Музыка и жизнь / 4. Эпохи, стили, жанры

Кохан Л. Й.

Україна, Харківський національний університет мистецтв імені І. П. Котляревського

ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОГО ВОДЕВІЛЮ

(на прикладі п’єси І. Котляревського «Москаль-чарівник»)

На зламі століть (XVІІІ та ХІХ) водевіль посідав ключове місце в театральному репертуарі. Щоправда, переважно це були твори не українські (перекладені з французької мови або російськомовні), хоча в деяких п’єсах російських авторів знаходимо українські мотиви та зразки усної народної творчості. Відповідні приклади наводить М. Загайкевич у своїй праці «Історія української музики»: «Показовою щодо широкого використання українських інтонацій може бути комічна опера «Мельник – чаклун, обманщик і сват» О. Аблесимова-М. Соколовського (1779). Побічна партія увертюри побудована на мелодії пісні «Ой гай, гай зелененький», українські наспіви звучать також у ряді куплетів… Чимало українських мелодій введено також у популярну свого часу побутову оперу «Старовинні святки» Ф. Бліма… Особливо важливе значення мало включення до «Козака-віршувальника» (досить відома в перші десятиліття ХІХ ст. п’єса О. Шаховського) популярних українських мелодій. Це був музично-драматичний твір, де побудова образної системи спиралася на поєднання розмовних діалогів із вставними пісенними номерами – принцип, що став визначальним для української драматургії ХІХ ст.» [2, с. 262–263].

Що ж до власне українського водевілю, то найпершим взірцем і водночас еталоном цього жанру стала друга п’єса І. Котляревського «Москаль-чарівник», написана того ж 1819 року, що й «Наталка Полтавка», і тоді ж поставлена на сцені Полтавського театру. Щоправда, майже в той самий час з’явився твір В. Гоголя «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені москалем» – теж водевіль, що мав схожий сюжет, «однак активне сценічне життя і популярність п’єси Котляревського висунули її на перший план» [2, с. 269], тому головну увагу зосередимо на аналізі саме цього твору.

Сюжет водевілю І. Котляревського «Москаль-чарівник» є досить розповсюдженим у світовій літературі: це розповідь про зрадливу селянську жінку, що дурила свого чоловіка, і про винахідливого солдата, який провчив невдалого залицяльника до чужої дружини, присоромив жінку й помирив її з чоловіком. Однак І. Котляревський за основу сюжету свого твору взяв саме українську інтерпретацію популярної казки-анекдоту, і зрештою його п’єса, як слушно писав з цього приводу І. Франко, є «немов змодернізуванням давнійшої інтермедії, а щодо своєї теми являється переробкою мандрівною теми про вояка-чарівника» [3, с. 259].

Важливо, що на основі загальновідомого сюжету І. Котляревський зумів створити цілком оригінальний і суто український музично-драматичний твір, здолавши певні жанрові обмеження, властиві для водевілю. Як зауважує В. Шубравський, «тісні водевільні рамки не завадили драматургу створити повноцінні характери, наповнити твір прикметами реального життя. Точно кажучи, «Москаль-чарівник» не зовсім і вкладається у водевільну мірку. Переважна більшість водевілів будувалися на безпредметному шаржуванні «диваків», що уособлювали ту чи іншу людську слабкість, а не на сюжетах із реальної дійсності. Зображення індивідуальних характерів у них було відсутнє, узагальнення – примітивні й поверхові» [4, с. 385]. «…водевілі, як і мелодрами, були далекі від реального життя, …в їхніх героях взагалі неможливо відгадати якихось більш-менш виразних національних ознак, нахилів, симпатій чи антипатій…» [4, с. 386].

Що стосується п’єси І. Котляревського, то, з одного боку, в ній яскраво простежуються ознаки водевільного жанру: стрімка дія, легкі й дотепні діалоги, фантастичні елементи, наявність жартівливих пісень і танців. З іншого ж боку, «Наталка Полтавка» – твір з народного українського життя, її герої наділені виразною індивідуальністю і мають чіткі соціальні й національні риси, що є зовсім не характерним для водевілю. «Мова, звичаї, побут, інтереси Михайла Чупруна та його дружини Тетяни – все говорить за те, що перед нами місцево-український типаж і обставини, родина селянина-чумака. Так само чітко змальовано типи дрібного чиновника Финтика, залицяння якого до Тетяни нагадують залицяння возного до Наталки, та дотепного російського солдата Ліхого» [4, с. 386]. Крім того, важливе значення має глибокий зв’язок системи образів і характерних рис героїв І. Котляревського з персонажами українських фольклорних жанрів – народних казок та анекдотів.

