Педагогические науки /3. Проблемы подготовки специалистов

К.пед.н., доц. Ісаєнко Т.К.

К.філософ.н., доц. Мартинюк В.М.

Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка, Україна

Домінанта національних традицій у формуванні моральної культури особистості

Термін „традиція” походить від латинського „traditio”, що в перекладі означає – „передача”. Відомо, що традиції, як соціологічне і соціально-психологічне явище, усталено відображають спадкоємність соціального досвіду, закріплення і розвиток певних суспільних відносин у конкретно-історичних умовах. Традиції – широке філософсько-педагогічне поняття. Цінність їх, як стверджує А.М. Бойко, полягає в тому, що звернення до традицій забезпечує примноження кращих психічних якостей українського народу, його емоційних та інтелектуальних особливостей, усього менталітету нації. Усі прогресивні традиції українського народу мають народознавчий, національно-культурний, високоморальний характер. Вони є реальними детермінантами навчально-виховної діяльності всіх типів сучасної школи [1, с. 47]. Існують різні погляди дослідників традицій стосовно їх належності до сфери суспільної свідомості, зокрема – моральної культури. В.О. Руднєв, наприклад, стверджує, що традиції – це “елементи соціального і культурного надбання, яке передається від покоління до покоління і зберігається протягом тривалого часу” [8, с. 7]. Глибоко моральну сутність та духовну велич традицій, їх вплив на особу розкрили дослідники етнопедагогіки: М.П. Драгоманов, М.І. Костомаров, З.П. Васильцова, М.Г. Стельмахович, В.Т. Скуратівський, Є.І. Сявавко. Серед видань, присвячених дослідженню української народної педагогіки останніх років, визначається тенденція посилення уваги до питань морального впливу традицій на формування особистості (В.Г. Довженюк, Ю.Д. Руденко).

Військові традиції, на нашу думку, можна розглядати як ті правила, звичаї та норми поведінки військовослужбовців, пов’язані з виконанням бойових завдань і несіння військової служби. Зміст цих традицій визначають історичні умови формування, суспільний і державний лад країни, панівна ідеологія та призначення збройних сил. Для військових традицій характерні масовість, стійкість, наступність, емоційність, символізм, яскравість проведення ритуалів, чітка організованість, глибокий моральний зміст та чуттєво-наочна форма проведення.

“Якщо традиція, – вважає Г.І. Піреєва, – конгломерат, що склався історично, система певних ідей, неписаних правил, законів поведінки, взаємовідносин, сукупності поглядів, що охоплюють широку сферу (від загальної структури об’єктивного світу до правил поведінки в сім’ї), то, природно, вона не може виникнути одразу в усій повноті та системності. Тому дослідники достатньо часто застосовують метод членування традицій на їхні елементи” [6, с. 91]. Саме такого підходу дотримується О.І. Першиц [5, с. 71]. У структурі традицій він виділяє три шари: ідею (уявлення); звичай (певне правило поведінки); обряд (символічне втілення звичаю).

Проблемам військових традицій, їх історії, суті, впливу на діяльність Збройних сил присвячено немало досліджень. До них можна віднести роботи таких авторів, як І. Буркут, М.Й. Варій, Ю.А. Галушко, Ю.І. Звєрев, В.В. Іванов, А.І. Каменєв, В.П. Новіков, Л.В. Рощин та ін.

Різним аспектам використання традицій у процесі виховання військовослужбовців армії і флоту велику увагу приділено в працях О.В. Барабанщикова, О.Д. Глоточкіна, П.М. Городова, В.П. Давидова, М.С. Кравчуна, Е.П. Утлика, М.Ф. Феденка та ін.

Досліджувати такий феномен, як військові традиції, неможливо без їх класифікації. Основою для цього можуть бути різні критерії, ознаки і принципи. Так, Л.В. Рощин класифікує традиції за принципом історичного підходу (традиції громадянської війни, мирного будівництва, Великої Вітчизняної війни і т. д.); за ступенем використання (часткові й загальні); за сферою виявлення (бойові, ратно-трудові, традиції військового побуту) [7, с. 27]. О.Д. Глоточкін розрізняє традиції за змістом (революційні, бойові, трудові, службові, побутові, спортивні); за сферами вияву (правові, художні, релігійні тощо); за приналежністю до різних спільностей людей (професійні, територіальні, внутрішньо-колективні, змішані та ін.) [3, с. 18]. Е.П. Утлик розділяє традиції на три категорії: ціннісно-історичні, традиції – звички або звичаї і військові ритуали та свята. У свою чергу, ціннісно-історичні ділить на дві групи – історичні і власне ціннісні. За своїм предметним змістом, тобто за тією сферою військової діяльності або побуту, яку вони контролюють, звичаї, на думку Е.П. Утлика, розподіляються на комунікативні та діяльнісні. Традиції, що автор відносить до третьої категорії, – це ритуали, що, як правило, являють собою форми бойової діяльності минулого, які використовуються з навчально-тренувальною і виховною метою. Свята виконують морально-психологічну функцію і створюють святковий настрій воїнів, забезпечують повноцінний відпочинок, згуртовують за рахунок емоційного піднесення і залучають до військово-історичних та моральних цінностей [9, с. 23].

