к.г.н. Воловик В. М., магістр Вовчок Л. М.

Вінницький державний педагогічний університет, Україна

Природокористування в лісостеповій зоні Євразії

Актуальність аналізу природокористування лісостепової зони зумовлена її геоекотонним розташуванням та давнім інтенсивним землекористуванням, що відображено в особливостях ґрунтового та біотичного покриву.

В Євразії лісостеп простягається суцільною смугою з заходу на схід від передгір’їв Карпат до Алтаю. Окремі ділянки лісостепу знаходяться у межах Середньодунайської рівнини, Східної Європи, ряду міжгірних западин Південного Сибіру, в Монголії та на Далекому Сході, а також займають частину рівнини Сунляо на північному сході Китаю.

При виділенні лісостепової зони застосовують відповідні ознаки: вони сформувалися в умовах близького до рівноваги співвідношення між річною сумою опадів і випаровуванням, зумовлених кількістю сонячного тепла; можливість (з ландшафтно-екологічного погляду) існування на рівнинних вододілах (плакорах) біогеоценозів двох типів – лісового і степового; широколисті ліси, особливо діброви, і лучні степи у лісостеповій смузі досягають найбільшої продуктивності; біогеоценози, створені контрастними життєвими формами рослин – деревами і травами, створюють відповідну ландшафтну і екологічну єдність; у межах лісостепу натуральні межі між лісовими і степовими біогеоценозами здебільшого чіткі (узлісся), інколи навіть різко виражені, тоді як перехід від лісостепових ландшафтів до власне лісових і степових завжди поступовий.

У диференціації лісостепової зони можна виділити два напрями: широтний та довготний. Якраз, широтний (гідротермічний) дозволяє розглядати її як поєднання різних еволюційних елементів: реліктового, консервативного і прогресивного, що виражено як у геоекотонних структурах підзон, так і у формуванні екстразональних ландшафтних комплексів (опілля).

Довготний напрям диференціації зумовлений циркумокеанічною парадинамічною зональністю. Такий підхід дозволяє виділити дві частини лісостепової зони. Внутрішньої, неперервної та острівної, зосередженої поміж інших зон.

Сучасна межа між лісостепом і степом досить умовна. Вона була визначена наприкінці ХІХ ст. не за натуральними, а за докорінно зміненими діяльністю людини ландшафтними комплексами. Враховуючи все це, найбільш правильно її проводити на Правобережжі за Ф.М. Мільковим [3], на Лівобережжі – М.П. Чижовим [4]. Визнання реально існуючої лісостепової зони України, конкретизація її меж з подальшими детальними дослідженнями антропогенних (здебільшого польових) ландшафтів та районуванням стане основою науково-обґрунтованого використання її ресурсів та охорони.

Це зона інтенсивного сільськогосподарського виробництва, урбанізації на базі промисловості, великих територіально-виробничих комплексів, переважного розвитку літніх видів оздоровчого і пізнавального відпочинку. Лісостепові ландшафти значно змінили свій вигляд за історичний час у процесі їх господарського використання. З ІІ-ІІІ сторіччя н.е. у лісостеповій зоні України відбулися значні зміни у природокористуванні ландшафтів під впливом міграційних процесів. Однак, відомо головним чином те, яка була природа на початку II тисячоріччя і яка вона стала тепер, а не причини цих змін та їхній зв'язок з історією автохтонних етносів.

Виокремлено сім основних історико-екологічних періодів антропогенного впливу на природу лісостепової зони: період кінця X сторіччя – першої третини ХIIІ сторіччя; період початку ХІІІ сторіччя – кінця XV сторіччя; період XVI сторіччя – початку XVII сторіччя; період початку XVII – кінця XVII сторіччя; період XVIII сторіччя – початку XIX сторіччя; період середини ХІХ – початку ХІХ сторіччя; період середини ХХ – початку ХХІ сторіччя [2]. Кожний з періодів характеризується антропогенним впливом різної інтенсивності та етнічною строкатістю, яка наклала відбиток на структуру антропогенних ландшафтів.

Найінтенсивнішими є два останніх періоди, коли у лісостеповій зоні починають домінувати ландшафти з інтенсивними господарськими функціями. Ландшафти, що зберегли природний тип рослинності стали фрагментарними. Постійно виникають нові антропогенні форми рельєфу, ерозія змінює і рельєф, і структуру ґрунтового покриву. Формування значних площ селитебних ландшафтів зумовило ускладнення контрастності і структурованості ландшафтних комплексів лісостепової зони.

Первинні ліси і лучні степи збереглися мало. Площа лісового покриву становить у середньому 12-15 %. Орні угіддя займають майже 60-70 % площі сільськогосподарських угідь. Значне господарське освоєння лісостепової зони свідчить про потребу посилення уваги до комплексу протиерозійних, меліоративних, агротехнічних, гідротехнічних інженерних заходів з раціонального використання й оптимізації ландшафтних комплексів відповідно до довготних особливостей зони.

Результатом антропогенного впливу на лісостепову зону є заміна натуральних ландшафтів антропогенними і формування лісополя [1]. Така ситуація спостерігається в усіх фізико-географічних провінціях. Хоча острівні західні та східні «острівні» ділянки суттєво відрізняються за особливостями сільськогосподарської спеціалізації та відсотком орних угідь.

Література:

1. Денисик Г. І. Лісополе України / Г. І. Денисик. – Вінниця : Вид-во «Тезис», 2001. – 284 с.

2. Кириков С. В. Человек и природа восточноевропейской лесостепи в Х – начале ХІХ в. / С. В. Кириков. – М. : Наука, 1979. – 184 с.

3. Мильков Ф. Н. Лесостепь Русской равнины. Опыт ландшафтной характеристики / Ф. Н. Мильков. – М. : Изд-во Академии наук СССР, 1950. – 296 с.

4. Чижов М. А. Український лісостеп. – К. : Вища школа, 1961. – 202 с.