Осетрова О.О., Осетрова О.А., 

                                       Osetrova O.O.,    

                                                                           Дніпропетровський національний

                                                                      університет імені Олеся Гончара,                                            

                                                             кафедра соціальної роботи,

                                                             зав. каф. соціальної роботи,

                                                                     д. філос. н., проф. каф. філософії

 

Феномен соціальної адаптації: психоаналітичний ключ дослідження

Феномен социальной адаптации: психоаналитический ключ исследования

Phenomenon of social adaptation: psychoanalytic key of analysis  

 

Дана стаття присвячена дослідженню феномена соціальної адаптації, що може проходити різними шляхами і мати різні наслідки, але є необхідною складовою життєвого процесу людини, визначаючи стан її здоров’я і комфорту. Проводиться дослідження у психоаналітичному ключі. Ключові слова: людина, Я, внутрішній конфлікт, суспільство, соціальна адаптація, соціальний характер, пристосування.   

Данная статья посвящена исследованию феномена социальной адаптации, что может проходить различными путями и иметь различные последствия, но является необходимой составляющей жизненного процесса человека, определяя состояние его здоровья и комфорта. Проводится исследование в психоаналитическом ключе. Ключевые слова: человек, Я, внутренний конфликт, общество, социальная адаптация, социальный характер, приспособление.

This article is devoted to the analysis of phenomenon of social adaptation that can pass by various ways as well as have different consequences. But it is necessary component of the person’s life process, specifying state of health and comfort. The analysis is implemented in psychoanalytic direction. Key words: person, I, inner conflict, society, social adaptation, social character, adaptation.          

 

Як істота біосоціальна, людина потребує для свого розвитку соціального середовища, котре приймає активну участь у процесі її становлення. Однак соціальне середовище може слугувати для людини джерелом її проблем і навіть страждань у випадку, коли людина не змогла за якихось обставин вжитися в нього й відчути себе його частиною, безумовно, не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності. Йдеться про процес соціальної адаптації, котрий, розпочинаючись у дитячому віці, у подальшому визначає усю свідому життєдіяльність людини. Виникає своєрідний парадокс: істота, наділена на відміну від усіх інших живих створінь свідомістю, з одного боку, не може розвитися як Людина поза суспільством, але з іншого – є ситуації, коли людина не може знайти шляхи, які б увели її у це життєдайне для неї коло.

Проблемними є також ситуації, у яких людина опиняється «вирваною» зі звичних для неї умов існування: інвалідність, позбавлення волі тощо. І людині доводиться шукати нові для неї шляхи пристосування.     

Адаптація – це процес пристосування людини до навколишнього світу. Феномен адаптації завжди перебував у полі зору й дослідження фахівців соціальної сфери, політиків, філософів, психоаналітиків тощо.

Дана стаття присвячена аналізу феномена соціальної адаптації людини.

Проводиться дослідження у психоаналітичному ключі, який дозволяє звернути уваги на проблеми адаптації, пов’язані як з суто індивідуальною свідомістю, так і з колективною – суспільною.

Основними завданнями під час написання статті виступають:

1) аналіз первісних теоретичних психоаналітичних настанов у розумінні феномена соціальної адаптації, запропонованих З. Фройдом;

2) простеження розвитку уявлень про адаптацію, що міститься у трудах Х. Хартманна та Е. Фромма;

3) обґрунтування висновків, які можна буде використовувати у практичній діяльності з метою допомоги людям, що мають проблеми з пристосуванням до зовнішнього світу.      

З. Фройд вирізняв 2 шляхи адаптації людини до світу, аналізуючи цей феномен крізь призму структури людської психіки та механізму її функціонування. Дію цього механізму учений пов’язував з можливостями задоволення несвідомих потягів людини. За З. Фройдом, внутрішні механізми координують психічну діяльність людини. Рушійною силою цих механізмів слугують коливання між підвищенням і зниженням напруги, що, у свою чергу, є результатом відчуття задоволення / незадоволення.  

Свідомість З. Фройд виводив з системи сприйняттів зовнішнього світу, визначивши систему свідомості як Bw. У цілому він говорив про систему W – Bw, тобто сприйняття – свідомість. Ця система розташовується на межі зовнішнього і внутрішнього, що передбачає безпосередній контакт із зовнішнім світом. Саме завдяки зовнішньому світові людина може отримувати задоволення. Адже Я (свідомість, розум), що рахується з реальністю, звернене саме до нього.   

