Педагогічні науки / 5. Сучасні методи викладання

К. пед. н. Лимарєва Ю. М., студент фіз-мат ф-ту Шарап Р. А.

ДВНЗ «Донбаський державний педагогічний університет», Україна

ВІДОБРАЖЕННЯ РОЗВИТКУ ОПТИКИ ЯК НАУКИ В ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ ПРИНЦИПУ СВІДОМОСТІ

Оновлення системи сучасної освіти змушує педагогів докорінно змінювати підходи до організації вивчення їхніх предметів. Фізика не є виключенням: часом педагоги, намагаючись винайти як найефективніші методи та прийоми навчання, тим не менш, все частіше доходять висновку про необхідність звернутися до досвіду попередніх поколінь. Вислів, про те що «Все нове – це дуже добре забуте старе», не сходить з вуст педагогів із великим досвідом, бо заслуговує на увагу, цілком може бути відновленим, осучасненим та у той чи інший спосіб впроваджений у сучасний навчальний процес з фізики, як основної, найбільш загальної природничої дисципліни. У викладанні фізики загальний принцип може бути коротко сформульований таким чином: свідоме навчання на основі експерименту.

Отже, вважаємо за доцільне стисло розглянути основні етапи розвитку принципу свідомості в історії педагогічної науки та акцентувати увагу вчителів фізики та майбутніх фахівців з цієї дисципліни на організації навчального процесу виходячи із засад свідомого навчання. На основі вивчення історичного розвитку «Оптики» спробуємо показати повторюваність етапності розвитку принципу свідомості у розвитку уявлень людини про світло заснований виключно на практичних потребах та навпаки.

Перші паростки формування свідомого ставлення особистості до навчання формувалися ще з часів Античності. Філософи звертали увагу на необхідність зацікавлення, важливість активності розуму, помірність навантаження, позачасовість освіти, її наступність та неперервність [1]. Проводячи аналогію з розвитком оптики як науки зазначимо, що її перший етап являє собою відображення елементарних людських потреб. Так, прямолінійне поширення світла було відомо у Месопотамії та древньому Єгипті, де використовувалося під час будівництва. Спостерігаючи веселку Аристотель пояснив її відбиванням світла краплями води і тим самим поклав початок атмосферної оптикою. Згодом, школа Платона сформулювала два найважніших закони геометричної оптики - прямолінійність поширення променів світла та рівність кутів падіння та відбивання, а Евклід розглядав виникнення зображень при відбиванні від дзеркал. Головним було те, що люди вміли користуватися результатами своїх винайдень, заснованих на спостереженнях, аналогії й повторюваності дій та шукали ті результати, які можна буде використовувати в подальшому для практичних потреб.

Свідомий підхід до розвитку основних елементів принципу свідомості навчання починається з XVII століття, коли Я. А. Коменським вперше в історії педагогіки було акцентовано увагу на більшості основних аспектів у розвитку принципу свідомості. Переконання у доцільності диференціації навчання, навчанні на засадах гуманізму та демократизму, послідовності та природності навчання, відсутності авторитаризму створювали основу майбутньої плідної співпраці учнів та викладачів [2]. В той же час оптика зазначеного періоду відзначилася винайденням перших оптичних приладів (зорова труба та мікроскоп), до яких докладено зусилля Янсена, Галілея, Снеліуса, Рене Декарта та інших. Ідеї та пропозиції вчених знаходили своє поєднання та відображення у плідній взаємодії та її результатах.

У XVIII – першій половині ХІХ століття вирішальний вплив середовища на формування особистості було розвинуто до зв’язку виховання та навчання. У розв’язанні проблеми свідомого навчання знайшла своє поважне місце ідея розвиваючого навчання. Відображення комплексного підходу до виховання особистості в тогочасній оптиці постало у подвійності теорії світла, яка відображала різні підходи до вивчення природи та намагалася окреслити певні межі їх застосування. Тому, надзвичайно важливими були планування дій, їх послідовність, діяльнісний підхід до навчання та розвитку науки.

Сформульована на початку ХІХ століття Й. Ф. Гербартом концепція 4-х ступенів навчання та А. Дистервегом – поетапність формування свідомого ставлення до навчання на основі співпраці та науково-дослідної роботи стали переломним та вирішальним кроком у розвитку принципу свідомості навчання [2]. Оптика в основі якої був експеримент увінчалася перемогою хвильової теорії, відкриттям та дослідженням явища поляризації. Експеримент став засобом свідомого підходу до вивчення теорії та виведення науки на новий рівень.

