Космацька Н. B.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут», Україна

Комікс як синтетичне мистецтво оповіді

Лінгвістика кінця ХХ – початку ХХІ ст. характеризується проявом підвищеного інтересу до “змішаних” видів мистецтв, одним з компонентів яких є слово. Інформаційна повнота таких продуктів художньо-мистецького творіння як реклама, кінофільм, телепередача зберігається за рахунок різноманітних семіотичних кодів та засобів. Вербальним ядром таких утворень є діалогічне мовлення, дискурс, який проявляється здебільшого у підготовлено-спонтанній формі, що тягне за собою відповідні лексичні, синтаксичні та стилістичні видозміни.

Услід за Ф. Лакасеном [1] прихильники та дослідники коміксу застосовують до нього формулу “9е мистецтво” з такими варіаціями: “art narratif” [2], “sequential art” [3], “art narratif et visuel” [4] тощо. Виражальними засобами коміксу є слово та малюнок, об’єднані для створення художнього твору, який розповідає історію подібно до літературної повісті, живописної картини, кінематографічного фільму.

Як зазначає Ю. Лотман, однією з парадоксальних тенденцій образотворчого мистецтва є його тяжіння до розповідання, властивого словесним мистецтвам, тоді як література, мистецтво слова, прагне з матеріалу вербальних знаків створити словесний образ, який явно має іконічну природу і є знаком образотворчим [5, с. 12].

Словесно-художнє відображення дійсності у традиційному літературному творі відбувається в оповіді, описі та діалозі. Коміксу – у вербальній його частині – притаманна діалогічність, що зближує його з драматургічними текстами, передусім у їхньому сценічному втіленні. За допомогою слова у коміксі, як і в драматургічному творі, відбувається розвиток сюжету, а також внутрішнього світу його героїв.

Комікс є мистецтвом на паперовому носії, що забезпечує його широку відтворюваність та простоту розповсюдження. Малюнок, який не має мовних кордонів, слугує засобом інтернаціоналізації оповідуваної історії, як і інші види візуального мистецтва. Ми вважаємо, услід за П. Френо-Дерюелем, П. Масоном, К. Молітерні та іншими французькими ученими, що комікс – це візуальне образотворчо-словесне оповідне мистецтво, яке, за зразком “екранних” мистецтв (кіно, телебачення) може не лише назвати та описати об’єкт зображення, а й продемонструвати його у просторі і часі.

Базовим компонентом коміксу і в плані форми, і в плані змісту постає кадр (або комірка), у структурі якого (якої) співіснують вербальні та невербальні одиниці. Графічні знаки природної мови становлять вербальну складову кадру, призначену для презентації мовлення персонажів. Сукупність ліній, штрихів, цяток формує його невербальну частину, яка виконує оповідні (наративні) та описові функції. З-поміж невербальних вирізняються паравербальні елементи, які разом зі словесним текстом реалізують комунікативну функцію коміксу. До них належать: особливий типографічний шрифт, нестандартна форма бульки чи її контурів, колірні відтінки, розділові знаки та їхнє оформлення тощо. Особливе місце у коміксному творі займають ті графічні, ідеографічні та звуконаслідувальні одиниці, що створюють динамічні та фонічні параметри історії: численні паралельні лінії передають рух, а, отже, й шумові алюзії; нотні знаки супроводжують спів та гру на музичному інструменті; ономатопеї відображають звуки падіння, удару, дзижчання, хропіння, ковтання тощо.

Комікс – це не завмерле зображення. Комікс – це картинка у розвитку. Як зазначає Скот МакКлауд, окремий малюнок – це просто малюнок, і лише “будучи частиною послідовності, яка складається хоча б з двох малюнків”, малюнок стає кадром коміксу [6, p. 4]. Як базовий змістовий компонент, кадр представляє окремий епізод історії, сукупність вербальних та іконічних одиниць якого формує мінімальну смислову величину оповіді. Розміщені на одній горизонтальній лінії кадри однієї сторінки утворюють ряд або смугу (звідки французька назва коміксу «bande dessinée», англійська – «comic strip»). Альбомна сторінка книжки з коміксами складається з чотирьох рядів, які формують дві панелі. Кожну панель коміксу об’єднує спільна тема: нова тема розпочинається з нової панелі. Смуга, а за нею й панель, уміщує кадри (те, що показано, явне) та еліпсиси (те, що пропущено, приховане). Ритмізована зміна графічно взаємозалежних комірок та еліпсисів, що вступають у візуальні відносини, створює смислові мережі історії, яку вони оповідають.

