Економічні науки/15. Державне регулювання економіки

К.е.н. Солодкий В.О.

Національний університет водного господарства та природокористування, Україна

Напрямки забезпечення ефективного розвитку ринкової економіки

 

Розвиток держави визначається багатьма чинниками. Однак, незалежно від сформованого державного устрою та форми правління, одним із найважливіших з них, який головним чином визначає якість життя та добробут громадян, є економічна модель у якій формуються відносини між людьми з приводу створення та розподілу матеріальних благ, тобто економічна система.

Однак, якою б ефективною не була економіка, розвиток, як правило, не є рівномірним і тривалим. Періоди росту чергуються з фазами економічної нестабільності, що і визначає циклічність ринкової економіки. З огляду на зазначену специфіку, в сучасних умовах, особливо важливим є забезпечення стійкого та передбачуваного розвитку як глобальних економічних процесів так і регіональних та внутрішньодержавних господарських систем.

Вагомими для розвитку теорій економічних циклів є дослідження                   К. Мітчелла, Дж. М. Кейнса, М. Фрідмена та ін. Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву, який розробив науково обґрунтовану теорію довгих хвиль і опублікував на початку 20-х років двадцятого століття ряд важ­ливих аналітичних досліджень з цієї проблеми, де довів, що науково-технічний прогрес розвивається хвилеподібно з циклами у 50-60 років [1].  

У даній роботі автором наведено можливі кроки держави щодо зменшення впливу на економіку ринкових спадів та забезпечення її ефективного розвитку.

Економічним циклом прийнято вважати послідовність підйомів і падінь економічної активності впродовж певного періоду, тобто рух економічної системи від однієї кризи до іншої, який  повторюється. Спад, при якому досягаються найнижчі показники економічної активності, визначає економічну кризу, яка в умовах тісної взаємодії суб’єктів господарювання у світовій економіці, може мати не тільки локальний, але й глобальний вимір. 

Кризовий спад у 90-ті роки XX ст. в Україні був не циклічним, оскільки він не становив частину циклу економічної кон’юнктури. Така ситуація була одним з наслідків зміни економічної та політичної структури суспільства, а саме переходом від економіки соціалістичного типу до ринкової. Тому даний спад можна трактувати як структурну кризу – явище тривалого нециклічного ха­рактеру, що виражається занепадом окремих галузей, змінюючи ключові економічні пропорції. Причинами його виникнення є дія закону нерівномірно­го економічного розвитку, неузгодженість у розвит­ку технологічних та  соціально-економічних структур народного господарства та ін.

Важливо зазначити, що однією з причин економічних криз Дж.М.Кейнс вважав дію закону, згідно якому люди схильні, як правило, збільшувати споживання із зростанням доходів, але не такою мірою, як зростає дохід. Для зростання рівня платоспроможного попиту вчений  запропонував антикризову програму, яка б передбачала збільшення державних витрат [2, с.131].

В Україні ж ситуація характеризувалася послабленням узгоджених зв’язків між найважливішими елементами фінансової системи держави, незбалансованістю бюджетних доходів і видатків, швидким зростанням державної заборгованості, нераціональною структурою бюджетних витрат, неоптимальним рівнем податкових вилучень для формування бюджетів усіх рівнів.

Увійшовши у світову ринкову економічну систему, Україна стає залежною від позитивних та негативних процесів світової економіки. Більш глибоке пізнання цих процесів, пристосування до них економічної політики може забезпечити ефективніше використання переваг сучасного світового поділу праці та недопущення найбільш катастрофічних наслідків світових кризових явищ.

Зауважимо, що ні економічна криза першої половини 90-х років минулого століття, ні фінансова криза 1998 року не сприяли поліпшенню галузевої конфігурації господарського комплексу України. Якщо 1991 року на сировинні та низькотехнологічні галузі промисловості припадало 25,6% обсягів промислового виробництва, то 2000 року їх частка зросла до 59,0%. У той же час, питома вага машинобудування з 1990 року до 2000 року зменшилася з 30,5% до 13,2%, легкої промисловості – з 10,8% до 1,6%. У першій половині 2008 року – у вищій точці економічного піднесення, структура національної економіки була ще більш деформованою в бік сировинних і низько-технологічних галузей [3].

Подолання кризових явищ в економіці включає, як правило, сповільнення інфляційних процесів, недопущення різких змін вартості національної валюти, а також, зупинку падіння виробництва. Лише за умов відновлення інвестиційної активності можна реалізувати стратегію швидкого розвитку виробництва.

У фінансово-бюджетній сфері та оподаткуванні цілями соціально-економічної політики держави можуть бути: утримання дефіциту Державного бюджету в межах 5% від ВВП і забезпечення жорсткої залежності державних витрат від отримуваних доходів; концентрація державних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку економіки; реформування бюджетних взаємовідносин між центральними, регіональними і місцевими рівнями; фінансове забезпечення захисту населення і функціонування соціально-культурної сфери та ін.

Щодо грошово-кредитної та цінової політики, то, серед іншого, важливим у даному аспекті є спрямування ресурсів, на кредитування життєво важливих і ефективних виробництв та здійснення структурної перебудови економіки; створення умов для залучення комерційних банків до участі у кредитуванні довгострокових інвестиційних проектів; економічно обґрунтоване регулювання цін на продукцію галузей, що представлені підприємствами-монополістами.

У сфері інвестицій, необхідним є спрямування бюджетних ресурсів на вирішення найгостріших соціальних проблем і будівництво нових  виробничих потужностей, розширення використання недержавних джерел інвестування: інвестиційного потенціалу комерційних банків, ресурсів пенсійних, страхових та інших фондів, іноземних інвестицій.

Соціальна політика повинна спрямовуватися на підвищення платоспроможного попиту населення, удосконалення системи оплати праці та активізації державної політики зайнятості, завершення реформування і налагодження роботи трирівневої системи пенсійного забезпечення.

Зовнішньоекономічна політика повинна спрямовуватись на стимулювання експорту, розширення ринків збуту, удосконалення товарної структури експорту та імпорту, розвиток взаємовигідного співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями.

Необхідним є інтенсивний розвиток галузей, що виробляють кінцеву продукцію, займають вагоме місце на внутрішньому ринку, мають відповідний експортний потенціал. Це, в першу чергу, легка і харчова промисловість, галузі паливно-енергетичного комплексу, базові та наукоємні галузі (металургія, хімічна промисловість, приладо- і машинобудування). У сфері сільськогосподарського виробництва зусилля мають спрямовуватися на розвиток бази для переробки та зберігання продукції вітчизняного виробництва.

В цілому, антициклічне регулювання економіки можна розглядати як цілеспрямова­ні дії держави, що здійснюються з метою зменшення глибини цикліч­них криз, стабілізації господарської кон’юнктури і відновлення еконо­мічного зростання. Разом з тим, очевидним є той факт, що здійснюване на державному рівні регулювання повинно проводитися з урахуванням всіх особливостей розвитку економічної системи  конкретної країни.

Зазначимо, що здійснення кроків щодо практичної реалізації наведених у роботі шляхів зменшення впливу циклічних економічних коливань, може бути основою комплексу заходів подолання кризових явищ і забезпечення стабілізації та стійкого розвитку посткризової ринкової економіки. 

 

Література:

1.Бєляєв О. О., Бебело А. С. Політична економія: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2001. – 328 с. 2. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег. Избранное //Дж.М.Кейнс; вступ. Статья Н.А.Макашевой. – М.: Эксмо, 2007. –      960 с. 3. Молдован О. Економічний цикл по-українськи: криза як причина піднесення. –  http://www.epravda.com.ua/publications/.