Экономические науки/ 15.Государственное регулирование экономики

Порохня Ю. Л., Кубай О. Г.

Вінницький національний аграрний університет

Науков-навчальний інститут менеджменту, адміністрування та права

ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

Відомо, що інновація означає нововведення, а інноваційна політика держави - це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

Реалізація інноваційної політики дозволить вирішити подвійне завдання: максимально задовольняти розумні потреби суспільства і при цьому витрачати обмежені виробничі ресурси. Цього можна досягнути завдяки забезпеченню інтенсивного розвитку в усіх сферах соціальної та економічної діяльності.

Згідно з вимогами часу основою стратегічного курсу розвитку України, її визначальними пріоритетами мають стати розробка й реалізація державної політики, спрямованої на структурну модернізацію господарського комплексу, якнайшвидший його перехід на інноваційний шлях розвитку і становлення України як високотехнологічної держави. Пріоритет інноваційного розвитку національної економіки й активна роль держави у процесі структурних перетворень визначено на найвищому державному рівні. Інноваційний розвиток наразі стає не лише «національною економічною ідеєю», а й тактикою державної економічної й гуманітарної політики.

Згідно із законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентноздатної продукції[1].

Поточне державне регулювання має на меті забезпечити реалізацію стратегічного курсу в умовах конкретної економічної і політичної ситуації, що зумовлює гнучкість систем державного впливу. Щодо оперативного поточного державного регулювання, то воно спирається на податкову політику, емісійну кредитну, бюджетну, соціальну. Усі ці складові частини державного управління економікою мають бути взаємопов'язані та здійснюватися систематично, аби забезпечити реалізацію стратегічного курсу держави. Важливим принципом державного регулювання є дотримання вимог матеріально-фінансової збалансованості задля забезпечення ресурсного потенціалу суспільства, регулювання фінансових потоків (гроші, акції, цінні папери, зобов'язання за кредитом).

Таким чином, уряд має забезпечити умови, які гарантували б щорічне збільшення обсягу інвестицій (за рахунок усіх джерел фінансування) для забезпечення інноваційного розвитку. Кошти, отримані від приватизації державного майна, потрібно спрямовувати на інноваційний розвиток підприємств, що мають стратегічне значення для економіки держави. Водночас потрібно застосовувати додаткові стимули оновлення основних фондів через удосконалення амортизаційної політики, а також за рахунок прибутків підприємств[2].

Інновації є головною рушійною силою економічного зростання. Цю аксіому визнають навіть ті держави, які проголошують повернення до традиційних цінностей у суспільному житті.

Цікавим прикладом є Іран. У 2010 році Всесвітній економічний форум у Давосі вперше включив цю країну до Рейтингу глобальної конкурентоспроможності, розмістивши її одразу на 69 сходинку. Для порівняння: Україна цього року посіла лише 89 місце. Між тим Іран може похвалитися сьогодні не лише динамічним освоєнням атомної енергетики, а й успіхами у розвитку лазерних і нанотехнологій. Розвиток науки і технологій визнаний в Ірані одним із головних державних пріоритетів, а курирує цю сферу спеціально призначений віце-президент країни.

Отже, інноваційна модель економічного розвитку набула універсального характеру і може по праву вважатися панівною ідеологією сучасної економіки. Однак досі залишається актуальним питання, чому одні держави впевнено досягають успіху на цьому шляху, а спроби інших залишаються провальними. Причому стартові умови, з якими та чи інша країна розпочинає свій висхідний рух, або її політична історія, як ми бачимо, зовсім не мають вирішального значення.

Україна має свій унікальний досвід щодо впровадження інноваційної моделі економічного розвитку, який сьогодні можна охарактеризувати як досвід спроб і помилок (переважно помилок). До 1991 року Україна мала потужний науковий потенціал європейського рівня, виділяючи на потреби науки і технологій близько 3% ВВП - рекордний показник на ті часи. Вже у 1996 році кількість працівників, задіяних у виконанні НДДКР, скоротилася вдвічі, а сукупний рівень фінансування науки впав до 1,3% ВВП. У 2009 році штат науковців зменшився ще на половину, а вливання в науку становили лише 0,85% ВВП. При цьому бюджетні видатки на науку з 1991 року не перевищували 0,4% ВВП при законодавчо визначеному мінімумі в 1,7% ВВП.

З 2000 року ми значно погіршили свої позиції у світовому рейтингу конкурентоспроможності і змістилися з 56 місця на 89-те.

Причини цього падіння, очевидно, полягають саме в невдалості спроб стати на інноваційні рейки економічного розвитку. Рівень технологічної готовності до інновацій знизився в 1,3 рази. Інтенсивність трансферу технологій лише за два роки впала у 1,2 раза. Новітні технології стали ще менш доступними, що відобразилося в зниженні відповідних рейтингових показників на 10 пунктів. Ще тримається на відносно достойному рівні вища освіта, проте освіченість і кваліфікація робочої сили не конвертуються в економічне зростання. Те саме можна сказати і про здатність до інновацій.

Цілісної і дієвої системи стимулювання й підтримки інновацій в Україні досі не створено.

У жодній країні світу великий бізнес не був локомотивом інноваційного розвитку без спеціальних зусиль держави, яка виступала в ролі головного замовника інновацій та високих технологій. Перший крок - завжди за державою.

Сьогодні можна говорити про два типи моделей державної підтримки, які застосовуються в світі. Одна приділяє більше уваги державному фінансуванню фундаментальних і прикладних досліджень. Це так звана французька модель. Інша фокусує увагу на реалізації прикладних досліджень і розробок промисловими фірмами. Основною метою цієї - "японської" -моделі є одержання найвищої економічної ефективності від застосування наукових розробок.

