Психология и социология / 3.Современные тенденции в методологии пси­хологических исследований.

Д. філос.н., професор, Троїцька Т.С.

к.філос.н., ст.викл. кафедри  філософії Сіман О.М.

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького

Інтерпретаційні можливості і межі феноменологічного підходу у психологічних дослідженнях

Сучасні дослідження зовсім не потребують “реабілітації” методології як необхідної рефлексії здобування нового знання, і відповідальний дослідник обов’язково звертає увагу на методологію, яка тлумачиться часто як дослідження методу, вчення про метод та винахід нових методів тощо. Не заглиблюючись у дефініції, зазначимо, що, по-перше, такі визначення множать поняття, по-друге, спрямовують методологію виключно в дослідницьку площину, залишаючи її без практичної діяльності, по-третє, методологія як сукупність методів, які в свою чергу, представлені способами, прийомами, постає тільки операціональним боком осягнення світу і знання. До того ж, за межами інтересу дослідників залишається її провідна частина -  філософська методологія. Саме тому, не редукуючи її на рівні, функції, але пам’ятаючи, що безліч колізій у дослідженнях з’явилась в умовах індиферентності науки до методологічної допомоги (Е. Юдін), варто наголосити на системних помилках у пошуках гуманітарної спрямованості:

-                    нове знання нерідко стає результатом аналізу спільних рис сутностей, що властиві знанням більш низького рівня (повідомлення, інформація тощо);

-                    безпосереднє перенесення положень та закономірностей більш високого рівня узагальнення (без конкретизації) на матеріал конкретних галузей знання;

-                    суперечливість положень теоретичного рівня і реальних емпіричних даних;

-                    некритичне запозичення і використання підходів і процедур, розроблених в інших інтелектуальних традиціях [3];

-                    “захоплення процедурністю”, самоцінністю досліджень тощо.

Якщо екстраполювати цю думку в психологічний контекст, інтерес до якого є безпрецедентним, то варто визнати, що психологічна наука сьогодні менше, ніж коли-небудь, здатна обґрунтувати поза межами екзистенціальності людини розумові, інтелектуальні процеси. Тому філософська методологія є надзвичайно важливою для психологічної теорії і практики, адже останні без синтезованої світоглядної рефлексії (самосвідомості науки) майже неможливі. Рефлексія, як осмислення знання, процесу його здобування з використанням власного досвіду і досвіду інших людей, уможливлює:

-                    аналіз передумов та засад наукового пізнання;

-                    вибір способів та інструментарія пізнавальної діяльності;

-                    виявлення внутрішніх і зовнішніх детермінант процесу пізнання;

-                    критичну, морально-етичну оцінку отриманих знань;

-                    визначення історично-конкретних меж наукового пізнання в умовах існуючого способу організації наукової діяльності;

-                    вибір критеріїв, що відмежовують предметні сутності різних суміжних наук, їх концептуальний та категоріальний апарат;

-                    аналіз експлікаційних принципів та підходів;

-                    оцінку рівня та перспектив розвитку конкретної науки тощо.    

Слід підкреслити також, що немає жодної наукової галузі, яка б займалася цими питаннями спеціально. З цього, по-перше, випливає імперативне твердження про необхідність методології з усіма її рівнями, провідним серед яких є філософський; по-друге, рефлексія як осмислення знання та процесу його здобування за суттю є самопізнанням, а, відтак, є феноменом психологічним. Отже, філософська методологія для психології має бути, перш за все, представлена феноменологічним підходом.

Резюмуючи вище зазначене та зважаючи на те, що сучасна психологія не може існувати без аналізу психічних феноменів, які у повній мірі пізнати не можливо, але можливо осягати метафізично й ірраціонально як таке, що «виникає і зникає; що виявляється чи проявляється, що стоїть за явищем і в ньому виходить на поверхню»[1], щоб психології не дорікали у «відьмацтві», потрібно чітко виявляти можливості  і межі феноменологічного підходу, розуміти його відмінність від будь-якого іншого (аналітичного) або сутнісного.

Не можна не помічати продуктивного сенсу феноменологічного підходу, обґрунтованого Е. Гуссерлем як феноменологічної редукції, що доповнює та заміщує дефіцієнтність утилітарних та звичайних способів міркування і дослідження процесів на основі сталих у природничих науках обмежень.

Отже не можна відмовитися від феноменології, яка збагачує уявлення про сутність процесів тим, що робить зрозумілим положення про неповну в часі і просторі вичерпність тією чи іншою сутністю усього предмету [2].

