Педагогічні науки/
Стратегические направления реформирования
системы образования
Мігалуш А.О.
Національний технічний університет України
Роль наукових досліджень в
розробці політики інклюзії в Україні
На сьогодні вчені є не
лише розробниками теоретичних основ наук, а й учасниками політичних процесів.
Вони приймають активну участь в створені: нових шляхів вдосконалення умов життя
певних соціально вразливих груп населення, технологій навчання і виховання
майбутніх поколінь, методів боротьби з негативними соціальними явищами, тобто
намагаються свої наукові розробки перевести в площину практичного застосування.
Вагоме значення для суспільства мають й дослідження особливостей протікання
певних соціальних процесів. Наприклад, світовий досвід впровадження інклюзивної
освіти для дітей з особливими потребами розкритий в роботах багатьох вчених,
дає можливість законодавцям побачити всі недоліки і досягнення в цій сфері, а
отже обрати найбільш оптимальний шлях для впровадження такого навчання в
власній країні.
Якщо ж проаналізувати
історію становлення інклюзивної освіти в різних країнах, в яких вона вже
закріпилася і функціонує не один рік, то можна помітити, що цей процес йшов
різними шляхами. В цілому можна виділити два напрямки розвитку:
Законодавчий. Тут
інтегративна освіта побудована на основі відповідних законів і постанов. Інколи
такі зміни впроваджуються під тиском батьків та захисників прав людей з
особливими потребами, а інколи з ініціативи уряду (фактично насильницьке насадження
інклюзивних методів навчання). Цей напрямок характерний для більшості
європейських країн та Канади.
Природній. Діти з
особливими потребами через низький рівень фінансування і розвитку спеціальної
освіти навчаються в загальноосвітніх закладах зі «здоровими» дітьми. В
більшості випадків така тенденція в сфері освіти спостерігається в деяких
країнах Азії, Африки, Латинської Америки, дрібних острівних державах.
Природній
шлях розвитку інклюзивної освіти дуже часто просто не помітний і тому мало досліджується.
Прикладом є аналіз історичних аспектів становлення системи освіти в Папуа Нової
Гвінеї – «острівної країни з населенням 5,2 мільйони людей. 75% населення якої проживає в сільській місцевості. Тут існує 20
регіонів з 700 громадами які відрізняються за мовою, культурою і звичками. В
1990 році за національним переписом було встановлено, що в країні проживає 12 000
людей з особливими потребами віком від 10 років»[1, с. 70]. В 1990 році завдяки дослідженням було встановлено, що
діти, які мали проблеми зі слухом або взагалі його втратили навчалися в
звичайних школах. Про їхні проблеми не повідомили вчителям і адміністрації
школи, тобто фактично цим ніхто і не цікавився, дітей просто вважали
відстаючими. Вони навчалися дещо повільніше за однолітків і це насамперед було
пов’язано не тільки з хворобою дітей, а й з відсутністю кваліфікованих
спеціалістів і всіх необхідних ресурсів. Тобто в Папуа впроваджували інклюзивну
освіту навіть не підозрюючи цього.
Інклюзивна
освіта є не новою концепцією й для Уганди. Люди з особливими потребами тут
завжди захищалися родиною і громадою. Вони навчалися так як і інші в процесі
заняття практичною діяльністю, відповідно до своїх можливостей. Але офіційно
освіта таким дітям не надавалася та й більшість «здорових» дітей її не отримувала.
Лише за підтримки Датської агенції міжнародного розвитку Уряд Уганди розробив
програму освіти для дітей з особливими потребами на 1990-2001 роки. В 1997 році
було розроблено закон який гарантував отримання безкоштовної освіти всім дітям,
включаючи дітей з особливими потребами. Але оскільки освітня система не могла
прийняти всіх дітей було встановлено норму для кожної родини: чотири дитини
серед яких одна з особливими потребами. Та навіть такий проект уряд не зміг
реалізувати через брак коштів і тому пішов на кардинальний крок, який підтримав
інновації і вивів країну на новий рівень. Уганда офіційно визнала себе бідною
країною і отримала кошти від міжнародних організації таких як ООН, ЮНІСЕФ,
Світового банку, Африканського банку розвитку, ЕС які були спрямовані саме на
освіту та медицину.
