Психология и социология /3.Современные тенденции в методологии психологических исследований

К.психол.н., доцент Царькова О.В.

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького

«Почуття провини» у психоаналізі та екзистенціальній психотерапії

Почуття провини, згідно дослідженням деяких авторів, поряд з емпатією, є моральною емоцією «вищого порядку». Досить довгий час почуття провини вивчалося лише в руслі психоаналізу і лише кілька десятиліть тому стало предметом дослідження і в інших зарубіжних психологічних школах. Необхідно зазначити, що у вітчизняній психологічній школі генезис, роль і функції почуття провини практично не розглядалися. Можна відзначити нечисленні дослідження, що з'явилися останнім часом, в яких розглядається роль почуття провини в моральному розвитку підлітків [1].

Провина визначається як стан, в якому опиняється людина, яка порушила моральні чи правові норми, що регулюють поведінку людей в суспільстві. Психоаналіз пов'язаний не тільки з фактом провини, але й з почуттям провини, тобто з тими відчуттями своєї провини, що не можна пояснити з позицій порушення свідомих цінностей пацієнта. Згідно класичної теорії, невротичне відчуття провини виникає в результаті конфлікту між Супер-его та інфантильними сексуальними та агресивними бажаннями, при цьому цей конфлікт є інтерналізованим уявленням та увічнюванням конфліктів між дитиною та її батьками. Становище, між тим, ускладнюється тим, що, по теорії, Супер-его черпає свою енергію з власної агресії дитини; у результаті цього на почуття провини має прямий вплив ступінь вияву агресивних почуттів індивіда, які він спрямовує на самого себе в моральному засудженні.

На появу почуття провини психоаналітики дивляться інакше, ніж більшість представників академічної психології, етики та права. Останні вважають, що винною є та людина, яка порушила встановлені у суспільстві накази, скоїв помилку або злочин. Психоаналітики виходять з того, що почуття провини може виникнути у людини як наслідок здійснення ним злочинними чи проти морального діяння, і як наслідок відповідного наміру на це.

З. Фрейд приділяв значну увагу розгляду питання про виникнення почуття провини та усвідомлення провини. У праці «Деякі типи характерів з психоаналітичної практики» (1916) він показав, що почуття провини у людини може існувати до здійснення ним вчинку [2]. Вони не виникає з вчинку. Навпаки, сам вчинок здійснюється тому, що людина до цього відчувала почуття провини. Ґрунтуючись на клінічній практиці та аналізі художніх творів, З. Фрейд прийшов до висновку, що таких людей можна назвати «злочинцями внаслідок усвідомлення провини» [2].

Говорячи про походження первинного несвідомого відчуття провини, З. Фрейд виходив з уявлення, згідно якому джерелом виникнення цього почуття є едипів комплекс (еротичний потяг хлопчика до матері та вороже почуття до батька). Почуття провини – це реакція на два злочинних задуми: вбити батька та мати кровозмісний зв'язок з матір’ю. В основі цього почуття лежать історичні події, які мали місце у далекому минулому, у первісній орді, про що З. Фрейд писав у праці «Тотем та табу» (1913) [3]. Згідно його гіпотезі, вбивство первісного батька синами породило в них подальше каяття та призвело до виникнення усвідомлення провини. Це, за словами З. Фрейда, «творче усвідомлення провини» існує і у сучасної людини. Воно діє як каяття у скоєних злочинах та як міра обережності проти нових злочинних дій. У невротиків усвідомлення провини спочиває не на фактичних вчинках, а на психічній реальності, на тих думках, почуттях та фантазіях, які опановують людину та сприймаються ним як дещо заборонене, ганебне, соціально неприйнятне.

У працях пізнього періоду З.Фрейд розвив свої уявлення про почуття провини. У парці «Незадоволення культурою» (1930) він назвав усвідомленням провини те напруження, що виникає у психіці людини між Супер-его та Его [4]. У якості двох джерел почуття провини ним розглядаються страх перед авторитетом та подальший страх перед Супер-его (вимогами совісті). Страх перед авторитетом змушує людину відмовлятися від задоволення своїх потягів, у результаті чого у нього не залишається почуття провини. Відмова від потягів, що зумовлені страхом перед Супер-его, не усуває почуття провини, тому що від совісті неможливо сховати заборонені бажання. З психоаналітичної точки зору, людина виявляється мовби приреченою на «напружене усвідомлення винності».