Однак інноваційний шлях кожної країни є повністю унікальним.

У США перевага надається складанню контрактів з урядовими структурами на проведення досліджень і отримання нових розробок (майже 75% усього комплексу державних заходів зі стимулювання інновацій). Найбільша питома вага в сукупності заходів інноваційної підтримки у Канаді належить податковим пільгам, а в Фінляндії вони взагалі відсутні. Фундаментальні і прикладні дослідження там фінансуються за грантовим принципом. До того ж, у Фінляндії вибудувана одна з найефективніших систем венчурного фінансування за допомогою Національного Фонду Досліджень та Розвитку Фінляндії (SІTRA).

Цікавим є досвід Австралії, в якій з 1 липня 1985 р. 150% витрат на НДДКР можуть виключатися з оподатковуваного податком доходу. Фактично цю норму справедливо розглядати як негайну амортизацію.

Державна інноваційна політика у Великій Британії реалізується через програмно-цільове фінансування конкретних проектів. Причому до 50% коштів вкладають урядові департаменти і наукові ради. Решту забезпечує промисловість.

У Франції створено Національне агентство з валоризації (підвищення цінності) наукових досліджень АНВАР (Agence Natіonale de Valorіsatіon de la Recherche), щорічний бюджет якого становить приблизно 215 млн євро. В Ізраїлі у 1991 році був тільки один венчурний фонд із капіталом в 35 млн USD, а до 2002 року венчурний капітал досяг 8 млрд USD, якими розпоряджалися понад 80 фондів.

У Росії діють два фонди. Венчурний інноваційний фонд (ВІФ) був заснований за ініціативи Міністерства науки і технологій Російської Федерації у 2000 році. Другий державний фонд, ВАТ "Російська венчурна компанія", - 2006 року. Сьогодні він управляє капіталом у 15 млрд руб. (620 млн USD). Російську венчурну компанію створювали за зразком ізраїльської програми "Yozma".

Акціонерне товариство "Національний інноваційний фонд" (АТ "НІФ") було започатковане постановою уряду Республіки Казахстан від 30 травня 2003 року зі 100%-ю участю держави у статутному капіталі, що становить 150 млн USD. Наразі венчурна індустрія в РК становить більше 100 млн USD. У 2007 році Національний інноваційний фонд виступив ініціатором створення Казахстанської Асоціації Венчурного Капіталу і Прямих Інвестицій.

В Україні також був створений Державний інноваційний фонд, який на сьогодні фактично ліквідований. Реально діючих венчурних фондів ніколи не існувало і не існує.

Кількість інноваційно активних промислових підприємств в Україні протягом останніх десяти років коливається на рівні 10-13%. Питома вага інноваційної продукції постійно знижується. Показник насиченості економіки науковими кадрами становить 6 на 1 тис. економічно активного населення, що лише на одиницю перевищує порогове значення. Для порівняння: у Литві та Угорщині - 12, у Польщі - 8, в ЄС - 27 - 15,5, у РФ - 13,5. А це фактично вирок для української економіки.

Україна вже втратила більшість своїх наукових ресурсів. Припинити розвиток деструктивних тенденцій і вийти на траєкторію сталого зростання можна лише вдавшись до вкрай рішучих і термінових дій, які можна порівняти з податковою амністією тіньового капіталу (не плутати з відмиванням брудних грошей, це абсолютно різні за походженням ресурси), як це було зроблено в Чилі, Аргентині та низці європейських країн.

Тому сьогодні перед нашою державою стоїть першочергове завдання: виходячи зі стратегічної мети досягнення економічного лідерства до 2020 року, поставленої Президентом, сформувати основи національної політики інноваційного розвитку, заснованої на поєднанні природних переваг України в науково-технічній сфері зі світовим досвідом подолання критичних відставань.

Тому вже найближчим часом необхідно прийняти Національний план інноваційного розвитку до 2015 року як важливий елемент реалізації стратегії реформ Президента України. Опорними пунктами цього плану має стати розвиток технологій новітнього шостого укладу відповідно до нового Закону України "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки". Невдовзі маємо сформувати кілька масштабних проектів саме в цих сферах - чистих технологій, нано- і біонаук.

Важливою складовою інноваційного розвитку є інформатизація. Низький показник проникнення Інтернету (а в Україні він удвічі нижчий за країни ЄС) взагалі не сумісний з поняттям "розвиток". Незабаром буде завершено роботу над Концепцією електронного врядування, реалізація якого вже давно є вимогою часу. Відповідно до Указу Президента 2011 рік оголошений в Україні Роком освіти та інформаційного суспільства. Наступний рік має бути насичений подіями щодо більшого проникнення інформаційних технологій в усі сфери суспільного і державного життя. Отже найближчим часом маємо здійснити прорив до цифрового суспільства.

І, нарешті, слід завершити роботу над Податковим та Митним кодексами, в основу необхідно закласти механізми сприяння інноваційному розвитку і міжнародній науково-технічній співпраці. Остаточно закріпити цей тренд маємо в Інноваційному кодексі України, розробка якого наразі розпочата Державним комітетом з науки, інновацій та інформатизації[3].

Це - масштабні завдання, які необхідно виконати. Від успіху цієї роботи залежатиме і успіх України. Інноваційний розвиток для нашої держави неминучий. Україна може і повинна стати новою.

Література:

1..Про інноваційну діяльність. Закон України від 4 липня 2002 р. №40-ІV.

2.Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України // Урядов.кур'єр. – 2002. № 9 – 100 с.

3. Джерело: http://www.ukurier.gov.ua/index.php?articl=1&id=15728