Але існують
випадки коли уряд країни не рятує, а руйнує систему освіти – це насамперед коли
інклюзивну освіту насаджують примусово. З 1996 року на Ямайці діє Програма
первинної інтервенції для дітей з розумовими вадами за якою держава мала
забезпечити школи всім необхідним для роботи з дітьми з особливими потребами.
Але фактично діти закріплювалися за загальноосвітніми школами але не навчалися
в них. В більшості випадків адміністрація шкіл пояснювала це загостренням
хвороби і фізичною слабкістю. Через певний час дітей з особливими потребами
відраховували і в цьому велику роль відігравали викладачі, які просто були
неготові до роботи з даною категорією.
Цікавим є й
досвід впровадження інклюзивної освіти в Шрі-Ланці. За забезпечення освіти
дітей з особливими потребами тут відповідає Міністерство просвіти в якому
навіть створений відділ з питань інклюзії але фактично цим все і обмежується.
Ні коштів, ні підготовки викладачів і допомоги дітям не має. Держава показово
демонструє світовій спільноті наявність інклюзивних закладів освіти але
найбільш проблемні моменти просто приховуються. Річ в тім, що уряд підписав
угоду з ООН щодо забезпечення прав людей з особливими потребами і має її
реалізовувати, а в дійсності просто надає звіти про віртуальну роботу.
В такі
фальсифікації грають уряди багатьох країн. Наприклад, з 1996 року Міністерство
освіти Замбії за фінансової підтримки Ірландії, Данмарка, Фінляндії почало
впроваджувати політику інклюзивної освіти. Коли ж після чотирьох років
реалізації програми освіти для всіх дітей було проведено дослідження то
виявилося, що «70% вчителів, що працювали з дітьми з особливими потребами в
інклюзивних закладах не мали спеціальної освіти та досвіду… 32% від загальної
кількості дітей, шкільного віку, не відвідували школу»[1,
с. 119].
Україна пішла шляхом насадження інклюзії з гори, що також
навряд поліпшить умови виховання та навчання дітей з особливими потребами. Якщо
суспільство не розуміє сутності або вороже налаштоване щодо інновації тоді вона
не матиме підґрунтя для існування. Що нажаль сьогодні і спостерігається в
українських школах які були змушені впровадити інклюзію. Коли урядовці
зазначають керівництву навчального закладу, що треба здійснити зміни нікого не
цікавлять жертви реалізації наказу. А в ситуації реформування освіти жертвами
стають діти, батьки та педагоги. Невірно організований і спланований процес інтеграції
може нанести удар не лише по слабкому фізичному здоров’ю, а й вплинути на
психологічний стан дитини з особливими потребами. Адже агресія батьків і
педагогів невдоволених інноваціями в навчальному процесі буде звернена на
дітей-інвалідів та їх батьків, ніби саме вони винні в тому, що немає ресурсів
для нормальної роботи навчального закладу. Політика уряду України – це
поєднання політики Ямайки, Шрі-Ланки та Замбії. В гонитві за визнанням з боку
світової спільноти чиновники поспіхом намагаються впровадити те, що більшість
країн створювало століттями. Якщо б політики врахували досвід першопрохідців в
цій сфері, то декілька б разів подумали перед тим як насаджувати свою політику.
Література:
1) Richard
Rieser. Implementing Inclusive Education: A
Commonwealth Guide to Implementing.
Article 24 of the UN Convention on the Rights of People with Disabilities. – Commonwealth
Secretariat, 2008. – 196 р.