Історія/1. Вітчизняна історія

К.і.н. Абразумова О. М.

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького, Україна

Поширення релігійних рухів та «фольклор чудес» в українському селі у 1920-х роках

Встановлення радянської влади в українському селі супроводжувалося наступом на традиційну ментальність населення. Значною перешкодою на шляху формування та утвердження нової більшовицької ідеології була висока релігійність селянської спільноти. Не визнаючи будь-яку альтернативність та відчуваючи небезпечну світоглядну конкуренцію з боку православної церкви як виразника не лише світоглядних, але й національно-культурних традицій українського народу, партійне керівництво розцінювало релігію як безумовно небажане, шкідливе для радянського ладу явище, з яким неодмінно потрібно боротися. Проте боротьба з усталеними протягом тисячоліть моральними засадами християнства вимагала від влади значної концентрації зусиль. Позірні успіхи, які було «досягнуто» завдяки переходу від агітаційно-роз’яснювальних до репресивних методів боротьби у питаннях сумління вело лише до поверхневої атеїзації населення, зокрема сільського.

Радянська система чітко ставилася до церкви як до віджилої інституції, релігію гучно проголосила «опіумом народу» [1, 16]. На тлі міцніючої загальної несвободи не могло бути й мови про вільне функціонування церкви без тотальної державної опіки. Порушення прав людини, зокрема свободи совісті, стало невід’ємним атрибутом радянського тоталітарного режиму. Водночас офіційний атеїстичний матеріалізм, проголошений як єдино правильна світоглядна позиція, викликав у переважної більшості населення – селянства – стійке неприйняття. Воно часто переростало у ворожість, адже виховане в традиційних нормах християнської моралі селянство не могло просто відкинути свої світоглядні переконання й сприйняти нову радянську міфологію. Партійні ідеологи розуміли, що антирелігійні кампанії можуть викликати організований опір. Керуючись такими міркуваннями, до другої половини 1920-х рр. діяли поступово й відносно обережно: «За цих умов робота партії щодо остаточного руйнування релігійних вірувань усіх видів серед робітничих та селянських мас неодмінно набуває характеру поглибленої, систематичної пропаганди, яка наглядно та переконливо розкриває кожному робітнику та селянину брехню та протилежність його інтересам будь-якої релігії, викриває зв’язок різноманітних релігійних груп з інтересами панівних класів та ставить на місце відживаючих залишків релігійних уявлень зрозумілі наукові погляди на природу та людське суспільство» [2, 744].

До того ж реальне життя показало, що насильницька ліквідація церковних громад призводить не до припинення релігійного життя, а лише до трансформації його організаційних форм. Це стає передумовою появи різних релігійних сект. Наприклад, у Черкаській окрузі в 1924 р. діяло 34 сектантських общини, які поділялися на 3 течії: євангелістів християн – 32 общини, мальованців – 1, християн адвентистів – 1. Загальна чисельність сектантів за досить короткий час досягла майже 2000 осіб [3, 2].

Контроль за діяльністю громадських організацій і товариств в УСРР у перш радянські роки здійснював НКВС, а також окружні й районні адміністративні відділи виконкомів. У 1926 р. при них були створені спеціальні комісії, а при НКВС – Центральна міжвідомча комісія у справах товариств і спілок [4, 54]. Вона була найвищою інстанцією, яка затверджувала реєстрацію статутів громадських організацій, розглядала скарги на дії місцевих адміністративних органів стосовно до громадських об’єднань, які виникали під час перереєстрації об’єднань за рішенням ВУЦВК, ініційованого ЦК КП(б)У, а також вирішувала численні конфлікти, пов’язані з припиненням їхньої діяльності. По суті кампанія перереєстрації статутів стала витонченою формою ліквідації непотрібних та «шкідливих», на думку партійного керівництва, громадських об’єднань, таких, наприклад, як релігійні товариства. Не дивно, що за такої спрямованості, перевірку статутів у другій половині 1920-х рр. не витримало більшість тогочасних громадських організацій. Ось як, наприклад, трактувала окружна комісія Черкаського окрвиконкому порушення, виявлені нею під час перевірки діяльності релігійних громад: «При розгляді статутів релігійних товариств, зареєстрованих волосними відділами управління виявлено, що в статутах допускаються часто ті чи інші права релігійних общин, які суперечать інструкції НКЮ про проведення відокремлення церкви від держави та школи…. Об’єднання на ґрунті релігії може переслідувати лише цілі свого культу, тобто відправлення релігійних обрядів, турбота про храм та священиків» [5, 85].

Влада також перешкоджала діяльності релігійних громад, спрямованої на піднесенні їх морального авторитету. В одному з тогочасних документів йшлося про таке: «Метою об’єднання не допускається благочинна діяльність, оскільки у Радянській Республіці немає місця приватним благочинним організаціям. Не допускається виховна та освітня діяльність серед дітей (зважаючи на відокремлення школи від церкви, вивчення релігії допускається тільки для громадян, які досягнули 18-річного віку). Також релігійні товариства не мають печатки та штампу» [5, 86].