Несвідомі потяги Воно орієнтовані на отримання безпосереднього задоволення. У свою чергу, їх незадоволення породжує нестерпні стани. Адже ці потяги потребують негайного свого задоволення. У свою чергу, Я намагається захиститися від можливих поразок на шляху до задоволення. Я виступає посередником між потягами Воно і тими обмежувачами, які накладаються зовнішнім світом. Ось тут і відкриваються, за З. Фройдом, 2 шляхи адаптації людини до світу:

1. Я спостерігає за зовнішнім світом і намагається обрати найкращий час для задоволення своїх потягів. При цьому Я впливає на Воно у разі неможливості безпечного задоволення. Цей вплив може відбуватися різними шляхами: а) віддаленням задоволення певної потреби у часі (вичікувальна позиція); б) відмовою від задоволення потреби, що за якихось обставин не можливо, але відмова ця відбувається за рахунок певної компенсації.

У цілому цей перший шлях пристосування людини до зовнішнього світу, на мою думку, можна визначити як позицію пасивну по відношенню до світу: людина вичікує, прилаштовуючись до навколишньої ситуації, або ж пристосовується у повному сенсі цього слова, задовольняючись чимось іншим, що можливо, і врешті-решт безпосередньо відмовляючись від свого первісного потягу і погодившись на задоволення іншого.      

2. Я, розвиваючись, приходить до усвідомлення того, що можна впливати на зовнішній світ, змінюючи його, перетворюючи на такий, у якому можливе задоволення власних потягів.

У цілому цей другий шлях пристосування людини до зовнішнього світу, на мою думку, можна визначити як позицію активну по відношенню до світу за своєю суттю: людина тут є творцем зовнішніх умов, у яких з’являється можливість отримати задоволення, вона – активний діяч, що вперто йде до своєї мети.

Таким чином, якщо перший шлях адаптації результатом своїм має стримування несвідомих потягів, задоволення яких суперечить вимогам, що диктує зовнішній світ, то другий є шляхом їх реалізації, на якому чиниться опір зовнішньому світові.             

Незважаючи на те, що перший шлях я вважаю доречним визначати, як пасивний, слід наголосити на тому, що він може передбачати певну діяльність, оскільки на ньому теж використовуються сили та енергія Я вже тому, що це – шлях, а будь-який шлях передбачає динаміку, а не статику, оскільки його слід пройти, для чого необхідно задіяти певну кількість енергії. Тому стосовно окреслених З. Фройдом двох шляхів адаптації слід зазначити, що йдеться про різні напрями застосування власної енергії: у першому варіанті сили націлені на внутрішні зміни – зміни власної психічної організації, у другому сили спрямовуються на зовнішній об’єкт, яким виступає зовнішній світ, у т. ч. і соціальний.

Зазначені відмінні напрями відбилися у термінах, які для позначення цих двох різних типів адаптації запропонував угорський психоаналітик Ш. Ференці: перший отримав назву аутопластичної адаптації (ауто – з грецької «сам»), другий – адаптації аллопластичної (алло – з грецької «інший»).

Адаптація до зовнішнього світу може проходити успішно. У такому разі вона певним чином забезпечує нормальний розвиток людини. Така людина відчуває певний комфорт у своєму житті, оскільки органічно вливається у те соціальне середовище, до якого вона належить. Це дозволяє людині налагоджувати певні стосунки з іншими і встановлювати ті соціальні зв’язки, які є основою відчуття її повноцінності. Йдеться про специфічний соціальний комфорт, який сприяє людській життєдіяльності і людському світосприйманню, призводячи до розвитку її оптимістичного світогляду та у цілому впливаючи на задовільний стан її морального здоров’я, що певним чином зумовлює задовільний стан здоров’я психічного.

Однак ситуація пристосування може йти іншим шляхом у випадку, коли Я виявляється слабким, беззахисним, таким, що заглушається підсвідомими потягами Воно. Таке Я при зіткненні із зовнішнім світом, що неминуче, може почати відчувати небезпеку. При цьому Я не усвідомлює справжнього джерела цієї небезпек, яким виступають його несвідомі потяги, а починає таким вважати зовнішній світ, якісь його окремі прояви. Таке Я й раніше воювало зі своїми внутрішніми несвідомими потягами. Неправильне ж розуміння джерела небезпеки, відчуття якої все більше загострюється, призводить до війни Я з «повітряним млином», якого не існує, але який вбачається у об’єктивній реальності. Я вдається до втечі від уявної небезпеки, що супроводжується витісненням несвідомих потягів. Оскільки ж реальна загроза була підмінена уявною (внутрішнє – зовнішнім), постільки частковий успіх людини у зазначеній боротьбі не є її порятунком, а починає розгортатися у її хворобливих станах, що супроводжуються невротичними симптомами, від яких людина сама не бажає звільнятися.  

