История/Общая история.

К. і. н. Валюх Л.І.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна

Угода 1886 р. в контексті колоніальних суперечностей Великої Британії та Німеччини.

В червні 1886 р. у результаті парламентських виборів у Великій Британії перемогу здобули консерватори. Їх перебування при владі характеризувалося збільшенням впливу фінансової олігархії та активізацією колоніальної політики.

Інтереси Великої Британії та Німеччини перетнулися у намаганні оволодіти районом, де розташована гора Кіліманджаро. Правами на цю територію номінально володів султан Занзібару, однак йому не вистачало коштів і військових сил для реального контролю над цим районом. Із представників трьох зацікавлених сторін було створено спеціальну комісію для уточнення кордонів Занзібарського султанату [4, р. 411].

Результати діяльності комісії виявилися ударом по територіальних домаганнях Німеччини, але були вигідні Англії. Згідно рішення комісії від 9 червня 1886 р. за Баргашем були визнані острови Занзібар, Пемба і смуга узбережжя шириною 10 миль від затоки Тунгі до Багамойо. З-під його контролю виходили частини узбережжя поблизу Віту та селища Газі. Це забезпечувало німецькому протекторату вихід до океану [3, с. 47]. По суті, комісія не вирішила питання ні про Кіліманджаро, ні про інші спірні території. Англійська преса розцінила результати діяльності комісії як відмову Англії від уже завойованих вигідних позицій [3, с. 48].

Колоніальні кола як Англії, так і Німеччини були розчаровані діяльністю комісії. Ініціатором переговорів на вищому рівні виступив Бісмарк. Він поспішав виміняти в Великої Британії якомога більше поступок у Східній Африці. Англійський посол у Берліні Е. Малет 2 жовтня 1886 р. інформував Лондон, що канцлер готовий підтримати Англію у Єгипті в обмін за допомогу на Занзібарі. В іншому випадку Бісмарк погрожував налагодити стосунки з Францією. 14 жовтня 1886 р. в Лондон для розробки проекту договору про розподіл Східної Африки прибув доктор Крауель – референт із колоніальних питань з німецького Відомства закордонних справ, довірена особа Бісмарка [3, с. 49]. Розпочалося обговорення умов підписання договору.

Переговори у формі у формі обміну нотами проходили 29 жовтня – 1 листопада 1886 р. Представник султана навіть формально не був запрошений взяти в них участь. У результаті 1 листопада 1886 р. було підписано англо-німецький договір, згідно з яким за султаном закріплювалися права на острови Занзібар, Пембу та Мафію, а також прибережну смугу завширшки 10 миль. Територія від містечка Ванга на півдні до р. Тана на півночі була визнана сферою впливу англійців. Німеччина отримала район, північний кордон якого проходив від м. Ванга вздовж північного схилу г. Кіліманджаро до озера Вікторія, а південною межею була р. Рувума, яка слугувала кордоном із португальською Східною Африкою [3, с. 50].

Таким чином, серія договорів 1886 р. завершили перший територіальний розподіл Східної Африки між Великою Британією та Німеччиною. Англія одержала 400 миль², Німеччина – 600 миль² східноафриканських територій. Прихильники інтенсивних колоніальних загарбань Англії не були задоволені даною угодою. Тому дещо пізніше, коли став зрозумілий масштаб територій, якими “поступилася” Велика Британія, на адресу Солсбері неодноразово звучала критика, особливо з табору лібералів. Так, А. Розбері критикував прем’єра за те, що той пішов на поступки Німеччині, відступивши від договору 9 червня, внаслідок чого сфера впливу султана (тобто Великої Британії) на материку була значно зменшена [6, р. 285]. Сам же Р. Солсбері оцінював цей договір як “кращу угоду в інтересах людства, яка будь-коли могла бути досягнута” [5, p. 95]. Посол Росії в Лондоні Є. Стааль вважав, що “угода задовольнила інтереси обох країн” [2, арк. 10 зв.].

Насправді, внаслідок підписаного Великою Британією договору її позиції у Східній Африці виявилися ослаблені, тоді як Німеччина затвердила тут свій вплив – це ціна, яку кабінет Солсбері змушений був сплатити за збереження нормальних відносин із Німеччиною, необхідних на даному етапі. Як справедливо відзначив англійський історик Р. Купленд, “угода 1886 р. сприяла Німеччині, тому що Велика Британія прагнула до німецької дружби більше, ніж Німеччина до британської” [4, р. 116].

Але, навіть не дивлячись на посилення колоніального суперництва Англії та Німеччини в Африці, за свідченням графа П. Шувалова, посла Росії в Берліні, “громадська думка Англії ... виражала надію на взаємодію і солідарність інтересів обох держав у колоніальному питанні” [1, арк. 17 зв.].

Оскільки договір 1886 р. остаточно не розподілив кордони сфер впливу Англії та Німеччини у Східній Африці, кожна зі сторін і надалі намагалася захопити поки що “вільну” територію.

При аналізі стенографічних звітів парламентських дебатів помітно, що парламент навіть не був сповіщений про підписання договору 1886 р. щодо розмежування сфер впливу Німеччини і Великої Британії в Східній Африці. Лише через два місяці після запиту лорда Ф. Стівенсона про правдоподібність відповідних повідомлень у “The Times” заступник міністра закордонних справ Фергюссон дав Палаті лордів ствердну відповідь [6, р. 284].

Договір 1886 р. “The Times” оцінювала як “акт, що зупинив падіння англійського політичного барометра в Східній Африці”. Як “найзначніший дипломатичний результат, зафіксований в історії”, оцінював його і журнал “Nineteenth Century” [3, c. 51]. Це свідчило про повне задоволення преси результатами угоди. Як бачимо, характер публікацій періодичних видань, присвячених німецькій колоніальній експансії в Африці, співпадав із політичними настроями в уряді. А уряд прагнув досягти взаємоприйнятного компромісу, щоб уникнути ускладнення міжнародного становища.

Угода 1886 р. не вирішила остаточно колоніальні суперечності Великої Британії та Німеччини щодо розподілу східноафриканських територій. Представники урядів цих країн і надалі неодноразово сперечалися з приводу розширення зон впливу на африканському континенті.

Література:

1. Архив внешней политики Росийской империи. – Ф. 133. – Оп. 470. – Д. 16 (Л. 1 – 157). Арк 17 зв.

2. АВПРИ. – Ф. 184. – Оп. 520. – Д. 138 (Л. 1 – 146). Арк. 10 зв.

3. Улановская И. А. Борьба за Восточную Африку и пресса (1884-1890) / И. А. Улановская – М.: Наука, 1969. – 213 с.

4. Coupland R. The Exploitation of East Africa / R. Coupland – London: Methen and Co., 1939. – 607 p.

5. German Imperialism in Africa. From the Beginnings until the Second World War / Ed. by H. Stoecker. – Berlin: Akademie-Verl., 1986. – 446 p.

6. Langer W.L. The Diplomacy of Imperialism. 1890-1902 / W.L. Langer. – L. –N.-Y.:Alfred A. Knopf, 1935. – Vol. 2. – 547 p.