Економічні науки/3. Фінансові відносини

Паламарчук К.А.

Вінницький інститут економіки

Тернопільського національного економічного університету, Україна

Управління державним боргом в умовах ринкової економіки

Фінансова криза в Україні створює передумови для зміни безперспективного шляху розвитку з опорою на зовнішні фінансові ресурси за наявності не використовуваного повною мірою потенціалу внутрішніх заощаджень. У попередні роки, за масштабного імпорту іноземного капіталу, розвиток національного кредитного і фондового ринків, а також фінансування інвестицій в основний капітал відбувалися переважно завдяки залученню зовнішніх заощаджень, а не трансформації в інвестиції внутрішніх.

Основи розвитку теорії державного боргу та управління ним закладені в працях вітчизняних вчених таких, як В. Л. Андрущенка, О. І. Барановського, О. Д. Василика, Т. П. Вахненко, В. М. Геєця, А. М. Мороза, К. В. Павлюк, М. І. Савлука, В. Н. Суторміної, В. М. Федосова та інших. Але, у зв’язку з реформуванням фінансово-кредитної системи України, виникає необхідність подальшого поглибленого вивчення вказаних питань.

Метою дослідження є обґрунтування сутності та складових системи управління державним боргом.

У системі антикризового управління вагоме місце повинні посідати заходи фінансової політики, спрямовані на забезпечення платоспроможності уряду та корпоративних позичальників, які тимчасово зазнають проблем із ліквідністю. У разі неможливості рефінансування накопичених боргів приватних суб’єктів із ринкових джерел надання кредитної підтримки державою убезпечить національну економіку від масових дефолтів, руйнування національної фінансової системи і тривалої ізольованості від міжнародного ринку капіталів [1, c.86].

Діяльність НБУ повинна зосереджуватися на забезпеченні підтримки ліквідності банків, яка має короткостроковий характер і надається під високоякісне забезпечення, а органів державної влади − на підтримці платоспроможності економічних суб’єктів, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. При цьому слід враховувати: операції з підтримки платоспроможності характеризуються високим ступенем ризику і певна частина фінансових витрат уряду, ймовірно, ніколи не буде відшкодована.

Ми вважаємо, що ключовою умовою переривання ланцюга кризового розвитку подій є відновлення довіри між ринковими суб’єктами, що у часи економічної невизначеності вимагає від держави активних дій. Підвищення ступеня довіри неможливе без проведення рекапіталізації банківського сектору та вирішення проблем неякісних активів.

Так, поповнення капіталу банків із використанням державних коштів проводилося в багатьох країнах. У країнах Великої двадцятки середній рівень витрат держави на дані цілі становив в кінці 2009 року 2,9% ВВП. Варіювання зазначеного показника в розрізі окремих країн було доволі суттєвим: Австралія, Канада та Іспанія взагалі не використовували державні кошти дія поповнення банківського капіталу, а у США дані витрати сягали 4% ВВП. Масштабні програми рекапіталізашї банків реалізовувалися в Австрії, Бельгії, Ірландії та Нідерландах, де вартість даних програм до теперішнього часу коливається від 3,5% до 5,25% ВВП [4, c.13].

У більш тривалій перспективі (кумулятивно у 2009-2013 роках) країни Великої двадцятки можуть витратити, за оцінками МВФ, 15-22% ВВП державних коштів на заходи, пов’язані з реалізацією неочевидних умовних зобов’язань уряду, у вигляді підтримки системоутворюючих банків і підприємств.

Для підвищення ефективності програм державної підтримки банківських установ вагоме значення мають становлення прозорих процедур участі держави у статутному капіталі банків і надання банкам рефінансування НБУ. чітке визначення критеріїв залучення банків до програм рекапіталізації та кредитної підтримки. З метою нівелювання проблем “морального ризику” у банківському середовищі на першому етапі реструктуризації банківської системи необхідно ліквідувати фінансово слабкі та неплатоспроможні банки, і також забезпечити продаж їх активів фінансово міцним установам. В Україні при проведенні рекаліталізації банківського сектору слід також відмовитися від участі держави у збільшенні статутних капіталів дочірніх структур транснаціональних банків (ТНБ) [3, c.52].

