксується і національний характер, В. Ключевський писав: народні властивості великоросів примхливі, як примхлива відображена у них природа Великоросії [4, с. 60]. Дійсно, континентальний та навіть різко континентальний клімат цієї гігантської території з його коливаннями від суворих морозів до засушливої спеки, з його неочікуваними змінами та жорстокими примхами виступає в якості об’єктивної бази, що визначала прямо протилежні риси суспільної психології, котрі важко можна поєднати між собою, на перший погляд. Характеризуючи їх, С.М. Соловьов наводив наступні міркування Ю. Крижаніча: не можуть наші люди ні у чому міри додержуватися, не можуть середнім шляхом ходити, але усе по окраїнах та проваллях блукають [5, с. 377].

Викладені міркування наочно ілюструють те, що народному характеру північноєвразійців притаманні антиномії (протиріччя у властивостях), котрі за формою виступають як протилежні судження про ознаки соціальної психології нашого народу, тобто антагоністичні за змістом, проте такі, які однаково можна фактично довести. Ця їхня рівнозначна обґрунтованість пояснюється тим, що подібні (за їхнім виглядом взаємоспростовуючі) ствердження об’єктивно фіксують наявну реальність відповідних атрибутів етнічного характеру, котрі багаточисельну множену разів проявлялися в історичній долі вітчизни, інакше кажучи, підтверджувалися суспільно-господарською практикою – критерієм істини.

Зрозуміло, ті ознаки соціальної психології, про котрі пійде мова нижче, притаманні багатьом іншим народам; втім у нас вони особливо різко контрастні (як сезони природи), сполучаючись між собою у парадоксальні суперечності. М. Бердяєв відзначав стосовно цього: загадкову антиномічність можна прослідкувати в Росії в усьому; можна встановити неізчислену кількість тез і антитез щодо російського національного характеру, розкрити багато протиріч у російській душі [6, с. 16]. Підкреслюючи у даному зв’язку схильність північноєвразійців до крайнощів у поведінці, він навіть вважав: для росіян характерне якесь безсилля, якась бездарність в усьому відносному і пересічному [див. 6, с. 27-28]. Іншими словами, соціальна психологія північноєвразійців настільки контрастно суперечлива, що нерідко заважає народонаселенню в його історичному русі вписуватися в об’єктивні вимоги суспільно-економічних законів, оскільки останні представляють собою не що інше, як пересічні тенденції буття.

Ми тут стисло позначимо основні антиномії північноєвразійської соціальної психології, обмежуючись лише посиланнями на дослідження наших видатних мислителів:

- терплячість і нетерпимість [7, с. 753-755];

- звичка до трудових перевантажень і непризвичаєність до розміреної праці [див. 4, с. 60];

- обачливість і непередбачливість [див. 4, с. 61-62];

- ухильність і впертість [див. 4, с. 61-62];

- зібраність у труднощях і розслабленість від успіхів [див. 4, с. 61-62];

- доброзичлива щедрість (неекономність) господарювання і поблажливість щодо надмірної корисливості (хижацтва) у привласненні [див. 5, с. 377];

- безкорислива гостиність і підозрілість до чужоземців [див. 2];

- сприйняття закордоних впливів та їхнє заперечення вітчизняним консерватизмом [8, с. 44];

- общинність і відокремленість [див. 4, с. 60-61];

- бажання суспільної злагоди та неспроможність до соціальної солідарності знизу [див. 2];

- соборність і сепаратизм [див. 2];

- невміння державницьки організуватися та схильність до тоталітарної державності [див. 6, с. 11-12];

- жертовна покірливість перед державою та корислива верткість у стосунках з нею [див. 5, с. 377-378];

- державність та анархізм [9, с. 53];

- мілітаризм і миролюбність [див. 6, с. 11-12];

- традиції політичної деспотії та безперечність побутової свободи [див. 9, с. 16];

- запобігливість перед можновладними посадовцями та зверхність щодо особистості звичайної людини [10, с. 287-288];

- зовнішня імперіалістичність та відсутність внутрішнього імперського духу [див. 6, с. 102];

- націоналізм і вселюдськість [див. 6, с. 13-14];

- запопадливість перед Заходом і слов’янофільський патріотизм [див. 6, с. 19-20, 54];

- широта духу і пригніченість його енергії [див. 6, с. 61];

- звичка до соціального піклування та намагання звільнитися від нього [див. 10, с. 291-292];

- вшанування святості та податливість до спокус [див. 6, с. 74];

- зацікавленість моральною проблематикою та байдужість до ідейної творчості [див. 6, с. 75];

- народна душевність і особиста бездуховність [див. 6, с. 77-78];

- росіяни повільно запрягають, але швидко їздять [див. 10, с. 234].

