к.і.н, Лук’яненко Олександр Вікторович

Полтавський національний педагогічний університет ім. В.Г.Короленка

ПРОБЛЕМИ НАВЧАЛЬНОГО ЧАСУ ЗАОЧНИКА ПОВОЄННОГО ПЕДІНСТИТУТУ УРСР

Післявоєнна криза народного господарства яскраво віддзеркалювалася у відновленні роботи вищої педагогічної школи. Побут викладачів та студентів вишів був одночасно як зразком героїчного відбудовчого стрибка, повного самопожертви та оптимізму, так і прикладом заскнілості й мимовільного песимізму, виживання та відвертих злиднів.

У доволі особливому становищі опинилися студенти-заочники педагогічних інститутів УРСР. З одного боку, повноправні члени вишівського колективу, вони мали б отримувати ті ж права й у сфері матеріального забезпечення. З іншого – часто тлумачилися лише як тимчасові гості у стінах інститутів, тому й ставлення до них було як до «другосортних». Не дивно, що вищі органи влади країни, відзначивши ці проблеми, вдалися до наведення бодай якогось порядку.

Однією з проблем педагога-заочника була часова проблема. Шкільне навантаження заважало повноцінно готуватися до сесії. Тому ще 1945 р. Наркомат освіти надав заочникові УРСР 4 вільні від шкільного навантаження вечори на тиждень для виконання вузівських завдань [1]. Проте, це положення часто не виконувалося. Так, 1946 р. директор львівської школи №13 не реагував на усі прохання учителя Артамонова розвантажити для виконання практичних задавань [2]. Не було вільних 4 вечорів протягом тижня й у багатьох вінницьких заочників [3].

Часова проблема включала у себе і тривалість сесії. Так, 1948 р. заочник Київського педінституту Мазур констатував, що молоді педагоги не встигали виконувати усіх лабораторних за час перебування у виші. Тому молодь просила Міносвіти збільшити час хоча б на 10 днів строк сесій для студентів фізмату [4]. Аби розв’язати цю проблему, педагог Сталінського педінституту 1951 р запропонували УРСР перейняти власний досвід. Виш використовував час шкільних канікул для навчання заочників. Так, під час березневих канікул у школі заочників викликали на міні-сесію у 5 днів. Їм проводили начитку, давали можливість скласти усі заліки та іспити, які не були складені раніше. Наприклад, у березні 1950 р. у такий спосіб у Сталіно провели 260 годин консультацій з 90 навчальних предметів, прочитали 127 годин лекцій і провели 36 практичних занять, а від студентів прийняли 682 іспити та заліки, у результаті чого 79 студентів повністю ліквідували свою академічну заборгованість [5].

Про «вкрадений сесійний час» заочників 1951 р. заговорили в Одеському педінституті, де заочний відділ випускає на 30-50% більше спеціалістів, ніж стаціонар. На думку викладачів Одеського педінституту, навчальні плани заочних відділів педінститутів були взагалі непродуманими. Під час сесії заочники повинні були слухати по 8 годин лекцій на день. Якщо ж заочників звільняли від занять у дні іспитів, то їм виставляли по 10 годин лекцій щодня. Таку ж саму кількість лекцій на день (5 пар) мали прослуховувати на заочному відділі і студенти після учительського інститут, аби ліквідувати розбіжність між програмами двох закладів.

Та, як наголошували викладачі, влітку не лише п’яті, але й навіть четверті пари були непродуктивними. Довгий навчальний день залишав мало часу для самостійної роботи заочників. Тому освітяни радили переглянути навчальні плани заочних відділів. Серед пропозицій була ідея введення 6-годинного навчального дня. А 8-годинний пропонувалося дозволяти лиш тоді, коли треба було звільнити день іспити від лекцій. Все ж навчання заочників, на думку педагогів Одеси, варто було закінчувати у 9 семестрі, щоб 10 семестр студенти присвятили самій лише ліквідації академічну заборгованості та підготовці до державних іспитів. Окрім витрат часових такі реформи мали б зекономити і фінансові витрати на організацію навчального процесу заочників педінститутів [6].

Час початку сесії на заочному відділі породжував свої проблеми. Так, у вчительських інститутах початку 1950-х рр. випуск після держаних іспитів здебільшого відбувався до 5 липня, а настановча сесія для студенті ІІІ курсів педагогічних інститутів починалася 1 липня. Тому випускники учительських інститутів просто не встигали записатися на настановчу сесію у виші, якщо хотіли продовжувати здобувати освіту у педагогічному вузі [7].

У таких умовах не дивно, що «раціоналізатори» зі Сталіно заговорили і про потребу економити не лише час заочника, але й час викладача вишу. Вони звертали увагу на те, що всю свою якісну літню відпустку освітяни педінститутів витрачали на проведення сесії. Аби зняти це питання, педагоги пропонували починати сесію заочників на 10-15 днів раніше – 15 червня [5].

Як бачимо, у післявоєнній Україні заочникові приходилося сутужно. Відчувався дефіцит не лише продуктів, але й часу для навчання. Доба «відлигни», що почалася 1953 р. розв’язала окремі проблеми. Але, разом із цим, поставила заочників перед стіною інших питань часу.

Література

1. В Наркоматі освіти // Радянська освіта. – 16 листопада 1945. – №51.– С.1.

2. Мороз О. Увага заочній освіті // Радянська освіта. – 8 лютого 1946. – №3.– С.3

3. Невідкладні завдання заочної освіти // Радянська освіта. – 23 травня 1946. – №25.– С1

4. Говорять заочники // Радянська освіта. – 6 лютого 1948. – №6.– С.4

5. Лисак М. Піднести відповідальність кафедр в роботі з заочниками // Радянська освіта. – 10 лютого 1951. – №6.– С.3.

6. Козлов М. Думки про заочну освіту вчителів // Радянська освіта. – 6 січня 1951. – №1.– С.4.

7. Фурманов П. Узгодити терміни екзаменів // Радянська освіта. – 20 січня 1951. – №3.– С.3.