Економічні науки/ 5.Управління трудовими ресурсами

кравчук Ю.Б.

Харківський національний автомобільно-дорожній університет, Україна

Трудовий потенціал:

шляхи до інноваційного розвитку

Сталий соціально-економічний розвиток України, високі темпи економічного зростання у найближчій перспективі будуть неможливі із-за старої техніко-технологічної бази та переважно екстенсивного розвитку галузей сировинного комплексу. Це обумовлює необхідність рішучих дій щодо переорієнтації економіки з сировинної на інноваційну модель соціально-економічного розвитку.

Людство нині вступило в епоху, коли професійні та технічні знання, які є основою кваліфікації, швидко застарівають (у цьому проявляється моральне зношення трудового потенціалу). Це ставить підвищені вимоги до працівників з погляду тих особистісних характеристик, що пов'язані зі здатністю до освоєння нових знань, сприйнятливістю до інновацій, тощо.

Інноваційна зайнятість у професійних сферах діяльності відкриває також унікальні можливості як щодо здобуття виграшної соціально-економічної позиції, так і щодо творчої самореалізації, високого ступеня автономії у праці. На жаль, в Україні вона слабко розвинута через низький платоспроможний попит, інституціонально-організаційні перепони, слабку підтримку мікропідприємництва, неврегульованість питань соціального захисту самозайнятих осіб, тощо.

Об'єктивно зумовлена ставка на інноваційні чинники соціально-економічного розвитку в Україні, пошук нових механізмів забезпечення його динамічності у новому тисячолітті висувають на передній план освітньо-професійні параметри трудового потенціалу, адже впровадження нових технологій, здійснення будь-яких сучасних програм неможливі без професійних і освічених кадрів у всіх ланках вітчизняної економіки. Стан освіти традиційно розглядається як один із важливих індикаторів цивілізованості суспільства, чинник гармонійного розвитку особистості, а освіченість трудового потенціалу — визначний показник його якості.

В сучасних умовах, коли знання стає основним ресурсом, ця якісна характеристика є визначальною для забезпечення конкурентоспроможності, все більше впливає на позицію індивідів у суспільній ієрархії. Напрямами активізації «освітньо-професійної складової» трудового потенціалу в нашій країні має бути неухильне зростання освіченості населення і постійне оновлення набутих знань, а також скорочення диференціації освітнього рівня різних верств населення.

Україна ще до початку трансформаційного періоду мала значний трудовий потенціал, необхідні інтелектуальні ресурси для структурної перебудови економіки і відповідної реструктуризації сукупної праці, для переорієнтації на інноваційну модель розвитку. Однак активне функціонування накопиченого трудового потенціалу в динамічних суспільно-економічних і технологічних умовах потребує постійного його оновлення і примноження, що, як уже зазначалося, зумовлено прискореним моральним старінням знань та професійних навичок, необхідністю освоєння світового досвіду і новітніх наукових і техніко-технологічних досягнень. Фактором, який ускладнює відтворення трудового потенціалу України, є абсолютно незадовільна ситуація зі становленням системи навчання впродовж життя та традицій масового індивідуального освітньо-професійного саморозвитку. Немалою мірою ця ситуація є успадкованою, пов'язаною з особливостями менталітету і психології вітчизняного працівника, які формувалися десятиліттями застійно-незмінного соціально - економічного буття в умовах відсутності вільної конкуренції, ізольованості від світових тенденцій і досягнень, що породило мовні бар'єри, комплекси самодостатності та інші негативні наслідки.

Переважна частина трудового потенціалу ще «прив'язана» до застарілих технологічних і економічних укладів, архаїчних соціально-економічних практик; масові групи дорослого населення мають низьку навчальну активність, невисоку правову свідомість, виявляють глухий опір реструктуризації праці, а також практичному засвоєнню нових правил і практик. Усе це свідчить про недостатню поширеність серед населення України ефективних моделей діяльності і стратегій адаптації до змінних соціально-економічних умов, про ще сильні позиції поведінкових норм, взірців і практик консервативної спрямованості. При цьому, на наш погляд, в Україні цей розкол не зменшився, а навпаки — виявилася тенденція до поляризації (за освітньо-професійним рівнем, ринково-економічною культурою, ментальністю) тих груп населення, які є «носіями» переважно інноваційних елементів свідомості й відповідних соціально-економічних практик, та прихильників традиційно-консервативних моделей поведінки.