Відомо, що енциклопедична репрезентація феноменологічної філософії у гуманітарних науках значно розширила їх контексти, але, на нашу думку, на жаль, вона була спрощена, на її основі вчені почали відображати лише окремі «регіони» буття людини тощо. Саме тому в наших дослідженнях проблема цілісності людини послужила підставою аналізу та інтерпретації тематики феноменології, необхідної як експлікаційного принципу і як підходу до вирішення психологічних проблем і аспектів. Ще однією суперечливою траєкторією використання феноменології стало те, що за допомогою філософського поняття “спекулятивне” почали позначати щось ірраціональне, умоглядне, позбавлене глибокого змісту, пов'язане з вирішенням проблем буття і мислення, свідомості і самосвідомості, реального та ідеального. Звичайно, все, що ми маємо в якості фактів при вивченні природи, є не що інше, як тільки явище або прояв природи. Тому є потреба звернутися до концепції Е. Гуссерля, який не тільки називає їх феноменами, навіть зовнішніми феноменами, на відміну від сучасного тлумачення феноменів як явищ, але й вказує, що у психічній же сфері не існує відмінності між явищем і буттям, оскільки вони збігаються один з одним, тому феномени за Е. Гуссерлем, не є прояви чого-небудь, вони є просто феномени, які не проявляються, а являють собою сутність, що  схоплена нами в безпосередньому спогляданні [2, С. 26-31].   

   Це постає особливо важливим у дослідженні інтенціональної свідомості, де в міру розширення контекстів використання феноменології і в силу її радикальності можна говорити про єдність наукового та позанаукового, де з’являються в спогляданні часткові (парціальні) поняття таким чином, що сутність в контексті феноменології постає як індивідуальне споглядання, перетворене в ідеації, які  вже не є емпіричним фактом, а є ейдосом, виділеною індивідом чистою сутністю, яку можна вважати адекватною для індивіда (Е. Гуссерль). Завдяки цьому стають зрозумілими переживання, стан індивіда як цілісності, з’являються колізії, зокрема  освітнього простору, в якому навчання нехтує цією цілісною природою, відмовляючись не лише від автентичності дитини, яка представляє і пропонує інтенційний вектор своєї освіти, а й від автентичності особистості педагога.

Феноменологічні положення і позиції, в яких відображена орієнтація на цілісність людини, мають поставати  як у внутрішньому, так і в зовнішньому просторах  у сприйнятті, переживанні, свідомості, пізнанні, у живому знанні, у поняттях, розумінні, у мові-мовленні, у судженнях, сені, досвіді, рефлексії, суб'єктивності тощо. Саме на цьому наполягала широка філософська традиція, яка представлена іменами І. Канта, І.Г. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Ф. Брентано, Е. Гуссерля, М. Шелера, Г. Ріккерта та ін. Так, М. Шелер, котрий переніс феноменологічний метод в аксіологію, у філософію культури, етику, стверджував, що людина може надбудувати над світом свого сприйняття ідеальне царство думок , але, з іншого боку, “саме завдяки цьому в усе більшій мірі вона може доставляти духу дрімаючу в витіснених потягах енергію, тобто може сублімувати енергію своїх потягів у духовну діяльність” [4, С.165].

Про етичну неминучість переходу феноменології в феноменологічний підхід свідчить те, що в контексті феноменології будували свої навчання філософи різних напрямків, розуміючи, що:

-  феноменологічний підхід допомагає виявити нескінченність сутності, а саме у теорії та практиці  він забезпечує цілісність досліджуваного об'єкта, оскільки  звертається до данності, як до шляху виявлення сутності, зумовлює  нескінченність пізнання;

 - основним орієнтиром феноменологічного підходу є сукупність та єдність інтенцій, інтерес як до особистості, яка досліджується, так і до умов, які забезпечують її життя;

 - феноменологічний підхід дозволяє проаналізувати мінливий зміст життя людини, розкрити рефлексію як механізму саморозвитку;

 - феноменологічний підхід – відкритий до різних поглядів, позицій, що підсилюють, збагачують  сутність предметів;

 - прогностичний сенс феноменологічного підходу уможливлює  роботу  з віртуальним змістом;

- феноменологічний підхід,  як експлікаційний принцип, зводить воєдино і антиномію, і дуалізм і постає метапідходом, що допомагає уявити властивості людини як систему, навіть якщо вона еклектична, оскільки еклектизм виходить з самої людської природи.

Отже, якщо звернутися до сучасних підходів у гуманістиці (формаційного, культурологічного, аксіологічного, цивілізаційного, антропологічного тощо), то можна переконатися, що кожен з них представляє свій рівень і ракурс розгляду проблем, пов'язаних із завданнями названих підходів, навіть якщо вони взаємопов'язані. Феноменологічний же підхід допомагає, насамперед, побачити іншу природу проблем людини і створює  нові можливості для перетворення науки, зокрема, психології із сукупності теорій і конкретних питань у фундаментальну психологічну науку, яка визначає нові зв'язки, що розширюють і збагачують психологічний контекст.

Література

1.                 Булатов М.О. Філософський словник /М.О. Булотов. – К.: Стилос, 2009. – 575 с.

2.                 Гуссерль Э. Идеи к чистой феноменологии и феноменологической философии. – М., 1999. – С. 26-31

3.                 Корнилова Т.В., Смирнов С.Д. Методологические основы психологии. /Т.В. Корнилова, С.Д. Смирнов. – СПб.: Питер, 2006. – 320 с.

4.                 Шелер М. Избранные произведения. – М., 1994. – с.165