Надзвичайно вагомою є така визначальна риса водевілю «Москаль-чарівник», що вирізняє його в ряду творів цього жанру, як ведення І. Котляревським у полотно своєї п’єси тем, мотивів, образів народної пісенної творчості або навіть народних українських пісень замість звичних для жанру водевілю авторських вокальних куплетів. Взагалі до п’єси «Москаль-чарівник» включено 12 пісенних номерів. Вони мають різне функціональне призначення і належать до різних пісенних жанрів. Так, Л. Архімович звертає увагу на жанрово-стильову неоднорідність музичних номерів у водевілі І. Котляревського: «вони запозичені з практики тогочасного домашнього музицирування – сільського й міського. Тут ми знайдемо і зразки популярних тоді світських кантів-пісень, наприклад, «Больно сердцу мила друга не иметь», який співають Тетяна з Москалем. Не випадково і Фінтик, на прохання Тетяни щось заспівати з тих пісень, які він співає «в городі перед панночками», називає кілька кантів: «Склонитеся, веки», «С первых весны», «Все забавы», «То теряю», «Не прельщай меня, драгая», «Почто, ах, не склонна!». … Такого ж типу і романс Фінтика «Тобою восхищенный», де виразно виступають елементи стилю бурсацького канта і міського побутового романса. … З селянської пісенної творчості взято дует Тетяни і Фінтика «Ой не відтіль вітер віє, відкіль мені треба», пісню Тетяни «Ой був, та нема, та поїхав до млина» (до речі, ця ж сама пісня фігурує в «Простаку» В. Гоголя) і пісню Михайла Чупруна «З того часу, як женився» [1, с. 87–88].

Тут варто сказати про ще одну особливість водевілю «Москаль-чарівник», на яку вказує зокрема Л. Архимович: дещо вужча (порівняно з «Наталкою Полтавкою») драматургічна роль музики в ньому, яка обмежується переважно вставними номерами, введеними за ходом дії. Проте є епізоди, де дія розвивається саме за допомогою музики і співу (риси, властиві опері як музично-драматичному жанру): це монолог Москаля (своєрідна експозиція його образу), сцена з писарчуком Фінтиком і Тетяною, сцена «чаклунства» Москаля і фінал – «каяття» Фінтика та заключний хор усіх учасників п’єси.

Що ж до музики цього водевілю, то, на жаль, відомостей про неї майже не збереглося. Як зазначає М. Загайкевич, «очевидно, в театральній практиці музика до «Москаля-чарівника» не мала усталеного характеру і варіювалась у різних постановках» [2, с. 271].

З того нотного матеріалу, який дослідники мали у своєму розпорядженні, можна зробити деякі висновки, зокрема, що «постановники спектаклю прагнули посилити характеристики персонажів музичними засобами, підібрати для кожного з них певну інтонаційну сферу. … У музичній характеристиці Солдата («Мене зовут Лихой», «Ну знай, Чупрун, что я колдун») переважають енергійні аріозо-речитативні інтонації, що підкреслюють його мужність, рішучість. У примітці до експозиційної пісні Солдата зазначено, що в інструментальному вступі повинна звучати труба. Це вказує на спробу відтінити образ інструментальними засобами. Українська народна мелодика найяскравіше проступає у партії Тетяни. Її танцювальні й жартівливі пісні – «Ой не відтіль вітер віє», «Ой служивий, ой служивий, не тобі питати», «Ой був та нема, та поїхав до млина», «Був у мене мужичок з кулачок» – виразно репрезентують тип лукавої української жінки. Заключний ансамбль «Треба дружньо з людьми жити» також поданий у танцювальному ритмі» [2, с. 271].

Таким чином, «Москаль-чарівник» Котляревського увійшов у мистецьке життя як п’єса, пройнята яскравою музичною образністю. Водевіль накреслив основні інтонаційно-жанрові сфери, притаманні даному різновиду української музично-драматичної творчості. Йдеться насамперед про народні жартівливо-танцювальні мелодії, а також про наспіви, запозичені з міського музичного побуту (кант, романс). Водночас у музичному оформленні п’єси простежуються риси професіональної театральної музики, зокрема елементи оперних речитативних та аріозних побудов.

Література:

1. Архимович Л. Українська класична опера / Лідія Архимович. К. : Державне видавництво музичної літератури, 1957. – 319 с.

2. Загайкевич М. Історія української музики. : у 6 т. / М. Гордійчук, М. Загайкевич. – К.: Наукова думка, 1989 – т. 1. – 448 с.

3. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І.  Зібрання творів. – Л.: Друкарня наукового товариства імені Шевченка , 1910. – 444 с.

4. Шубравський В. Драматургія // Історія української літератури : у 8-ми т. / ред. колегія: В. С. Буряк, О. Є. Засенко [та ін.]. – К. : Наук. думка, 1967 – т. 2. – С. 385–386.