Не дивно, що за цих умов відвертого адміністративного натиску, прямої заборони на функціонування церкви у її традиційно-громадських формах, релігійне життя в 1920-ті рр. зазнало трансформації у бік містичної складової. У тоталітарній державі аморфно, невиразно поставало й саме соціальне обличчя церкви, її роль, суспільна орієнтація, навіть власна конфесійна спрямованість. Це об’єктивно випливало з непевності її становища, сучасного й майбутнього церкви.

Значного розповсюдження набула поява різноманітних релігійних «чудес», чуток, свідчень про дивоявища тощо. Наприклад, упродовж серпня – жовтня 1924 р. лише у Волинській губернії органами влади було зафіксовано 153 випадки оновлення ікон, 98 випадків «самовстановлення» хрестів та 5 великих «чудес» та «звичаїв» [6, 37a]. На Поділлі було зафіксовано «Гайсинське чудо» – обвал землі в Павлоградській долині Гайсинської округи, в результаті якого почала осідати земля і накопичуватися вода, яку сприйняли як «святу та лікувальну». Долина стала справжнім місцем паломництва: кожного дня сюди сходилося до 5 тис. осіб, які до того ж прибували не стихійно, а у складі «хрестових походів» [6, 37a-38].

За цих умов партійні комітети висунули вимогу, аби всі органи радянської влади вважали своїм безпосереднім обов’язком реагувати на будь-який випадок «небесного втручання» з обов’язковим науковим розвінчуванням того чи іншого «чудесного» явища. Так, оновлення ікон зазвичай виправдовувалося дефектами фарби, якою написана картина, недотриманням умов зберігання ікони (температурний чи вологий режим) тощо.

Натомість, відстоюючи свої позиції, церковнослужителі, змушені протистояти владі, часто використовували біблійні мотиви, порівнюючи прихід комуністів із апокаліпсисом. Настоятель Покровської церкви містечка Городище на Корсунщині часто розповідав прихожанам притчу: «Ви бачите, приходе, що доказує Євангеліє, що народився вже антихрист і посягає на святу нашу церкву різними податками: ми всі неодмінно повинні відбиватися від цього антихриста і відкупитися від нього. Ви бачите, що радвлада є тим, що народжене антихристом» [7, 30].

В інформаційному огляді Харківського губкому КП(б)У зазначалось: «У селі серед селян відчувається робота окремих членів есерівської партії, котрі особливого авторитету серед населення не мають, а тому зараз гуртуються в Харківській окрузі навколо автокефальних церков як єдиного місця для легальної політичної боротьби» [6, 40]. Подібний приклад співпраці церкви та українських есерів було зафіксовано в Черкаській окрузі, де в 1926 р. інформатори ОДПУ «висвітлили» діяльність селянської організації «есерівська Черкащина» (Чигиринщина), яка хоч і була ліквідована ними в 1922 р., однак і далі діяла під прикриттям різних активістів церковного життя [8, 71].

У квітні 1928 р. в Артемівській та Миколаївській округах у багатьох селах були розповсюджені «метелики» антирадянського змісту, авторство яких органи ОДПУ приписали «Товариству друзів релігії». У цих листівках, доволі грамотно складених, йшлося: «Громадяни робітники та селяни, годі обдурювати самих себе. 10 років живемо із закритими очима, час їх відкрити. Радвлада обіцяла свободу, фабрики, заводи, землі. Де ж свобода, де те, що нам обіцяли. Із заводів нас гонять, за землю з нас беруть останній хліб. Він йде за кордон. Так ми доживемо до краху. Геть радбуржуїв, геть посланників Ірода» [9, 23].

Таким чином, аналіз наведених вище й інших історичних джерел дозволяє впевнено стверджувати, що релігійні рухи виникали в українському селі як відповідь на утиски радянської держави свободи совісті. Не дивно, що боротьба за віру, за умов більшовицької диктатури супроводжувалася й боротьбою із атеїстичною радянською владою, що автоматично переводило її в статус нелегальної.

Література:

1. Державний архів Полтавської області. – Ф. 2832. – О. 1. – Спр. 986.

2. Коммунистическая партия Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК : Ч.1. 1898–1925. Изд. седьмое – Москва : Госиздполлит, 1953.

3. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – Ф. Р–184. – О. 1. – Спр. 3.

4. Центральний державний архів вищих органів управління України (далі – ЦДАВО України). –Ф. 1. – О. 4. – Спр. 107.

5. ДАЧО. – Ф. Р–185. – О. 1. – Спр. 27.

6. ЦДАВО України. – Ф. Р 5. – О. 2. – Спр. 195.

7. ДАЧО. – Ф. Р–185. – О. 1. – Спр. 57.

8. ДАЧО. – Ф. Р–184. – О. 1. – Спр. 3.

9. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – О. 20. – Спр. 2824.