Дідик Валерій Миколайович, Клунко Роксолана Юріївна

Ніжинський ліцей Ніжинської міської ради при НДУ імені Миколи Гоголя

До проблеми організації примусової репатріації громадян СРСР після Другої світової війни

Історія повернення на Батьківщину репатріантів є надзвичайно складною і суперечливою. Вивчення однієї з найбільш нерозкритих в історіографії проблем допоможе краще зрозуміти складний історичний шлях тоталітарної системи, що залишила по собі у свідомості та психології людей значний слід. Та має безпосереднє відношення до багатьох політичних і соціальних проблем, які стоять сьогодні перед Україною.

Радянський Союз, який зазнав величезних людських втрат, був зацікавлений у поверненні переміщених осіб. Причому, вище радянське керівництво прийняло рішення повернути всіх без винятку, незважаючи на бажання частини цих людей залишитися на Заході. Домовленість про обов'язкову репатріацію радянських громадян була досягнута на Ялтинській конференції в лютому 1945 року.

Проте обов'язковість репатріації не припускала повернення абсолютно всіх радянських переміщених осіб всупереч їх бажанню. Серед жителів Прибалтики, Західної України, Західної Білорусії, Правобережної Молдавії і Північної Буковини, які дуже відрізнялися за менталітетом, політичними та ціннісними орієнтирами, виявилося чимало неповерненців. Ті з них, хто опинився в зоні дії Червоної Армії, були насильно повернуті в СРСР, інших, які опинилися в західних зонах, англо-американці з самого початку звільнили від обов'язкової репатріації, передавши радянській владі лише тих, які самі цього хотіли [3, с. 169].

Досить тривалий час побутувала думка, що практично всі особи, які були репатрійовані в Радянський Союз чи то добровільно, чи примусово – були репресовані, піддавалися дискримінації та переслідуванням. І якщо факт того, що доля десятків тисяч переміщених осіб (особливо офіцерів) склалася трагічно доведений документально, то слід визнати, також, і той факт, що більшості репатріантів все-таки вдалося уникнути репресій [2, с. 87].

Більшість репатріантів, переданих у розпорядження НКВС (спецконтингент), становили особи, які заплямували себе прямим співробітництвом з фашистами і за законами підлягали найсуворішому покаранню, аж до смертної кари. Однак на практиці вони відбували 6-річне спецпоселення і не притягувалися до кримінальної відповідальності.

Згідно з інструкціями, які були у начальників перевірочно-фільтраційних таборів та інших перевірочних органів, з числа репатріантів підлягали арешту і суду лише певні категорії.

Проте, радянські власті зробили все для того, щоб повернути в СРСР максимально можливу кількість громадян. Початок цього процесу був покладений рішенням Ради народних комісарів від 4 жовтня 1944 року, яка прийняла ухвалу про повернення на Батьківщину радянських громадян. Згідно з цим рішенням були вжиті певні заходи по створенню відповідних структур республіканського, обласного та державного рівнів [ 4, с. 204].

Таким чином, з радянських зон окупації були репатрійовані в добровільному чи примусовому порядку всі без винятку радянські громадяни. А із західних окупаційних зон репатріація проходила у три фази:

- перша фаза, за винятком насильної видачі радянській стороні, що служили в німецькій формі, була фазою добровільної репатріації;

- друга фаза – це в основному період примусової репатріації і примусової передачі людей радянським репатріаційним місіям;

- третя фаза – фаза добровільного, але дуже незначного повернення [2, с. 196].

Варто наголосити, що перша хвиля репатріантів була найпотужнішою, прорадянськи налаштованою. Репатріаційні місії, крім організаційної роботи, вели надзвичайно напружену ідеологічну боротьбу, щоб переконати співвітчизників повернутися додому. Вони запевняли їх, що «... Радянська країна пам'ятає і турбується про своїх громадян, які потрапили в німецьке рабство. Вони будуть прийняті дома як сини Батьківщини». На жаль це було не зовсім так [1, с. 9].

Доля багатьох репатріантів склалася трагічно (особливо офіцерів), однак більшість з них уникла репресій. Основна маса репатріантів проходила перевірку і фільтрацію у фронтових та армійських таборах і збірно-пересильних пунктах.

Узагальнюючи, можна стверджувати, що організація та утримання перевірочно-фільтраційних таборів важким ярмом лягла на місцеві обласні бюджети, які і без того потерпали від нестачі коштів. Задеклароване владою фінансове забезпечення було далеко недостатнім, несвоєчасним, або ж взагалі відсутнім. Виконавши завдання максимум – повернути репатріантів в СРСР, кинувши усі сили на це, держава змушена була провести перевірку та фільтрацію.

Література:

1. Земсков В.Н. Репатриация советских граждан и их дальнейшая судьба (1945 – 1956 гг) / В.Н. Земсков // Социологиические исследования. – М., – 1995, – № 3. – С. 3 – 13.;

2. Куницький М. Примусова репатріація радянських громадян до СРСР після Другої світової війни (український вектор)/ Михайло Петрович Куницький: Монографія. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2007. – 248 с.

3. Холодницький В., Житарюк Н. Репатріація радянських громадян (1944 – 1952 роки) / В. Холодницький, Н. Житарюк // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи. Збірник наукових праць. Випуск І. – Київ – Чернівці: Рута, 1997. – С. 161 – 170.

4. Шевяков А.А. Репатриация советского мирного населения и военнопленных, оказавшихся в окупационных зонах государств антигитлеровской коалиции / А.А. Шевяков // Население России в 1920–1950-е годы: чисельность, потери, миграции: Сб.науч.трудов. – М., 1994. – С.195 – 222.