Справа в тому, що витіснені несвідомі потяги в такому Я утворюють «заборонену зону», в якій відбуваються процеси психічного заміщення. У свою чергу, заміщення наслідком своїм не мають отримання довгоочікуваного задоволення, хоча людині може так і здаватися. Насправді, відбувається неповноцінна заміна недосяжного задоволення невротичними симптомами.

Таким чином, відбувається «втеча людини у хворобу». Тут ми маємо справу з неадекватною соціальною адаптацією, яка властива для слабких, інфантильних Я. Органічно, що таке пристосування, будучи за своєю суттю процесом хворобливим, породжує хворобу того, хто до нього вдався.

Людина, що опинилася у подібній ситуації, потребує психоаналітичної терапії, суть якої полягає у «реставрації Я». Іншими словами, мова тут йде про звільнення Я від тих обмежень, що були викликані витісненням, та про відновлення впливу Я на Воно, необхідного для людського співжиття. Така терапія у своєму результаті повинна бути націлена на розв’язання існуючого внутрішнього конфлікту, який не вирішується «втечею у хворобу». При цьому треба розуміти, що зазначений конфлікт з самого початку був пов'язаний з проблемами, які виникли у процесі пристосування людини до навколишнього світу.

У подальшому до вивчення феномена адаптації зверталася ціла низка психоаналітиків. Зокрема, А. Фройд торкалася проблеми пристосування дітей і дорослих до навколишнього середовища. Але у дусі свого батька вона розглядала цей феномен у терапевтичній площині і частково з огляду на його виховну значущість. Навпаки, для австро-американського психоаналітика Х. Хартманна, якому, між іншим, належить робота «Психологія Я і проблема адаптації» (1939), проблема адаптації стала центральною.

Х. Хартманн у проблемі адаптації побачив проблему психоаналітичної психології Я. Адже з процесом адаптації людини до навколишнього світу в цілому пов’язаний процес розвитку особистості. При цьому, акцентував увагу учений, розвиток особистості не обов’язково супроводжується конфліктами, обумовленими боротьбою Я з Воно та Над-Я. Виходячи з цього, Х. Хартманн вводить термін – «вільна від конфліктів сфера Я», під яким розуміє ансамбль функцій, що у будь-який час впливає поза сферою психічних конфліктів. Дослідження вільної від конфліктів сфери Я Х. Хартманн безпосередньо узгоджував з аналізом функцій, пов’язаних з адаптацією до реальності.

Розуміючи під адаптацією взаємозв’язок між живим організмом та навколишнім середовищем, Х. Хартманн розмежував стан адаптивності та процес адаптації. Під станом адаптивності учений розумів те, що досягається між живим організмом та навколишнім середовищем і може стосуватися як теперішнього, так і майбутнього, а під процесом адаптації – те, що приводить до даного стану і завжди передбачає співвіднесеність зі станом майбутнім.

Поширену в психоаналізі класифікацію видів адаптації (аутопластична та аллопластична) Х. Хартманн поділяв, але вніс у неї певні доповнення:

1) однозначно погоджуючись з тим, що аллопластичність є завданням людського розвитку, учений акцентував увагу на тому, що цей різновид не завжди виявляється адаптивним так само, як аутопластичне не завжди є не адаптивним;

2) учений виділив (вплив Е. Парра) третю форму адаптації – вибір нового навколишнього середовища, сприятливого для функціонування живого організму. Йдеться про пошук та вибір нової психосоціальної реальності, в якій адаптація індивіда відбувається шляхом зовнішніх і внутрішніх змін.  

Х. Хартманн розрізняв індивідуальну адаптацію і адаптацію виду[1], які, з його точки зору, можуть навіть зіткнутися. На думку ученого, це важливий момент при розв’язанні соціальних проблем. Окрім цього, він виділяв 2 протилежні форми адаптації – прогресивну, що співпадає з розвитком, і регресивну – обхідний шлях успішного пристосування людини до світу, що є високоадаптивним цілеспрямованим досягненням здорової людини.  

У цілому Х. Хартманн розумів під Я специфічний орган адаптації, у зв’язку з чим захисні механізми Я виконують 2 функції:

1) контроль над інстинктивними потягами;

2) адаптацію до зовнішнього світу.  