Зрозуміло, що ті антиномії у народному характері, схематичний перелік котрих був представлений вище, у сукупності складають антагоністично переплетений комплекс властивостей. Причому, ні одна из рис, які входять до нього, окремо не може у повній мірі пояснити спрямованість і сам рух історичного процесу у той або інший момент, хоча у різних ситуаціях кожна з них здатна відігравати більшу чи меншу роль у здійсненні протиріч етнічного і соціально-економічного буття. Одні з них посилюються з часом, інші – послаблюються. При цьому одна й та же ознака національного характеру у різних умовах може опинитися як позитивною (навіть рятівною, незважаючи на іноді непривабливий абстрактний її зміст), так і негативною (з точки зору нестворювального або прямо руйнівного впливу на суспільне життя). Відповідно, відсторонено, тобто без врахування конкретних обставин часу і місця, їх недопустимо оцінювати. Адже, у конкретно-історичних обставинах, як відомо, нерідко недоліки можуть стати перевагами, а доброчинності – слабкостями, адекватно діючи на енергію та вектор соціальних зрушень.

Тому, особливості суперетнічної, етнічної та субетнічної психології просто треба мати на увазі, а ще ліпше – добре знати їх (з усіма плюсами та мінусами, не впадаючи ні в зверхнє призирство , ні в псевдонародолюбну прекраснодушність), щоб, об’єктивно визначаючи діючи сили історичного процесу з притаманними йому зигзагами, вміти з’ясувати, у тому числі й останні. Нажаль, представники нашої інтелігенції, котрі виховані народним характером і внутрішньо носять у собі звичайно більшість з названих властивостей національної психології, часто опиняються неспроможними вірно і комплексно осмислити вітчизняну історію внаслідок якраз своєї схильності до крайніх міркувань однозначного і навіть однобічного сенсу, які нерідко спрощено детермінуються модними інтелектуальними течіями, що декілька останніх сторіч приходять до Північної Євразії головним чином з Заходу). Соціальна психологія північноєвразійської інтелігенції так само антиномічна, як і народний характер багатоетнічного населення цього величезного регіону світу. Основні антиномії психології російської інтелігенції блискучо і різноаспектно описані у відомій збірці "Віхи" [див. 10, с. 25, 30, 34-35, 47-49, 55-59, 62-64, 71, 78, 85-86, 95, 100, 107, 115, 125-126, 162, 168-169, 174, 178-179], на чому тут у нас немає місця зупинятися.

Відзначимо у даному контексті лише, що М.Я. Данілевський, розмірковуючи стосовно характерних тенденцій у інтелігентському середовищі та відносно народної реакції щодо них [див. 2], дійшов цікавих висновків. Конкретно кажучи, він зауважив, насамперед: якщо освіта поглиблює коріння свої у народне життя і є таке ж буття (тільки життя, яке досягнуло свого вищого розвитку), то, звичайно, особистості, котрі володіють цією освітою, мають не лише право, але й обов’язок слугувати керівниками народу як в його політичному, так і в його розумовому і моральному бутті. Проте, як ні зовнішня наша російська просвіта, як ні відірвана наша інтелігенція (у більшості своїй – за його оцінкою) від народного життя, вона не зустрічає, однак, у російському народі та в Росії чисту дошку для своїх цивілізаторських дослідів, а повинна, волею чи неволею, погоджуватися з віками встановленим і зміцнилим народним побутом і порядком речей. Для самої зміни цього порядку інтелігенція змушена опиратися, часто сама того не помічаючи, на народні ж засади (переконаний він): коли ж забуває про це (що нерідко трапляється), то народ, який склав вже довгим історичним шляхом суспільний організм, вивіргає із себе чуже.

Втім, поряд з освіченою бюрократією, у Північній Євразії авангардом емансипаційного руху могла виступати та дійсно виступала інтелігенція, котра, на думку М. Бердяєва, сформувалася у XVIII–XIX ст. у результаті петровських перетворень. У зв’язку з цим він підкреслював: інтелігенція була російським явищем і мала характерні російські риси; проте вона відчувала себе безґрунтовною; інтелігенція відчувала свободу від важкості історії, проти котрої вона повставала; росіяни – не скептики, вони – догматики; у них усе набуває релігійний характер; вони погано розуміють відносне [див. 3, с. 97]. Додамо до цієї об’єктивної та глибокої характеристики лише констатацію того, що, на наш погляд, властивості російської інтелігенції так або інакше передалися інтелігенції радянській.

