К.ф.н., доцент Львова Н.Л., Захарук А.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, Україна

Інтерпретація понять «дискурс» та «політичний дискурс» в сучасній лінгвістиці

Чіткого і загальноприйнятого визначення «дискурс» в мовознавстві не існує, проте слід відмітити широку популярність, яку цей термін отримав на сучасному етапі розвитку науки про мову.

Категорія дискурсу у її різноманітних аспектах досліджувалася багатьма лінгвістами: Т.А.ван Дейк (1985), Д.Шиффрін (1990), Н.Н.Миронова (1997), К.Я.Кусько (2002), І.С.Шевченко (2002), В.І.Карасик (2005), Д.Дяковська (2001) та ін.

В сучасній лінгвістиці термін «дискурс» близький за значенням до поняття «текст». Проте поняття «дискурс» і «текст» протиставляються один одному за рядом опозитивних критеріїв: функціональність – структурність, процес – продукт, динамічність – статичність, актуальність – віртуальність (О.С.Кубрякова, О.В.Александрова, В.Г.Костомаров, Н.Д.Бурвікова).

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок з концепції Е.Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить, і план оповідання (recit). Під дискурсом Е.Бенвеніст розуміє “будь-яке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а також намір адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника” [5, с.276].

В.В.Красних, розуміючи дискурс як сукупність процесу й результату вербалізованої мовно-розумової діяльності, що володіє як властиво лінгвістичними, так і екстралінгвальними планами, розглядає текст як елементарну одиницю дискурсу [9, с. 17].

Слідом за В.Г.Костомаровим і Н.Д. Бурвіковою, ми розглядаємо дискурс як текст, що утворився «у процесі актуалізації деякого змісту, що «на виході» стає адекватним авторському задуму» [1, с.97]. Унаслідок цього текст у деякому сенсі може трактуватися як дискурс, а саме «тоді, коли він реально сприймається й усвідомлюється людиною; коли ми спостерігаємо за створенням тексту, що складається з послідовності речень, пов’язаних за

змістом, що володіють внутрішньою граматикою, що мають свою прагматичну установку й утримують елементи, що виконують функцію впливу» [11, с.77].

Незважаючи на істотні розходження між дискурсом і текстом, між ними існує деяка подібність, достатня для того, щоб, як вважає Т.А. ван Дейк, включити в поняття “дискурс” текст як абстрактний теоретичний конструкт, що реалізується в дискурсі [7, с.104] так само, як речення актуалізується у висловленні. На думку Дж.Ліча, текст реалізується в повідомленні, за допомогою якого відбувається дискурс [19, с.144].

Сучасна лінгвістика багата різноманітними підходами до визначення поняття “дискурс”. У зв’язку з цим привертає увагу точка зору О.М.Каплуненка, що досить точно виражає співвідношення понять “дискурс” і “текст”. Виходячи з позиції вченого, дискурс є більш широким і універсальним лінгвістичним об’єктом, що охоплює не тільки мовну структуру мовленнєвого добутку, але й типові параметри комунікативної ситуації, особливості комунікантів, стратегію побудови комунікації [8, с.20]. Таке широке розуміння дискурсу все частіше спостерігається у лінгвістичній літературі, відповідно до якої, дискурс – це складне комунікативне явище, що включає, крім тексту, ще й екстралінгвальні чинники (знання про світ, думки, установки, цілі адресата, необхідні для розуміння тексту). Слідом за О.М.Каплуненко, ми розглядаємо дискурс у трьох його аспектах: 1) мовному (використання мови), 2) концептуальному (передача ідей і переконань), 3) соціальному (взаємодія в соціально-обумовлених ситуаціях) [8, с.21].

Лінгвістичне розуміння дискурсу в зарубіжних дослідженнях неоднозначне. Так, наприклад, П.Серіо виділяє вісім значень терміну «дискурс»:

¾ еквівалент поняття «мова», тобто будь-яке конкретне висловлювання;

¾ одиниця, яка за розмірами перевищує фразу;

¾ вплив висловлювання на його одержувача з урахуванням мовленнєвої ситуації (в рамках прагматики);

¾ бесіда як основний тип висловлювання;

¾ використання одиниць мови, їх мовленнєва актуалізація;

¾ соціально чи ідеологічно обмежений тип висловлювань, наприклад, феміністичний дискурс, адміністративний дискурс;

¾ теоретичний конструкт, призначений для дослідження умов виробництва тексту [16, с.26-27].

К.Пайк вбачає в дискурсі результат процесу взаємодії в соціокультурному аспекті. Д.Шифрін, підкреслюючи взаємодію форми і функції, визначає дискурс як висловлювання. В цьому випадку мається на увазі, що дискурс – це не просто набір ізольованих одиниць мовної структури «вище речення», а цілісна сукупність функціонально організованих, контекстуалізованих одиниць вживання мови [15, с.119-120].