Аналіз педагогічної, психологічної та філософської літератури, а також дані експериментальної роботи дозволили нам класифікувати військові традиції з точки зору виховання моральної культури військовослужбовців за поширеністю їх побутування. Традиції, на нашу думку, можна розподілити на типові, яких дотримуються в Збройних силах України в цілому (прийом молодого поповнення, прийняття присяги, прощання з Бойовим прапором тощо); специфічні, які характерні для певного виду Збройних сил – Сухопутних військ (вручення особовому складу підрозділів військових частин зброї після прийняття присяги, закріплення бойової техніки, перше бойове чергування, виконання першого пострілу з гармати в артилеристів, виконання першого штатного пострілу в танкістів і т. і.); Військово-Морських Сил (щоденне підняття військово-морського прапора, урочисте вручення стрічки з назвою військово-морського навчального закладу після проходження курсу молодого бійця, приспущення військово-морського прапора на кораблях під час їх зустрічі у відкритому морі тощо); Військово-Повітряних Сил (нанесення зірок по лівому борту носової частини літака після успішного пуску бойових ракет, винесення Бойового прапора військової частини на злітну смугу після виконання бойових завдань тощо); одиничні, які побутують в окремих військових формуваннях (наприклад, закладення алеї випускників, прийняття Кодексу честі офіцерського корпусу на урочистому шикуванні, присвяченому черговому випуску молодих лейтенантів тощо).

Слід зауважити, що розроблена нами класифікація традицій, які мають моральне значення, досить умовна, тому що деякі з них, започатковані в певному колективі, згодом можуть використовуватися в інших військових підрозділах або стати типовими для Збройних сил в цілому.

У науковій літературі трапляється ототожнення понять “традиція”, “звичай”, “обряд”, “ритуал”, “церемонія” і т.п. Такий підхід, на нашу думку, є недостатньо обґрунтованим. Традиція може бути розглянута в основному ряді з цими поняттями тільки у вузькому значенні. Звичаєм можна назвати форму наслідування типових форм життя суспільства, норм, дотримання яких стало звичним. Звичка є механізмом забезпечення сталості і передачі звичаю. Поняттям “обряд” ми найчастіше користуємось для визначення стереотипованих дій, які символізують ту чи іншу подію, що колись мала практичний смисл, і сьогодні застосовуються як емоційно-етичне супроводження того чи іншого акту. Говорячи про ритуал, як правило, мають на увазі таку систему дій, яка майже не відрізняється від обряду і ґрунтується на закріпленні форми поведінки, офіційності, особливої тотожності й символізує значимі державні події та урочисті акти. Порядок проведення ритуалів звичайно регламентований відповідними документами. Поняття “церемонія” найчастіше визначається встановленою послідовністю проведення різних придворних і дипломатичних актів. І обряд, і ритуал, і церемонія об’єднані символічним значенням того, що відбувається. Вони не спрямовані на одержання реальних результатів, що відрізняє ці поняття від звичаю, де стандартизовані дії мають практичне значення. Ритуал, обряд і церемонія є зовнішнім виявом традиції.

Чітко зумовлену значущість для військовослужбовців має символ (художній образ, що умовно передає яку-небудь думку, ідею, переживання). Наприклад, такі символи, як Державний герб України, Державний прапор України, прапор військової частини та інші повинні утворити найбільш актуальні морально-психологічні стереотипи, які б забезпечили максимально можливе напруження емоційних і фізичних сил у період їх підтримки й захисту. Бойовий прапор для воїна повинен стати втіленням почуттів високого соціального звучання: відданості Вітчизні, любові до свого народу, честі, дружби, непорушного військового братства та ін.

Важливим у функціонуванні того чи іншого символу у військовому підрозділі, – як вважає М.Й. Варій, – є те, що він не тільки інформує, але й організовує, підводить емоційно-вольові здібності військовослужбовця до тієї межі, де починається дім. Саме діяльна природа символу визначає його провідне місце в обрядотворчості [2, с. 10]. Слід зауважити, що при цьому символи виконують такі функції: по-перше, активно впливають на формування позитивних почуттів; по-друге, забезпечують виховний ефект свят і обрядів, які проводяться; по-третє, мобілізують емоційні й фізичні сили на виконання завдань військової служби в мирний і воєнний час.