Разом з тим, визнаючи провідне значення російського народу та його інтелігенції у формуванні соціально-психологічного типу північноєвразійців, не можна не вказати на сильний вплив на даний поєднаний тип також й низки вагомих властивостей інших етносів Північної Євразії, які відіграли не останню роль, у тому числі і у пострадянській історії. Серед них ми б виділили у першу чергу наступні:

- Покірливість майже східному деспотизму, особливо у народів, де склалася багатовікова культура зрошувального землеробства, - покірливість, яка об’єктивно детермінувала мовчазну і навіть запопадливо-догідливу реакцію на шоки постсоціалістичних реформ.

- Живучість кланово-родових традицій у багатьох степових і гірських етносів як самої Російської Федерації, так і бувших союзних республік Закавказзя та Середньої Азії, що пояснює не тільки їхню схильність до сепаратизму, але й значну частину субетнічних конфліктів всередені них саміх.

- Пихатість, бундючність і настирливість гірських етносів і субетносів, зокрема, галицького субетносу України, які енергійно і вперто роздмухували антирадянський сепаратизм, але які історично випливали, у тому числі з того факту, що вони, будучи віками зайняті переважно нетрудомістським скотарством на гірських пасовищах, а також маловрожайним землеробством, постійно вивергали із себе надлишкове населення, представники котрого практично відчували себе ізгоями та уходили з батьківських предгірь у пошуках роботи та кращої долі.

- Соціально-психологічна роздрібленість фактично усіх етносів бувших союзних республік, які створили пізніше унітарні (не федеративні) держави, - роздрібленість, котра об’єктивно породжувалася їхньою історичною диференціацією на низку субетносів, між якими неменучо виникала напруга у зв’язку з недоврахуванням їхньої субетнічної своєрідності (особливо, культурно-мовної) у межах унітарного державного устрою, що притаманне, наприклад, для України.

- Просування та навіть проштовхування на найбільш прибуткові та престижні місця у соціально-економічній та політичній ієрархії представників тих етносів і субетносів (передусім – єврейського і закавказських), яким у більшому ступені іманентні марнослав’я, честолюбство, меркантильність, кумовство, хабарництво і навички прилаштувати своїх, особливо на тлі притаманних багатьом народам Північної Євразії незгуртованості (несолідарності знизу) і розповсюдженості відомого підходу "моя хата з краю".

- Коли аналізувати означені властивості суспільної психології північноєвразійців стосовно деяких рис національного характеру українців, то слід констатувати, що такі руйнівні домінанти останнього, як “моя хата з краю” і “два українці – три гетьмани”, нажаль, напротязі двох десятиліть пострадянского часу явно переважали над його створювальними ознаками, зокрема, над властивими саме українцям добре відомими працелюбством і службовою стараністю та відданістю справі.

Тут ще потрібно коротко зупинитися на тому, що (відповідно до теорії етногенезу Л.М. Гумільова [11-17]) майже кожний етнос має у своєму складі певну кількість субетносів. Останні є органічними частинами цілого, тобто відповідного етносу, але мають відомі особливості, котрі зумовлені, по-перше, своєрідністю природних умов місцезнаходження адекватної частини даного етносу, по-друге, багатовіковою специфікою господарських занять відповідного субетносу, а, по-третє, особливостями історічного шляху кожного з них, зокрема, часом і своєрідністю їхнього входження та існування у межах цього етносу.

З позицій теорії етногенезу Л.М. Гумільова,як нам здається, в українському етносі об’єктивно можна розрізнити цілком певні субетноси. Зрозуміло, що у кожного з субетносів українського народу є свої природою та історією сформовані особливості суспільної психології, не враховувати котрі дуже небезпечно. Проте, щоб їхню специфіку враховувати у практичній політиці, передусім ці субетноси треба більш-менш чітко виокремлювати не заради протиставлення та зіштовхування, а задля повного і оптимального задоволення культурно-мовних потреб кожного з них без виключення.