Згідно Т.А. ван Дейка, дискурс – це висловлювання, зміст і форма якого визначається когнітивними установками [7, с.70-98]. Саме розуміння дискурсу ван Дейка широко ввійшло в науковий обіг і особливо активно використовується у вітчизняних розробках. Так, В.Е.Чернявська розуміє дискурс як конкретну комунікативну подію, яка фіксується в письмових текстах і усному мовленні та реалізовується в певному когнітивному і типологічно обумовленому комунікативному просторі [17, с.11-12].

«Дискурс – це мовний потік, мова в її постійному русі, який вбирає все різноманіття історичної епохи, індивідуальних та соціальних особливостей як комуніканта, так і комунікативної ситуації, в якій відбувається спілкування. В дискурсі відображається менталітет і культура як національна, так і індивідуальна, приватна» [12, с.9]. Таке трактування дискурсу пропонує Н.Н.Миронова, на основі вчення про дискурс, яке представив ван Дейк.

Різноманітні тлумачення терміну «дискурс» не вступають в протиріччя, а, навпаки, доповнюють одне одного, розкриваючи сутність дискурсу найбільш повно, з точки зору різних науковців.

Сьогодні вчені виділяють різноманітні типи дискурсу, хоча єдиної думки серед них не існує. Однією з найбільш повних класифікацій дискурсу є класифікація Г.Почепцова, в якій серед основних його різновидів він виокремлює політичний дискурс. Проблема політичного дискурсу часто фігурує в роботах сучасних лінгвістів. Актуальність дослідження даного явища продиктована, перш за все, специфікою об’єкта дослідження, бо об’єктивно існує потреба в науковому обґрунтуванні даного феномена, хоча й досі не існує узгодженості щодо розуміння політичного дискурсу представниками сучасного мовознавства.

Основи теорії політичного дискурсу були закладені представниками кембриджської та оксфордської філософських шкіл у 50-ті рр. ХХ ст., які здійснили аналіз лінгвістичного контексту суспільної думки. Серед класичних робіт з даної проблематики можна назвати праці Т.А.ван Дейка, Р.Барта, М.Фуко, Ю.Хабермаса, а також дослідження вітчизняних авторів: М.В.Ільїна, Є.І.Шейгала, О.М.Баранова, Г.Г.Почепцова.

Політичний дискурс відноситься до числа термінів, які використовуються в численних наукових роботах як явище загальнозрозуміле, яке не потребує пояснень. Вище вже обговорювалися різноманітні тлумачення терміну дискурс в сучасній лінгвістиці. В даному випадку нас цікавить проблема змісту і об’єму поняття «політичний» стосовно поняття «дискурс».

В монографії Є.І.Шейгал (2000) дається комплексний аналіз політичного дискурсу як об’єкта лінгвокультурологічного вчення. Сам політичний дискурс трактується як інституціональне спілкування, яке, на відміну від особистісно-орієнтованого, використовує визначену систему професійно-орієнтованих знаків, тобто володіє власною підмовою (лексикою, фразеологією, пареміологією). Враховуючи значення ситуативно-культурного контексту, політичний дискурс представляє собою феномен, суть якого може бути виражена формулою «дискурс = підмова + текст + контекст» [18, с.15].

Поширені тлумачення суті політичного дискурсу базуються на теоретичних засадах центрального поняття «дискурс», зокрема:

1. Політичний дискурс – це комплекс мовленнєвих структур у певному лінгвістичному контексті – контексті політичної діяльності, політичних поглядів і переконань разом з її негативними проявами (наприклад, ухилянням від політичної діяльності, відсутністю політичних переконань та ін.) [14, с.20].

2. Політичний дискурс – це будь-які мовленнєві утворення, суб’єкт, адресат або зміст яких корелює зі сферою політики [18, с.23].

3. Політичний дискурс – це також сукупність дискурсивних практик, що ідентифікують учасників політичної комунікації або формують її конкретну тематику [2, с.246].

Під дискурсивними практиками з лінгвістичної точки зору вслід за Мухарямовим М. М., Мухарямовою Л. М., розуміємо явища, що визначаються стійкими наборами мовних засобів, властивих певному політичному суб’єктові або ж характерних для актуалізації заданої теми політичної комунікації. У світлі такого тлумачення піддаються розгляду як дискурсивні практики висловлювання політичного лідера (наприклад, "дискурс Рейгана", "дискурс Горбачова"), тематичний блок ("дискурс безпеки", "дискурс свободи і справедливості"), а також політична мова, властива суспільству з тим чи іншим політичним устроєм [13, с.51].

4. Політичний дискурс може бути визначений як сукупність усіх мовленнєвих актів у політичних дискусіях, а також правил публічної політики, які оформилися відповідно до існуючих традицій і отримали перевірку досвідом [3, с.6].

