Решетилов К.В., студентка видавничо-поліграфічного інституту Гур’янова Н.А.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Творчість Тараса Шевченка 1843–1847 років

1843–1847 роки... Особливі й незабутні. Це повернення до витоків, цілющих джерел, наснаги, а отже, і до колиски багатьох задумів. Він їде в Україну. Перед поетовими очима «рай» – у красі, розкоші природи, а серед того благословення – справжнє «пекло»: панщина, свавілля, гніт. Контраст побаченого і усвідомленого крає серце. Збірка «Три літа» (1843–1845 рр.) відлунює цим болем нестерпним, глухим відчаєм і сумом.

Тече вода і нагору

Багатому в хату.

А вбогому в яру треба

Криницю копати.

(«Сова»)

Як бути? Що робити? У чому шукати розраду? Запитання дошкульні й невідступні.

Слово для нього – владний інструмент і разом з тим, через брак діалогічного виходу на широкий читацький загал, воно й небезпека дихтонії, поділу внутрішнього «я» на дві частини. На «ворона» і «соловейка». Це так само несумісно, як вербально нічим іншим бути не може – в обох два крила, «Думи мої, думи мої…» Звучить – наче притлумлений мимовільний стогін. Прагнути омріяної свободи, але чи можлива вона в кайданах? Змінити становище здатні лише спільні зусилля свідомих цього людей. І, познайомившись навесні 1846 року в Києві з М.Костомаровим, М.Савичем, О.Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства, Шевченко приєднується до них. Його твори періоду «Трьох літ» безперечно впливають на вироблення програмних документів цієї антицарської і антикріпосницької організації.

Зрілий майстер, він віддає свій полум’яний талант визволенню рідного народу. Звучить, як на сьогодні, затерто й навіть банально. Та в площині діяльній, в умовах жорстокого жандармського нагляду за «неблагонадійними», як і офіційного існування самого цього тавра – «неблагонадійний», Шевченкове «безвагання» є вчинком Громадянина. Його поезія тепер не розрахована на підцензурний друк. Вона одверто «підбурлива», спрямована активно впливати на свідомість читача. Разом з тим усе написане в цей період, на зламі його трагічної долі, як завжди, наскрізь ліричне. Емоційна відкритість, довірлива повнозвучність мелодійних струн шевченкової поезії, кожного рядка – характерні взагалі для його музи. Навіть у сатиричних поемах, у схвильованості розповіді, в яскраво суб’єктивному забарвленні тропів, у невимушених відступах і прямих авторських «втручаннях» у сюжет його «політична» поезія не декларативна і не знеособлена, в ній завжди «присутній» він сам, і тому вона не стільки суспільствознавча, скільки людинознавча. Його Ганна в поемі «Наймичка» – це образ відродженої душі грішниці, яка ціною усього життя спокутувала своє падіння, працюючи невпізнаною наймичкою коло рідного сина. Що це? Якщо жертовність, то висока, виправдана чистою любов’ю. Якщо покладена на музику неприхованого хвилювання паралель, вбрана в жіночі шати метафора його служіння й посвяти себе своєму народові, то й це не перебільшення, а чиста і свята правда.

«Наймичка» – етапний твір у розвитку шевченкового психологічного реалізму. Здобутком і творчо вмотивованим викликом наявним обставинам було вже те, що, віддавши безоглядні симпатії «представникові» простого люду, власне народу, поет прямо протиставив свій етичний ідеал панівному режиму визисків і жорстокосердя, розкривши при тому трагедію цього незаплямованого, без вини винного ідеалу, потоптаного й несумісного з тодішнім соціальним ладом життя.

Контекст «трьох літ» засвідчує сформованість гуманістичної системи зрілого художника. Система – не герметична, відкрита, і в ній ті ж бо самі два крила, що у «ворона» і «соловейка», але серце, попри все, одне й неподільне – їх творця, Тараса Шевченка.

Поет – мінливий у своїх настроях, та не в переконаннях і поглядах на дійсність. Тут його кредо справді відповідає основі цього поняття, що буквально перекладається як «вірую». Компромісів немає і не може бути, вагання неможливі. А от перегони романтичного і реалістичного елементів – цього задосить. Вони перемежовуються, зближуються між собою і знов розбігаються, щоб потім ще виразніше відтіняти, робити опуклішим зміст.

«Сова», «І мертвим, і живим…» – торжество реалістичного письма.

«Сон», «Єретик» – поєднання реалістичного і романтичного начал.

«Великий льох», «Розрита могила» – одверта романтика.

Таке «співіснування» є індивідуальною особливістю творчої палітри поета. Сам художній метод – цілісний, хоча й вільний у доборі різних способів митецького узагальнення згідно із задумом і накресленою кінцевою метою.

Так, у поемі «Сон» реалістично тверезий і конкретно-історичний аналіз буття миколаївської Росії пересипаний переважно умовно-гротесковими образами, аж до фантастичного безглуздя – то явна данина романтичній традиції. Усі ці форми художнього узагальнення згодом універсалізуються у метод класичного реалізму XIX століття. Однак з точки зору літературної генетики вони, нікуди дітися, пов’язані з романтизмом. Типологічно «Сон» – близький до європейської романтично-сатиричної поеми першої половини XIX століття (А.Міцкевич, Г.Гейне, Ш.Петефі). Романтичний струмінь у Шевченка буде живильною силою до кінця поетового життя, вибагливо підкреслюючи реалістичну картину його творів, не цураючись ні мрії, ні ідеалу, ні сплеску буремних почуттів і в такий спосіб урізноманітнюючи його багату виражальну переконливість.

Дерзновенні, благородні й чисті помисли та ідеали в нашому житті потребують подвижництва, а воно має дуже дорогу ціну, іноді ціну зламаних крил і, власне, долі. Шевченко знав і свідомо йшов на це. Як наслідок – заслання, переслідування, підірване здоров’я і передчасна смерть. Тяжка, справді мученицька доля, скалічена беззаконням, варварством влади, серед бруду й підлотного догідництва, яке було нормою життя. Нічого цього він не приймав і не міг прийняти. Він так і лишився прямим, не зігнутим у гордій своїй непокорі, взірець праведного й послідовного патріота, сина України, яку любив безмежно. Прагнучи ідеалу, він і сам піднісся до нього й здається нам недосяжним, часом незрозумілим, часом аж мало не від світу цього, чудним і дивним. Але Кобзар, хай там що, давно став близьким і невіддільним від нас, тільки іноді ми, не усвідомлюючи, від нього тікаємо, біжимо, не розуміючи, що Шевченко у подвигу всього свого життя, як і творчості, з тих святих пророків, хто готовий притиснути до серця зневірених і втомлених, чистих і нечистих, неприкаяних у хвилини розпачу і безнадії, чим позначена наша перехідна доба.

Література:

1. Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Тараса Шевченка. – К.: Українська видавнича спілка, 2016. – 295 с.

2 . Грабович Г. Шевченко як міфотворець. – К.: Радянський письменник, 1991. – 212 c.

3. Соловей Е. Українська філософська лірика, – К.: Юніверс, 1999. – 368 с.