За нашим переконанням, в українському багатонаціональному народі наявні наступні субетноси (якщо їх переліковувати, починаючи з західних теренів сучасної України):

1) досить етнічно строкатий закарпатський, де багато угорців, славаків, бойків, лемків тощо, не кажучи вже про українців і росіян;

2) буковинський зі значною часткою гуцулів, молдаванів і румунів;

3) прикарпатський (галицький, як говорять у народі, “западенський”), котрий є, скоріше за все, первинною батьківщіною усіх східних словян, у тому числі українців і росіян, але котрий завжди (внаслідок географічного розташування) піддавався сильному антипівнічноєвразійському впливу західних сусідів і довгий час знаходився поза державної приналежності решти українського етносу;

4) полісський з наявністю етнічних поляків, білорусів і росіян;

5) центральний (стрежнівий - подніпровський), який у свій час називали власно “Малоросією”, де продовжувалося (після зародження у Прикарпатті) подальше визначальне формування східних словян, та який умовно можна поділити на: а) правобережний (подільський) і б) лівобережний (сіверський та слобожанський), де значну частку населення завжди становили росіяни та представники інших етносів;

6) південно-східний (новоросійський, як кажуть у народі, “східняцький”), що виник власно після приєднання відповідної території у ході російсько-турецьких війн, яка колонізувалася сумісно насамперед росіянами та українцями (з наявністю щільних поселень болгарів, гагаузів, греків, молдованів, німців, сербів тощо), у результаті чого створилася адекватна своєрідність даного субетносу, для якого характерна доброзичлива взаємна приязнь и культурно-мовна терпимість етнічних представників різних народів;

7) кримський, де проживають різноманітні етнічні групи, але домінують і суперечливо співіснують росіяни та татари, що розрізняються не лише етнічно, але й релігійно.

Одночасно, треба підкреслити, що теорія етногенезу Л.М. Гумільова [див. 11-17] передбачає не тільки поділ будь-якого етносу на певні субетноси, але й поєднання відомих етносів у суперетнос, тобто компліментарно синтезовану сукупність близьких за походженням та історичним шляхом етносів. Оскільки суперетнос об’єднує, так би мовити, поріднені етноси, остільки у цих великих етнічних сукупностей не може не бути багато спільного, у тому числі у їхніх національних характерах. Л.М. Гумільов виокремив низку суперетносів. Проте, у ракурсі проблематики даної доповіді доцільно зробити стисле порівняння двох суперетносів: західного (точніше - західноєвропейського і північноамериканського), з одного боку, та північноєвразійського – з іншого.

Північноамериканська частина західного суперетносу є фактично і історично дочірньою відносно західноєвропейської його частини, котру можна звідси назвати материнською та надалі тут обмежитися, передусім, саме її характеристикою. Сучасний західний суперетнос є наступником тієї етнічної сукупності, яка сформувалася досить давно у Західній Європі; а визначальні властивості його суперетнічної психології активно закладалися у Середньовіччі. Тому цей суперетнос ще можна назвати католико-протестантським, маючи на увазі провідну впорядковуючу роль релігії у межах феодалізму. Не вдаючись у деталі історії західного суперетносу, які детермінували його психологічні ознаки, слід стисло і схематично вказати на наступні особливості: до Великих географічних відкритів католико-протестантський суперетнос був, так би мовити, зачинений у рамках Західної Європи (Атлантичний океан до появи каравел був неподаланим бар’єром на захід; мусульманський суперетнос стримував рух на південь і сход; а православний (схизмацький) світ обмежував просування на північ і схід); з цього геополітичного факту тієї доби випливала необхідність всередині західних етносів знаходити засоби налагодження стосунків між основними соціальними прошарками, де провідну роль відігравали різноманітні об’єднання, зокрема середньовічні цехи та гільдії, котрі серед переважної частини населення міст виховали традиції солідарності, що вже за часів капіталізму породили профспілковий рух, який ще більше зміцнив суспільно психологічні стереотипи зґуртованості на тлі егоістичної поведінки.

Навпаки, північноєвразійський суперетнос, котрий з релігійної точки зору можна назвати православним (хоча серед мешканців даного регіону певна частка прийняла іслам), завжди відрізнявся рухомістю населення, що було зумовлене географічними можливостями (величезними і малозаселеними просторами) уходити казакувати у степ від гноблення феодалів. Тому провідні етноси північноєвразійської цивілізації (насамперед, російський та український) сформували відповідні притаманні їм риси національних характерів. На наш погляд, передусім, до них належать наступні властивості соціальної психології північноєвразійців: з одного боку, особливу терпимість не дуже енергійної частини суспільства, а, з іншого – несолідарність населення знизу (“моя хата з краю”), породжуну тим, що рухливим людям можна було податися від утисків у безкрайні степи на вільні казацькі землі, щоб, по-перше, сховатися від влади та панів і, по-друге, боронити православний світ від набігів бусурман.