Остання детермінація поняття визнається багатьма дослідниками даної дискурсознавчої проблематики, оскільки є змістовно об’ємною. Ми дотримуємось визначення, сформульованого науковцями львівської лінгвістичної школи, які під політичним дискурсом розуміють зв’язний (усний чи письмовий) текст, виражений за допомогою вербальних та невербальних засобів вираження, зумовлених ситуацією політичного спілкування у сукупності з прагматичними, соціокультурними, психологічними та іншими факторами [10, с.158].

Узагальнимо деякі, на нашу думку, найбільш цікаві характеристики політичного дискурсу:

¾ дискурс як знак своєрідної знакової системи, в якій відбувається модифікація семантики і стандартних мовних дій [18, с.3];

¾ як спеціальне використання мови для актуалізації певної ментальності або для реалізації особливостей ідеології, що передбачає дію граматики, лексикону, правил функціонування слів і синтаксису, а також особливу прагматику [16, с.38-39];

¾ як форми соціальної дії, що знаходиться під впливом владних структур та історичних процесів [6, с.6];

¾ модулятора інтересів суспільства [4, с.142].

Доцільно наголосити, що вивчення політичного дискурсу було ініційоване щонайменше трьома факторами. По-перше, внутрішніми потребами лінгвістичної науки, яка у різні періоди своєї історії зверталася до реальних сфер функціонування мови. По-друге, власне політологічними проблемами вивчення політичного мислення, його зв’язку з політичною поведінкою, необхідністю побудови передбачуваних моделей у політології та розробки методів аналізу політичних текстів і текстів засобів масової інформації. Третім важливим фактором виступає соціальне замовлення, ініціатором якого є певна частина суспільства, що прагне зрозуміти суть політичної комунікації. [2, с. 245-246].

Отже, політичний дискурс розуміється нами як мовленнєві утворення

(усні або письмові), що стосуються сфери політики, реалізуються вербально та екстравербально, актуалізуються у певному ситуативному контексті і спрямовані на здійснення конкретної прагматичної семантики.

Список використаних джерел:

1. Бао Чан Ким. Текст и дискурс (через призму иньян-концепции)/ Чан Ким Бао; Вьетнамск. научно-техническ. ассоц. в РФ. – M.:Творчество, 2000. – 176 с.

2. Баранов А.Н. Введение в прикладную лингвистику / МГУ им. М.В. Ломоносова. Филос. фак. – М.: Эдиториал УРСС, 2001.– 358 с.

3. Баранов А.Н., Казакевич Е. Г. Парламентские дебаты: традиции и новации. – М.: Знание, 1991. – 64 с.

4. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Видавничий центр "Академія", 2004. – 344 с.

5. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1975. – 447c.

6. Водак Р. Язык. Дискурс. Политика / Перевод с англ. и нем.; ВГПУ. – Волгоград: Перемена, 1997. – 139 с.

7. Дейк Т.А. ван. Язык. Познание. Коммуникация / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1989. – 312 с.

8. Демьянков В.З. Когнитивная лингвистика как разновидность интерпретирующего подхода // Вопросы языкознания. – М.: Прогресс, 1994. № 4. – С. 17-33.

9. Красных В.В. Основы психолингвистики и теории коммуникации. / В.В. Красных. – М.: «Гнозис», 2001. – 270 с.

10. Кривий А. Дискурсний аналіз і сучасне мовознавство // Дискурс іноземномовної комунікації (колективна монографія). – Львів: Видавництво Львівського Національного університету імені Івана Франка, 2001. – С. 158-162.

11. Кубрякова Е С. и др. Краткий словарь когнитивных терминов / Под ред. Е.С. Кубряковой. – М.: Филол. ф-т МГУ им. М.В. Ломоносова, 1997. – 245 с.

12. Миронова Н.Н. Дискурс – анализ оценочной семантики / Н.Н. Миронова. – М., 1997, С.9

13. Мухарямов Н.М., Мухарямова Л.М. Политическая лингвистика как научная дисциплина // Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования: Сб. науч. тр. / РАН ИНИОН. Отв.ред. и сост. Герасимов В.И., Ильин М.В. – М., 2002. – С. 32-34.

14. Опарина Е.О. Метафора в политическом дискурсе // Политическая наука. Политический дискурс: История и современные исследования: Сб. науч. тр. / Отв. ред. и сост. Герасимов В.И., Ильин М.В. – М.: РАН ИНИОН, 2002. – С. 20-31.

15. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. / О.Селіванова. – Полтава: Довкілля – К, 2006. – 716 с.

16. Серио П. Как читают тексты во Франции // Квадратура смысла. Французская школа анализа дискурса / Составитель П.Серио. – М.: Прогресс, 1999. – С. 12-53.

17. Чернявская. В.Е. Дискурс как объект лингвистических исследований. - СПб., 2001., С.11-12.

18. Шейгал Е.И. Семиотика политического дискурса. – М.: Волгоград: Перемена, 2000. – 367 с.

19. Leech G.N. Principles of Pragmatics.– New-York: Longman Linguistic Library, 1983. – 345 p.