Лавріненко О. В.

кандидат юридичних наук, доцент,

Донецький юридичний інститут МВС України

Спеціальна терміносистема галузевого принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці: проблеми, шляхи їхнього розв’язання

Безпосередньо поняття «соціальне партнерство» ані в чинному КЗпП України, ані в спеціальному законі – Законі України «Про колективні договори» не вживається, зміст останнього законодавцем не розтлумачується. Не ідеться безпосередньо про це і в проекті нового Трудового кодексу України від 11.11.2007 р., що знаходиться нині на розгляді у Верховній Раді України (далі – ТКУ). Проте, у книзі шостій «Колективні трудові відносини» зазначеного проекту ТКУ вжито дещо інше суміжне поняття – «соціальний діалог», який тлумачиться розробниками як «процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціально-економічної політики та регулювання соціально-трудових відносин» (ст. 332 проекту ТКУ). Натомість у чинному Трудовому кодексі Республіки Білорусь від 26.07.1999 р., міститься окрема ст. 352 «Соціальне партнерство», у якій останнє визначене, як «...форма взаимодействия органов государственного управления, объединений нанимателей, профессиональных союзов и иных представительных органов работников, уполномоченных в соответствии с актами законодательства представлять их интересы (субъектов социального партнерства) при разработке и реализации социально-экономической политики государства, основанная на учете интересов различных слоев и групп общества в социально-трудовой сфере посредством переговоров, консультаций, отказа от конфронтации и социальных конфликтов» [1, с. 843]. Примітно, що й у Модельному законі про соціальне партнерство, прийнятому Постановою №27-14 від 16.11.2006 р. на 27-му пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників СНД, також безпосередньо вжито поняття «соціальне партнерство», яке розкривається як «взаимодействие органов государственной власти, объединений работодателей и профсоюзов в определении и проведении в жизнь согласованной социально-экономической политики, политики в области трудовых отношений, а также двусторонние отношения между работодателями и профсоюзами, направленные на обеспечение согласования их интересов в порядке, определяемом законодательством» [2]. Гадаємо, що останній піхід – безпосереднього вживання й розтлумачення на законодавчому рівні – є більш обґрунтованим, доцільним, а тому має бути врахованим і вітчизняним законодавцем як на рівні нового Трудового кодексу України, так і під час розробки спеціального акту – закону «Про соціальне партнерство в Україні». На нашу думку термін «соціальне партнерство» є більш прийнятним для позначення результату означеної взаємодії учасників у царині правового регулювання трудових відносин, себто відображає кінцевий результат, задля якого й організовується така співпраця учасників-партнерів. У той же час поняття «соціальний діалог» характеризує, на нашу думку, скоріше, самий процес, динаміку партнерських відносин, а не їхній кінцевий статичний стан, загальну систему організації. Утім, саме останні моменти є саме тим, що логічно має включати зміст цього базового терміну в означеній сфері правового регулювання. На підтвердження доцільності саме останнього концептуального підходу під час розробки понятійного апарату трудового права пошлемося на деякі суперечності, що постають під час системного аналізу положень ст. 332 «Соціальний діалог» та, скажімо, ст. 333 «Основні принципи соціального діалогу» проекту ТКУ, де зазначено, що «соціальний діалог здійснюється на принципах: законності; репрезентативності й повноважності сторін та їх представників; незалежності та рівноправності сторін; конструктивності та взаємодії; добровільності та прийняття реальних зобов’язань; взаємної поваги та пошуку компромісних рішень; обов’язковості розгляду пропозицій сторін; пріоритету узгоджувальних процедур; відкритості та гласності; обов’язковості дотримання досягнутих домовленостей; відповідальності за виконання прийнятих зобов’язань». Так, як уже зазначалося за ст. 332 соціальний діалог – це «процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціально-економічної політики та регулювання соціально-трудових відносин». Статтею 335 «Форми здійснення соціального діалогу» проекту ТКУ своєю чергою передбачається, що «соціальний діалог здійснюється між сторонами соціального діалогу відповідного рівня у формах: обміну інформацією; консультацій; узгоджувальних процедур; колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод», себто йдеться про суто «динамічні», процедурні [3, с. 269-270] характеристики явища: визначення й зближення позицій, досягнення домовленостей, процес прийняття рішень, процедури узгодження, інформування сторін, переговори з укладення договорів. Між тим, серед «основних принципів» такого «соціального діалогу» зустрічаймо, наприклад, такі, як принципи «обов’язковості дотримання досягнутих домовленостей», «відповідальності за виконання прийнятих зобов’язань», які очевидно передбачають наявність не діалогу як процесу взаємодії певного характеру та відповідних форм поточної співпраці суб’єктів, а саме кінцевого результату останнього – «зобов’язань», прийнятих сторонами, «домовленостей», досягнутих у процесі діалогу. Сукупно означені характеристики, явища (процедури та принципи їх здійснення) є, як на нас, логічно суперечливими, коли використовувати в даному випадку поняття не «соціальне партнерство», а «соціальний діалог», як те пропонують розробники проекту Трудового кодексу України.