У цьому контексті надважливо звернути увагу на те, про що завжди настійливо нагадував Л.М. Гумільов. Зокрема, він констатував [див. 13]: історичний досвід показав, що, поки за кожним народом зберігалося право бути самим собою, об’єднана Євразія успішно стримувала натиск і Західної Європи, і Китаю, і мусульман; нажаль, у XX ст. ми відмовилися від цієї здравої і традиційної для нашої країни політики та почали керуватися європейськими принципами. Механічний переніс в умови Росії західноєвропейських традицій поведінки дав мало доброго (впевнений він): і це недивно. Адже (за його роз’ясненням) російський суперетнос виник на 500 років пізніше: і ми, і західноєвропейці завжди цю розбіжність відчували, усвідомлювали та за "своїх" один одного не визнавали. Це зовсім не значить (підкреслював видатний російський етнолог), що треба з порога відкидати чуже: вивчати іншийй досвід ми можимо і мусимо, проте слід пам’ятати, що це саме чужий досвід. Ясно (за його резюме), можна спробувати "війти у коло цивілізованих народів", тобто у чужий суперетнос; втім, нажаль, ніщо не дається даром; треба усвідомлювати, що ціною інтеграції Росії з Західною Європою у будь-якому випадку буде повна відмова від вітчизняних традицій та наступна асиміляція.

Якщо ж, надалі, у світлі відзначеного розглядати крах СРСР вже у ракурсі теорії пасіонарності, яку розробив той же Л.М. Гумільов, то можна вказати насамперед на очевидне падіння рівня пасіонарності етносів СРСР внаслідок гігантських людських жертв Великої Вітчизняної війни, участі Радянського Союзу в низці інших військових конфліктів та його безпрецедентної допомоги національно-звільнюючому руху, а також репресій проти інакомислячих, бо в усьому цьому гинули у першу чергу пасіонарії, знижуючи потенціал свого впливу на гармонійних людей та субпасіонаріїв. Крім того, коли врахувати позначену вище антиномічність соціальної психології народонаселення Північної Євразії та, зокрема, характеру її інтелігенції, тоді треба підкреслити низку конкретних обставин, котрі (за нашим переконанням) стали вагомими для мотивації та співвідношення сил пасіонаріїв, людей гармонійних і субпасіонаріїв.

- Пасіонарії все більше орієнтувалися не на принципи соціалізму і патріотизму, а на так звані загальнолюдські цінності, які трактувалися не скрізь призму того, що зафіксовано у заповідях усіх світових релігій, а у вузько меркантильному та навіть комерційно егоістичному розрізі громадянських прав і свобод, тобто спрямовувалися на приватний зиск і недержавне підприємництво, як і на націонал-сепаратизм у рамках Північної Євразії (котрий антиекономічно і протисоціально був задіяний на досягнення деструктивної та прямо руйнівної державної незалежності союзних і навіть автономних республік СРСР). Радянських пасіонаріїв, які відстоювали підвалини великої соціалістичної батьківщіни ставало все менше, тим більш, що із владних кіл саме їх витісняли номенклатурні кар’єристи, котрі лише суттєво посилювали бюрократизацію та оказенювання соціалізму.

- Люди гармонійні (на такому тлі) виходили з-під впливу пасіонаріїв соціалістичного патріотизму, відповідно все більш попадаючи у сферу світоглядної дії вульгарно ліберальних, меркантильних, компрадорських і націоналістичних пасіонаріїв, захоплюючись прозахідними цінностями. Останні нав’язувалися в якості загальнолюдських цінностей, у котрих моральність опинялась на другому плані, будучи підкореною егоістичними інстинктами користолюбства.

- У радянських людей (у силу підвищення їхнього матеріального добробуту і реалізованого Комуністичною партією Радянського Союзу (КПРС) курсу на його подальше зростання) усе більшу роль у стереотипах поведінки стали відігравати не ентузіазм соціалістичного і комуністичного будівництва (як раніше), не моральні та духовні мотиви, а приватні економічні інтереси, котрі посилювалися з розширенням особистої власності громадян, що об’єктивно викликало зростаюче розповсюдження буржуазної психології, кар’єризму, гонитви за зиском, запроданості, спекуляції та тіньового підприємництва.