Спільною декларацією саміту Великої двадцятки, який проходив у Лондоні 1-2 квітня 2009 року, одним із напрямів здійснення антикризових заходів визначено посилення контролю за фінансовими установами. У рамках більш жорсткої системи регулювання їх діяльності передбачається вжили заходів дія попередження надмірного зростання левериджу банків, а також продекларовано необхідність збільшити резерви на покриття можливих ризиків, що формуються у період економічного зростання (з метою створення буферу ресурсів, призначеного для відшкодування втрат під час майбутніх криз).

На нашу думку, в Україні в основу системи пруденційного регулювання має бути покладений комплекс заходів дія протидії стимулам, властивим фінансовим установам з високим левериджем брати на себе надмірні ризики при нехтуванні у своїй діяльності системними ризиками. У середньостроковій перспективі при визначенні нормативів адекватності капіталу та вимог щодо формування резервів на відшкодування можливих втрат за різними видами активних операцій необхідно враховувати зростаючі ризики під час економічного буму і відповідно вимагати від фінансових установ накопичення резервів, які частково будуть використані у кризовий період.

У більшості країн світу у фазі піднесення економіки вартість активів і застави, які оцінювалися за поточними ринковими цінами, зростала, тоді як банківські резерви на покриття кредитних ризиків знижувалися, оскільки частота дефолтів, як очікувалося, зменшуватиметься. Крім того, у сприятливі часи нормативи адекватності капіталу, зважені за ступенем ризику, не відображали дійсний стан справ, оскільки використовувані показники не враховували фактичної міри ризику в тривалій перспективі. Поширення тенденцій недооцінення ризиків ринковими суб’єктами створювало умови для нарощування позичальниками частки позикового капіталу і давало поштовх зростанню цін на активи. Зазначена практика, у свою чергу, породжувала самопідтримуючу спіраль збільшення левериджу і підвищення цін на активи Під час економічної кризи, коли показники ризиків істотно збільшилися, витрати матеріалізувалися, а капітал фінансових установ зменшився, виявилося, що накопичені резерви не покривають усіх витрат і збитків [2, c.19].

Національний банк України реалізовував і реалізовує проциклічну політику формування і використання резервів під кредитні ризики: після виникнення кризових явиш на фінансовому ринку України було суттєво підвищено коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті з позичальниками, у яких немає джерел надходження валютної виручки. Таким чином, замість розширення у кризових умовах ліквідності банківських установ політика НБУ призводить до її звуження, тоді як у період економічного буму застосування низьких коефіцієнтів резервування (для резервів на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями в іноземній валюті) мало своїм наслідком накопичення банками недостатніх резервів.

Отже, в рамках системи пруденційного регулювання у частині формування резервів під кредитні ризики необхідно домагатися підвищення коефіцієнтів резервування у часи економічного піднесення і створювати можливості для використання накопичених резервів (відповідно знижувати коефіцієнти резервування) − у період економічного спаду. У такий спосіб буде реалізована антициклічна роль політики пруденційного регулювання діяльності банків України.

Література:

1. Вахненко Т. Взаємодія політики державних запозичень і грошово-кредитної політики у забезпеченні розвитку фінансової системи України // Банківська справа. – 2008. – №2. – С.82-94.

2. Вахненко Т. Моделювання макроекономічних факторів зовнішніх запозичень та їх впливу на розвиток економіки України // Економіка України. – 2007. – №6. – С.17-25.

3. Карапетян О. Зовнішній борг у світовій валютно-фінансовій системі: ретроспектива розвитку та сучасні тенденції // Світ фінансів. – 2008. – №1(14). – С.49-58.

4. Приказюк Н. В., Моташко Т.П. Державні запозичення: світовий досвід та особливості здійснення в Україні // Економіка & держава. – 2009. – №5. – С.12-14.