Австро-американський психоаналітик наголошував на тому, що кожне нормальне немовля адаптується до навколишнього середовища з найпершого моменту своєї появи на світ. Іншими словами, мова йде про стан адаптивності немовляти на той момент, коли процеси адаптації не відіграють ще ніякої ролі. У подальшому ж процесі розвитку немовля диференціація в його Я створює специфічні умови для адаптації. У свою чергу, здобутки людини на шляху адаптації можуть трансформуватися у розлади адаптації. А це означає, на думку ученого, що можливий і зворотній процес – трансформація адаптивних розладів у адаптивні досягнення.

Дослідженню феномена адаптації у психоаналітичному ключі присвятив свою увагу і всесвітньовідомий німецько-американський психоаналітик, психолог і філософ Е. Фромм.

Поширюючи застосування теоретичних психоаналітичних настанов на з’ясування проблем, що мають місце у суспільстві, Е. Фромм вводить у вжиток поняття соціального характеру. Соціальний характер, за визначенням ученого, є не результатом пасивного пристосування до соціальних умов, а результатом динамічної адаптації людської природи до суспільного ладу на основі її [людської природи] невід’ємних властивостей, що біологічно закладені або виникли у ході історії [3, 246].  

Справа в тому, що у своїй праці «Втеча від свободи» Е. Фромм піднімав питання про необхідність розрізняти адаптацію динамічну і статичну. Згідно з визначенням ученого, статичною є адаптація, за якої «характер человека остается неизменным и лишь появляются какие-то новые привычки» [3, 23]. Статична адаптація не викликає змін особистості. Навпаки, динамічна адаптація стимулює зміни характеру індивіда – «в нем возникают новые стремления, новые тревоги» [3, 23].

Прикладом динамічної адаптації, за Е. Фроммом, виступає будь-який невроз. Він сприймається як логічний наслідок процесу пристосування до умов, характерними рисами яких, зазначає психоаналітик, є ірраціональність, несприятливість для росту й розвитку дитини.

Е. Фромм наголошує на тому, що людина, народжуючись, опиняється в уже сформованому середовищі, і тому для повноцінної своєї діяльності вона повинна пристосовуватися до нього, оскільки існують 2 чинники, які беззаперечно діють, визначаючи розвиток її найпластичніших рис, – це: потреба жити (1) і соціальна система, в якій розгортається життя (2).

Учений фіксує нашу увагу на поширеній серед психіатрів точці зору, яка містить 2 моменти:

1) погане пристосування людини до суспільства свідчить про її неповноцінність;

2) добре пристосування, навпаки, свідчить про моральне здоров’я індивіда і про його підвищену цінність у суспільстві.  

Е. Фромм категорично не приймає зазначену позицію, відзначаючи, що добре пристосована людина часто є менш здоровою за шкалою людських цінностей, ніж невротик, оскільки: «Хорошая приспособленность часто достигается лишь за счет отказа от своей личности; человек при этом старается более или менее уподобиться требуемому… образу и может потерять всю свою индивидуальность и непосредственность. И обратно: невротик может быть охарактеризован как человек, который не сдался в борьбе за собственную личность» [3, 122]. При цьому, безумовно, не всі люди втрачають індивідуальність у процесі адаптації. 

Висновок. Таким чином, проведений аналіз дозволяє зазначити, що процес адаптації людини до навколишнього середовища може проходити різними шляхами і мати різні наслідки, але він є необхідною складовою життєвого процесу людини, що визначає стан її здоров’я і комфорту (як внутрішнього, так і зовнішнього). Залежить цей процес як від психічних особливостей індивіда, так і від особливостей того соціального середовища, до якого намагається пристосуватися людина. У свою чергу, від результату адаптації залежить місце людини у суспільстві і стан її душевної рівноваги. А головне, слід пам’ятати, що хворобливість неадаптованої людини свідчить не тільки про її незадовільний стан чи психічні відхилення, але й про «хворобливий» стан такого суспільства, яке не приймає у своє лоно того, хто не підпадає під визначений ним шаблон.

Перспективи. Дана стаття у подальшому послужить підґрунтям для дослідження феномена адаптації, усвідомлення механізмів якої є важливими у роботі не тільки психолога чи психіатра, але й соціального працівника.

 

Література:

1. Фрейд З. По ту сторону принципа удовольствия // Фрейд З. Я и Оно: Сочинения. – М.: ЭКСМО; Харьков: ФОЛИО, 2002. – С.709 – 768.    

2. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1990. – 272 с.   

3. Хартманн Х. Эго-психология и проблема адаптации. – М., 2002.                                                                                                        


[1]Спроби вирішення проблем з індивідуальною адаптацією мають терапевтичні цілі, а стосовно адаптації виду маються на увазі ідейні настанови.