Вивчення неврозів сприяє розумінню відношень між почуттям провини та усвідомленням провини. З точки зору З. Фрейда, при неврозі нав’язливих станів почуття провини нав’язується свідомості та грає значну роль у житті хворого. У випадку інших неврозів він залишається неусвідомленим, знаходить своє вираження у несвідомій потребі у покаранні. Частіше почуття провини відчувається у якості деякої тривоги, бо є різновидом страху. У процесі аналізу одні пацієнти приймають інтерпретації, що стосуються їх почуттів провини, у той час як інші цілком відкидають їх, почуваючи себе не винними, а хворими. Нерідко почуття провини може виявлятися у вигляді опору до одужання [6].

Уявлення З. Фрейда про почуття провини, страх та тривогу отримали свою подальшу розробку серед багатьох психоаналітиків. Так, для Карен Хорні тривожність стала динамічним центром неврозів, а головним джерелом невротичної тривожності – ворожі спонукання різного виду, що є в людини. Згідно її позиції, що знайшла своє відображення у праці «Нові шляхи у психоаналізі» (1939), не можна не стверджувати, що нездатність відповідати суворим моральним стандартам Супер-его «породжує справжні почуття провини», не заключати з наявності почуття провини, що «їх джерелом є справжня провина» [7]. Якщо З. Фрейд несвідомі почуття провини перепоною до лікування тяжких неврозів, що знайшло відображення в його концепції негативної терапевтичної реакції, то К. Хорні вважала, що в процесі аналізу слід звернути увагу на природу невротичних самозвинувачень, що заважають невротику зрозуміти реальні недоліки, та тих вивертів, що заважають лікуванню пацієнта, який вважає, що саме докори сумління роблять його краще інших.

К. Хорні описує явища, що передбачають наявність лежачих у їх основі почуттів провини. Це різні явні та непрямі самозвинувачення, докори себе у всьому на світі: у образі почуттів інших людей, у підлості, нечесності, скнарості, у бажанні когось згубити, у лінощах, слабкості, не пунктуальності. Ці докори звичайно пов’язані зі спонуканням прийняти на себе провину за будь-які несприятливі події. Іноді ці докори переходять у нескінченний роздум з приводу того, що він раніше сказав, зробив чи забув зробити, вони потребують стільки сил, що виключають будь-яку іншу діяльність чи викликають безсоння [7,8].

За оцінками К. Хорні, такі самозвинувачення «зустрічаються набагато частіше, ніж це звичайно передбачується, тому що вони можуть ховатися й за тим, що виглядає просто як бажання індивіда зрозуміти свої мотиви. У цих випадках невротик не вдається до відкритого самозвинувачення – на перший погляд він лише «аналізує» себе. Він може, наприклад, задатися питанням, чи не затіяв він черговий роман лише заради того, щоб довести свою привабливість; чи не хотів він деяким зауваженням образити іншу людину; чи не лінощі утримують його від виконання даної роботи. Іноді важко відрізнити, що це – щире з’ясування мотивів, що викликане прагненням до самовдосконалення, чи всього лише форма самозвинувачення, тонко пристосована до психоаналітичного методу» [8,9].

Почуття провини може бути чи не бути справжнім почуттям. Важливим критерієм справжності почуттів провини є серйозне бажання виправити провину чи стати краще. Наявність такого бажання залежить, як правило, ні тільки від важливості порушеної норми, але й від отриманої від цього вигоди. Ці думки залишаються в силі незалежності від того, чи буде дане порушення полягати у дії чи в почуттях, спонуканнях чи фантазіях.

Література

1. Дружиненко Д.А. Особенности переживания чувства вины подростками: диссертация... кандидата психологических наук: 19.00.13, Москва, 2007, 263с.

2. Фрейд 3. Некоторые типы характеров из психоаналитической практики. // Психоаналитические этюды. Минск, 1997, стр. 156-178.

3. Фрейд 3. Тотем и табу // Фрейд 3. Психология бессознательного. СПб. Питер. 2004. стр. 181-276.

4. Фрейд 3. Недовольство культурой // Психоаналитические этюды. Минск, 1997, стр. 422-480.

5. Шассге-Смиржель Ж. Женское чувство вины. О некоторых специфических характеристиках женского Эдипова комплекса /В кн. «Французская психоаналитическая школа»/ под ред. А. Жибо, А.В. Россохина. - СПб.: Питер, 2005. - с.385 - 425.

6. Хорни К. Новые пути в психоанализе. Пер. с англ. А. Боковикова. - М.: Академический Проект, 2007.

7. Хорни К. Невротическая личность нашего времени // Хорни К. Собр. соч. в 3-х т. - М.: Смысл, 1997. - Т. 1. - Гл. 5. - С. 346.

8. Хорни К. Невроз и развитие личности // Хорни К. Собр. соч. в 3-х т. - М.: Смысл, 1997. - Т. 3. - Гл. 5. - С. 359.

9. Бинсвангер Л. Бытие-в-мире, М.: «Рефл-бук», К.: Ваклер, 1999. -