Посилення суперечностей між новими поглядами прогресивних педагогів та існуючою освітньою системою дало поштовх для розвитку нових підходів до організації навчально-виховного процесу та формування іншого погляду на систему освіти взагалі, що призвело до планомірного та поступового усвідомлення необхідності переходу від авторитарного стилю управління навчальним процесом до його організації на демократичних засадах, винайдення педагогічного компромісу, “перетину” навчальних дисциплін та поєднання теорії з практикою, висунення одностайних вимог до навчання та оцінки його результатів. В організації та проведенні навчальних занять набули педагогічної “ваги” діяльнісний підхід та співпраця [2]. Криза розвитку оптики полягала у суперечності квантової та корпускулярної теорії. Лише поєднання зусиль прихильників обох теорій могла б привести до вирішення наукового конфлікту, так само як і взаємозв’язок у розвитку суспільства був єдиним підходом з метою прогресу [4].

Період з 1850 до 1878 року став етапом педагогічного прийняття, спроб цілеспрямованого впливу на розвиток принципу свідомості та його практичного використання. Він, передусім, відзначився докорінною зміною вимог до педагогів. Зміна ролі викладача, як організатора співпраці в колективі, покращила психологічний клімат усього навчального процесу, а створення потужнішого об’єднання освітян-науковців, які робили вагомий особистий практичний внесок у його реалізацію, було ознакою усвідомлення переважною більшістю освітян важливості принципу свідомості у навчанні та необхідності його розвитку [3]. Оптичним «відродженням» було взаємне прийняття двох теорій світла із відкриттям фотоефекту та поясненням його законів. Розширення системи навчально-допоміжних установ дало змогу широкого їх використання у навчальному процесі, що сприяло посиленню позааудиторної та самостійної роботи студентів та їх визнання як найкращих методів у формуванні свідомого ставлення особистості до навчання. Навчання, таким чином, на основі діяльнісного підходу та розвиток експериментальної фізики стали ключовими [5].

Наступний етап (до кінця ХІХ століття) відзначився активним та усвідомленим практичним застосування принципу свідомості в навчальному процесі. Запровадження практичних занять, сприяння розвитку самостійності особистості, спроби уникнути шаблонності та однотипності, намагання розкрити характерні якості особистості та притаманні їй особливості на фоні колективної діяльності забезпечували висвітлення індивідуального підходу у навчанні. Навчання на основі експерименту стало невід’ємною частиною освітнього процесу так само як і чисельні експериментальні дослідження в науці з метою перевірки теоретичних розрахунків (наприклад, законів фотоефекту) посіли належне місце [5, 6].

Впровадження в навчальний процес педагогічної бесіди, надання свободи особистості педагога та його педагогічній діяльності, колективна робота, взаємонавчання, сприяли формуванню свідомих знань, розкриттю індивідуальності. Засобами усвідомлення особистістю доцільності власної діяльності в зазначений період виступали корисна діяльність, що виховувала відповідальність за отримані результати, логічне поєднання теорії та практики, що вимагало розширення та комплексного використання навчально-допоміжних установ, здатність встановлювати причинно-наслідкові зв’язки виступили. Тому розвиток логічних здібностей та засвоєння особистістю загальних схем навчання виступали ланцюгом в освітньому процесі та підґрунтям самовдосконалення [3]. Це сприяло тому, що період відзначився активним розвитком «теоретичної» оптики, впровадженням у практику уявного експерименту, повторюючи, тим самим, загальний розвиток принципу свідомості в історії педагогіки.

На основі вище зазначеного можна зробити висновок, що експеримент, як метод наукового пізнання потребує як найбільшого розповсюдження у навчальному процесі, вимагає все більшої уваги з боку вчителів та все більшої активності з боку учнів. Проведене дослідження дало змогу визначити основні етапи у розвитку принципу свідомості навчання від Античності до ХІХ століття, кожний з яких мав свої конкретні особливості. Виділені етапи цілком відображають історичний розвиток принципу свідомості, розкривають основні аспекти свідомого навчання, відтворюють періодичність розвитку оптики.

Дослідження дало можливість переконатися у єдності розвитку єдиної науки, тому перспективи подальших розвідок мають бути спрямовані на проектування історичного досвіду принципу формування свідомого ставлення особистості до оволодіння сучасними науковими знаннями з конкретних розділів навчальної дисципліни.

Література:

1. Антология мировой философии. В 4 т. Т. 1, ч. 1. / редкол.: В. В. Соколов и др. – М. : Мысль, 1969. – 936 с.

2. История педагогики. С XVII в. до середины ХХ в. : учеб. пособ. для пед. ун-тов / под ред. А. И. Пискунова. – М. : Сфера, 1997. – Ч. 2. – 304 с.

3. Маловідомі першоджерела української педагогіки (друга половина ХІХ – ХХ ст.): хрестоматія / упоряд.: Л. Д. Березівська та ін. – К.: Наук. світ, 2003. – 418 с.

4. Лауэ М. История физики. / пер. с нем. Г. Н. Горнштейн. Под ред. И. В. Кузнецова. – М.: Гостехиздат, 1956. – 230 с.

5. Подкорытов Г. А. Историзм как метод научного познания. – Л.: ЛГУ, 1967. – 204 с.

6. Ярошевский М. Г., Зорина Л. Я. История науки и школьное обучение. – М.: Знание, 1978. – 190 с.