Наявність малюнків у визначеній послідовності зближує комікс з кінематографом, засади якого лежать в анімації. Водночас на відміну від мультиплікаційних, коміксні зображення не відтворюють кожен рух персонажа, а зупиняються лише на найважливіших, з точки зору автора, моментах – місцях, предметах, позах – проте так, щоб суміжні кадри давали змогу читачеві зрозуміти, домислити те, що відбулося у міжкадровому просторі.

Комікс, як і кіно, цілковито базується на ланцюгові малюнків (у коміксі фіксованих/ нерухомих) та на ланцюгові епізодів, які утворюють оповідь. Його сприймають як німе кіно, в якому вербальні та паравербальні складові створюють звуковий фон історії в картинках. Завдяки специфічним конвенційним аудіокодам – ономатопеям та ідеограмам – комікс здатний створити атмосферу перебування читача у самому вирі зображуваних подій, видимих завдяки малюнку та “чутних” завдяки ономатопеям і літеруванню. Внаслідок використання специфічних конвенційних графічних прийомів коміксний малюнок може набувати форми як статичного, так і динамічного зображення.

Синтагматичну когезію, яка створює умови для безперебійного розвитку сюжету, забезпечує співпраця іконічного та лінгвістичного, яка також дає змогу розіграти гаму комічних, емотивних чи драматичних ефектів.

Природно, що в коміксі, як у всіх оповідних жанрах, вирізнено головного героя. У художньо-літературному творі невтомно повторюється його ім’я чи відповідний займенник, тоді як у мальованій розповіді його бачимо завдяки графічно-образотворчому представленню. Завдяки здатності малюнка передавати смислові наративні елементи, у коміксі відсутні літературні описи, а саме – словесні описи місця, зовнішності, одягу тощо, а також деяких другорядних подій, які не є необхідними для розуміння сюжету. Саме тому використання вербальних знаків часто зводиться до відтворення прямої мови. Словесний текст, однак, є необхідним для підтвердження рухів, міміки персонажів і для сповіщення інформації, яка випливає винятково з вербального спілкування між дійовими особами (наприклад, їхнє ім’я). Окрім того, слова – це єдина можливість доповнити фізичний портрет персонажа, додати йому психологічної життєвості.

Специфіка коміксу полягає у нероздільності слова та малюнка, про що писав ще Р. Топфер, винахідник жанру: “малюнки без тексту мали б незрозуміле значення, а текст без малюнків не означав би нічого” [7, p. 161].

Література:

1. Lacassin F. Pour un neuvième art, la bande dessinée / Francis Lacassin. – Paris : Slatkin, 1982. – 508 р.

2. Fresnault-Deruelle P. Récits et discours par la bande. Essai sur les comics / Pierre Fresnault-Deruelle. – Paris : Hachette, 1977. – 252 р.

3. Eisner W. Comics and Sequential Art / Will Eisner. – Tamarac (FL) : Poorhouse Press, 2001. – 192 p.

4. Moliterni C. L’ABCdaire de la Bande dessinée / Claude Moliterni, Philippe Mellot, Laurent Turpin. – Paris : Flammarion, 2002. – 120 р.

5. Лотман Ю. Семиотика кино и проблемы киноэстетики / Ю. Лотман – Таллин : Ээсти Раамат, 1973. – 140 с.

6. McCloud S. Understanding comics: The invisible art / Scott McCloud. – Northampton, M A : Kitchen Press, 1993. – 224 p.

7. Töpffer R. Notice sur L’Historie de Mr Jabot / Rodolphe Töpffer // Peeters B. Töpffer – L’invention de la bande dessinée / Benoît Peeters, Thierry Groensteen. – Paris : Hermann, 1994. – Р. 161–163.