Для здійснення інноваційно-постіндустріального прориву необхідним є використання синергетичного ефекту активної участі носіїв інтелектуального капіталу в продукуванні нових знань, ідей, реалізації інновацій. Адже інтелектуальний капітал має особливу властивість: капітал колективу, групи населення нетотожний сумі індивідуальних інтелектуальних капіталів учасників; у процесі взаємодії, кооперації інтелектуальних зусиль працівників з'являються множинні додаткові ефекти. Тому ступінь задіяння цього інструменту в поєднанні з активізацією ринкового фактору економічної ефективності — конкуренції (що змушує індивіда самовдосконалюватися, нарощувати свій інтелектуальний потенціал) — визначатиме перспективи виходу вітчизняної економіки на якісно новий рівень, на орбіту інноваційного розвитку.

Слід зазначити також, що розвиток освітньо-професійної складової трудового потенціалу передбачає перетворення освіти з інституту, який «обслуговує» науково-технічний прогрес і виробництво, на систему, орієнтовану на людину як «міру всіх речей», на розвиток творчих, інтелектуальних здібностей індивіда. При цьому в основу освітньо-виховного процесу нині має бути покладено прагнення до такої соціалізації особистості, яка базується не тільки (й не стільки) на функціональному підґрунті (що зводить її до абсолютизації досягнення успіху, задоволення короткострокового інтересу), скільки на ціннісній основі. Саме через освіту й культуру, через формування цього нового типу соціалізації, що базується на цінностях і при цьому спрямована всередину організації суспільства, лежить нині шлях до гармонізації соціальних відносин.

У низці проблем забезпечення розвитку трудового потенціалу в нашій країні одними з найбільш гострих і важкопереборюваних є проблеми демографічного характеру, в тому числі — доволі довготривале погіршення здоров'я населення. Місце демографічних аспектів розвитку трудового потенціалу і специфіка їх взаємозв'язків з іншими характеристиками визначається тим, що демографічна складова виступає водночас і як підґрунтя, і як наслідок реалізації та розвитку всього комплексу різнопланових потреб і можливостей людини, а також як результат функціонування економічних ресурсів і механізмів або в інтересах забезпечення розвитку трудового потенціалу, або проти них.

Специфіка кризової демографічної ситуації в Україні визначається тим, що значні кількісні втрати населення, зумовлені не лише недостатньою народжуваністю, а й значними масштабами передчасної смертності, які не заміщуються належним «приростом» якості населення.

Один з результуючих і найбільш надійних показників демографічної складової людського розвитку — середня очікувана тривалість життя — акумулює в собі вплив широкого комплексу соціально-економічних факторів (рівня та умов життя, медичного обслуговування, життєзбережувальної поведінки населення, екологічної ситуації, тощо). Довготривала медико-демографічна стагнація і втрата раніше здобутих світових позицій у життєзбереженні трудового потенціалу, вкрай несприятлива ситуація з передчасною смертністю (зокрема, у працездатному віці), висувають медико-демографічну проблему на передній план з усього різноманіття проблем розвитку трудового потенціалу в Україні.

Виходячи з вищевикладеного, необхідно зазначити, що в пошуку інноваційних механізмів — важелів інтенсифікації розвитку трудового потенціалу в Україні слід насамперед орієнтуватися на: а) створення належних матеріальних умов для розширеного відтворення якісного трудового потенціалу й активізації соціальних мотивів інноваційної економічної діяльності з метою не лише підвищення загального рівня доходів населення, а й досягнення прогресивних змін у їх структурі, стимулювання сукупного попиту й економічного зростання в Україні; б) підвищення якості освіти (насамперед професійної), забезпечення її гнучкості, а також рівного доступу до якісної освіти для різних верств населення; в) стимулювання прогресивних змін у соціально-економічній структурі населення «на користь» високоосвічених, професійно спроможних верств (які відрізняються кращими умовами життя і праці, більш раціональним способом життя, а відтак — мають вищу середньої тривалість життя), а також виховання культури здоров'язбереження трудового потенціалу; підвищення ефективності функціонування охорони здоров'я населення. В свою чергу, як у пошуку шляхів інноваційної модернізації економіки, так і в оцінці темпів постіндустріального просування слід орієнтуватися не тільки на макроекономічні, техніко-технологічні пропорції та показники економічної ефективності, а й на індикатори «людського виміру» інноваційного розвитку, серед яких виділяють секторально-галузевий розподіл зайнятих, професійно-кваліфікаційну структуру та рівень освіти трудового потенціалу.