- Субпасіонарії, відчувши слабкість адептів соціалізму і впевнившись у зниженні дієвості контролю, широко пійшли на слугування криміналу, у тому числі тіньовому бізнесу ("цеховикам"). Це значно зміцнило нелегальний статус останніх завдяки їхньої влади грошей.

- Відома психологічна втома людей від раціоналізму офіційної та сильно догматизованої марксистсько-ленінської ідеології, особливо від атеізму, пояснює (на тлі відзначеного вище) зрослу зацікавленість у релігії, котра задовільняє природню потребу у вірі, у духовних емоціях і в естетиці обрядових процедур (які здатні втримувати від спокус буття та зміцнювати пересічну людину в її спробах дотримуватися моральних принципів), але котра в описаній ситуації сприяла ерозії влади КПРС, тим більш, що віра в ідеї комунізму у цей час не просто помітно послабилася, а була явно підірвана у переважній частині населення.

- Довірливість, легковажність, продажність і неправдивість інтелігенції, особливо журналістів, котрі (будучи вихованими у радянській системі у дусі запопадливого “обґрунтування” будь-яких дій влади) швидко пристосувалися до нових номенклатурних настроїв, вловили вектор суспільної думки та почали ревно “слугувати новим богам" [18].

- Схильність переходити від одних крайнощів до інших, не намагаючись знайти "золоту середину", у тих конкретно-історичних умовах детермінувала хитання суспільно-політичних настроїв і не забезпечила можливість гармонійним людям зберегти навіть оновлений Союз, що врешті-решт призвело до розвалу СРСР.

Пізніше, коли багато людей спромоглися вже на трагічному досвіді власної вітчизни з’ясувати, як до неї та до них Захід (за допомогою його матеріально мотивованих олігархічних і компрадорських апологетів) застосовує подвійні стандарти, котрі однозначно свідчили про реалізацію хижацьких намірів держав “золотого мільярду” стосовно багатств Північної Євразії, тоді у суспільній психології та настроях її (вже поділених між країнами СНД) мешканців стали відбуватися зрушення на користь реінтеграції. Як подібні зрушення будуть відображені у практичній політиці правлячих кіл, покаже лише майбутнє; а це залежить не в останню чергу від метаморфоз, котрі відбуваються в ідеологічній сфері.

Список використаних джерел

1. Хайек Ф. Пагубная самонадеяность. - М.: Новости, 1992. – 304 с.

2. Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - СПб.: Изд-во Институт русской цивилизации, 2008. - 816 с.

3. Бердяев Н.А. Русская идея // Русская литература. - 1990. - № 2. – С. 87-154.

4. Ключевский В.О. Исторические портреты. Деятели исторической мысли. - М.: Правда, 1990. – 624 с.

5. Соловьёв С.М. Чтения и рассказы по истории России. - М.: Правда, 1989. – 768 с.

6. Бердяев Н. Судьба России. - М.: Мысль, 1990. – 205 с.

7. Иохин В.Я. Экономическая теория: Учебник. – М.: Экономист, 2006. – 861 с.

8. Чаадаев П.Я. Статьи и письма. - М.: Современник, 1989. – 623 с.

9. Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. - М.: Наука, 1990. – 224 с.

10. Вехи: интеллигенция в России: Сб. ст. 1909-1910. - М.: Мол.гвардия, 1991. – 462 с.

11. Гумилёв Л.Н. Древние тюрки. - М.: Кристалл, 1967. - 306 с.

12. Гумилёв Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. - М.: Эксмо, 2006. – 508 с.

13. Гумилёв Л.Н. От Руси до России. - М.: Эксмо, 2008. - 153 с.

14. Гумилёв Л.Н. Поиски вымышленного царства. - М.: Наука, 1970. - 431 с.

15. Гумилёв Л.Н. Хунну. Степная трилогия. - СПб.: Тайм-аут. Компас, 1993. - 212 с.

16. Гумилёв Л.Н. Хунны в Китае. - М.: Айрис-пресс, 2008. - 624 с.

17. Гумилёв Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. - М.: Айрис-пресс, 2010. - 560 с.

18. Кордонский С.Г. Административные рынки СССР и России [Ел. ресурс]. – Режим доступу: www.hsi.ru/data /976/509/1240/