І ще одна обставина на користь наведеного нами контраргументу стосовно позиції розробників ТКУ: коли зіставити перелік «основних принципів соціального діалогу», наведених у ст. 333 проекту ТКУ (де зазначено, що соціальний діалог здійснюється на принципах: законності; репрезентативності й повноважності сторін та їх представників; незалежності та рівноправності сторін; конструктивності та взаємодії; добровільності та прийняття реальних зобов’язань; взаємної поваги та пошуку компромісних рішень; обов’язковості розгляду пропозицій сторін; пріоритету узгоджувальних процедур; відкритості та гласності; обов’язковості дотримання досягнутих домовленостей; відповідальності за виконання прийнятих зобов’язань), та аналогічний перелік принципів соціального партнерства, який наведено у ст. 3 Модельного закону про соціальне партнерство, ухваленому Постановою №27-14 від 16.11.2006 р. на 27-му пленарному засіданні Міжпарламентської Асамблеї держав-учасників СНД (де наголошується, що «социальное партнерство строится на следующих основных принципах: равноправие сторон; доверие в отношениях сторон; признание полномочности представительства сторон социального партнерства; уважение и учет интересов сторон; свобода выбора обсуждаемых вопросов; добросовестность в отношениях сторон социального партнерства, предполагающая искренность и конструктивность, исключение всякого неоправданного промедления в решении назревших вопросов, стремление прийти к согласию; добровольность принятия сторонами определенных обязательств; компромисс в разрешении возникающих в ходе переговоров разногласий; обязательность выполнения достигнутых договоренностей; взаимное информирование сторон об изменении ситуации; ответственность сторон, их представителей, должностных и иных лиц за невыполнение принятых обязательств и решений; полное информирование сторон в целях выполнения задач социального партнерства; систематичность контроля за выполнением принятых в рамках социального партнерства соглашений, коллективных договоров и решений; главенство коллективных договоров и соглашений над индивидуальными трудовыми договорами при признании более благоприятных условий последних; гласность принимаемых сторонами решений» [2]), то можна легко виявити, що за змістом, а часто ще й за назвою, здавалося б, принципи різних явищ, є по суті однаковими. Гадаємо, що це ще раз свідчить про недоцільність заміни усталеного поняття – «соціальне партнерство» на таке, як «соціальний діалог». Новизна такого підходу є сумнівною, принаймні з огляду на схожість структури й змісту системи принципів їх здійснення, реалізації на практиці. В умовах сучасного системного реформування трудового законодавства України «особливого значення набувають наукові дослідження проблем теорії трудового права, складовою частиною яких є питання уніфікації нормативно-правової термінології, їх важливість, – як слушно зазначає Т.М. Нікітіна, – обумовлена передусім необхідністю глибокого та всебічного аналізу багатьох концептуальних засад теорії трудового права в умовах ринкових перетворень, що відбуваються в Україні, загостренням проблеми відповідності національного законодавства міжнародним стандартам, конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці, недостатністю ґрунтовних наукових досліджень теоретичного характеру в науці трудового права. Проблеми термінології мають важливе значення для багатьох наук... Необхідно враховувати, що сучасна Україна характеризується стрімким розвитком процесу правотворчості. Прискорені темпи даного процесу не завжди позитивним чином впливають на якість нормативних правових актів, у тому числі і в плані використання термінології. Тим часом від правильного використання нормативних правових термінів багато в чому залежить ефективність дії правових норм, оскільки саме терміни покликані сприяти найбільш точному, короткому та інформативному викладу змісту нормативних правових актів... Головною проблемою є відсутність однозначності (єдності) у використанні нормативних правових термінів» [4, с. 234, 236]. Автором даної публікації повною мірою поділяються означені висновки і сентенції [5-7], вони є актуальними і для трудо-правової теорії принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці.

Література

1. Комментарий к Трудовому кодексу Республики Беларусь / Под общ. ред. Г.А. Василевича. – Минск: Амалфея, 2000. – 1072 с.

2. Модельный закон о социальном партнерстве, принят Постановлением №27-14 от 16.11.2006 г. на двадцать седьмом пленарном заседании Межпарламентской Ассамблеи государств-участников СНГ // ІПС «Законодавство України». – 2011. – №2.

3. Лавріненко О.В. Трудові спори працівників органів внутрішніх справ як сфера виникнення та реалізації процедурно-трудових і процесуально-трудових відносин: теоретичні аспекти // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2007. – №4. – С. 255-272.

4. Нікітіна Т.М. Сучасний стан та питання уніфікації нормативно-правової термінології // Соціально-захисна діяльність держави в умовах ринкових відносин: Мат-ли наук.-практ. конф. (м. Чернігів, 31 травня – 2 червня 2007 р.). – Чернігів: УАФТП, 2007. – С. 234-237.

5. Лавріненко О. В. Сучасне термінотворення в трудовому праві України: сутність і співвідношення «понять» та «термінів» // Zpravy vedecke ideje – 2009: materiäly V Мezinärodni vedecko–praktickä konference, (Praha, 27.10.2009 – 05.11.2009 roku). – Praha: Publishing House «Education and Science» s.r.o., 2009. – Dil 6. – Stran. 11–17.

6. Лавріненко О. В. Поняття соціального партнерства та особливості реалізації принципу соцпартнерства й договірного встановлення умов праці в сфері службово–трудових відносин працівників ОВС України // Південноукраїнський правничий часопис. – 2009. – № 4. – С. 118–125.

7. Лавриненко О. В. Система социального партнерства в трудовом праве: проблемные вопросы ее характеристики, понятийный аппарат и сфера применения (сравнительно–правовой анализ) // Право.by: научно–практический журнал / гл. ред. С.А. Балашенко. – Минск: Национальный центр правовой информации Республики Беларусь, 2010. – № 2. – С. 204–209.