Український народ має багатовікові військові традиції, бо українці завжди мали славу хоробрих, дисциплінованих вояків. Дружинники і ратники Київської Русі заклали підвалини вітчизняного лицарства у кращому розумінні слова. “Можна дивуватись, як за умов виснажливої боротьби воїни та майстри Галицько-Волинської Русі в останнє сторіччя її самостійного існування зуміли розвинути озброєння, реформувати тактику, запровадити метальну артилерію, перейти до будівництва кам’яних укріплень. Зліт військової справи спирався на спадкоємність традицій…” [4, с. 84].

Соціальній свідомості українців з давніх-давен були притаманні принципи демократичності – все вирішувала громада, віче, козацьке коло. За таких умов надзвичайно великої ваги у формуванні міжособистісних відносин набувала громадська думка.

Самобутнє звичаєве право побутувало за часів козаччини у Запорізькій Січі. Козацька влада керувала воєнно-звичаєвим правом, по суті – неписаним військовим статутом. Свідомість запорожців значною мірою базувалася на повазі до традицій та заборон, котрі мали силу законів. Січ узаконила давні звичаї, місцеві обряди і народні традиції, надала їм загального значення й обов’язковості, тобто визнала їх офіційно, перетворивши на державно-правові норми. Отже, справжня скарбниця військових традицій для нас – історія українського козацтва. Науковці довели, що козацька педагогіка, названа лицарською, існувала століттями. Вона є частиною української народної педагогіки в найвищому вияві, яка в конкретних історичних умовах формувала вірність рідній землі Україні, виховувала високі ідейні, моральні, фізичні, національно-патріотичні, громадянські якості.

На початок ХХ століття припадає межа, з якої національний ідеал військової сили поступово починає трансформуватися – від виключно опоетизованого козацького зразка (війська станового, яке поєднувало військову справу з господарськими заняттями) до регулярної армії. Досвід і традиції солдат та офіцерів Великої Вітчизняної війни є визнаною, випробуваною скарбницею традицій для представників усіх видів Збройних сил України. Відродження традицій минулого, їх використання у вихованні моральної культури особового складу українських Збройних сил постає сьогодні надзвичайно важливим соціальним завданням.

Традиції у військовому колективі мають динамічний характер унаслідок частої зміни особового складу, проте їх постійними носіями є офіцери. Особлива увага, яку суспільство й держава приділяють моральним якостям, цінностям і традиціям командних кадрів, зумовлена, звичайно, тим, що в будь-якій армії світу, побудованій на засадах загального військового обов’язку, саме офіцерство є складником найбільш сталим. Офіцер є носієм традицій і виступає головним провідником їх у маси, передаючи естафету славних справ від покоління до покоління.

Уважне вивчення історії Українського війська дає нашому поколінню безліч прикладів героїзму предків, їхньої військової майстерності, славних військових традицій. Якщо наші сучасники плекатимуть найкращі традиції минулого, будуючи на них Збройні сили відродженої Української Держави, тоді повага до армії зростатиме і служба в ній стане великою честю.

Литература:

1. Бойко А.М. Теоретичні засади виховання молоді на національно-культурних традиціях українського народу / А.М. Бойко // Імідж сучасного педагога. – 2000. – №1. – С. 47 – 49.

2. Варій М.Й. Традиції у військовому підрозділі: наук.- метод. посібн. / М.Й. Варій. – Державний ун-т “Львівська політехніка”. – Львів, 1997. – 31 с.

3. Глоточкин А.Д. Общественное мнение, групповое настроение и традиции в воинском коллективе и пути влияния на них / А.Д. Глоточкин. – М.: ВПА, 1971. – 139 с.

4. Історія українських військ від княжих часів до 20-х років ХХ ст. – Т. 1. – Львів, 1992. – 702 с.

5. Першиц А.И. Традиции и культурно-исторический процесс /А.И. Першиц // Народы Азии и Африки. – 1981. – №4. – С. 69 – 73.

6. Піреєва Г.І. Традиція: структура і соціокультурна матриця / Г.І. Піреєва // Наукові записки Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Випуск ІІІ. – Харків, 1999. – С. 91 – 94.

7. Рощин Л.В. Философско-социальные вопросы военно-патриотического воспитания трудящихся / Л.В. Рощин. – М.: ВПА, 1982. – 81 c.

8. Руднев В.А. Праздники, обряды, ритуалы в трудовом коллективе / В.А. Руднев. – М., 1984. – 61 c.

9. Утлик Е.П. Традиции воинского коллектива: социально-психологические аспекты: учебн. пособ. / Е.П. Утлик. – М.: ВПА, 1990. – 218 с.