Педагогічні науки / 3. Методичні основи виховного процесу 

Мірошниченко В. Г.

Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, , Україна

Погляди В. І. Уколової на проблеми європейського монастирського виховання епохи пізньоантичного Риму та раннього Середньовіччя

Лібералізація суспільно-політичного життя другої половини 80-х років ХХ століття відкрила шлях до дослідження “непопулярних” у роки тоталітаризму наукових проблем. Питання монастирського виховання ранньохристиянської доби не було виключенням. До означеної теми були звернені погляди багатьох науковців, релігієзнавців, культурологів та священнослужителів. Однак, на нашу думку, найбільш якісно нову оцінку та характеристику європейська модель чернечого виховання отримала у дослідженнях радянського історика, доктора наук, професора Вікторії Іванівни Уколової. І хоча тема монастирського виховання не була окремим предметом її вивчення, однак автором високо відзначена роль саме перших чернечих обителей Заходу у відродженні та збереженні античних традиції. У контексті цієї проблеми дослідницею висвітлено головні підходи до розуміння питання монастирського виховання у ІV-VІ століттях.

Зародження нового суспільно-релігійного інституту – чернецтва, мало визначальне значення для формування усієї середньовічної цивілізації [1, c. 169]. Особлива роль у цьому процесі, на думку дослідниці, відводилася конкретним постатям епохи, чільне місце серед яких займали фундатори монастирської традиції на Заході Флавій Кассіодор, Бенедикт Нурсійський та Григорій Великий. Апелюючи до творчого спадку основоположників чернецтва нею було виокремлено два основних типи монастирського виховання: аскетично-християнський та інтелектуальний.

Першу варіацію складав педагогічний спадок Бенедикта та Григорія І. Однак, узагальнюючи категорії виховання “батька європейського чернецтва” та папи римського, дослідниця виокремлювала і їх відмінні особливості. Тож у першу чергу зупинимося на оцінці виховної спадщини Б. Нурсійського.

Засновник монастиря Монте-Кассіно був святим “нового типу” за якого чернецтво стало не лише значною соціальною силою у середньовічному суспільстві, а й взірцем для духовно-морального наслідування. Сам же Бенедикт у ранньосередньовічній культурі позиціонував себе, у першу чергу, не як управляючий монастиря, а як педагог-наставник у широкому розумінні цього слова. Підтвердженням цього було те, що початкова фраза його “Статуту” розпочиналася словами “Ausculta fili verba magistri”, що з латині перекладається як “Слухай сину уроки учителя” [3, c. 291]. І, що головне, шлях до цих “уроків” був відкритий для всіх станів населення. Особливо це було актуальним для селян, які не маючи змоги отримати елементарні знання, у монастирях намагалися “підвищити свій соціальний статус та здобути освіту” [1, c.171-172].

Посилаючись на чернече правило монаха, Вікторією Іванівною виокремлено кілька напрямів виховання. І зважаючи на те, що першочерговим завданням послушників була молитва та фізична праця, логічно припустити, що провідним для бенедиктинців стало духовно-моральне та трудове виховання. Що стосується першого, то з цим все більш-менш ясно. Основне завдання – виховання смирення та відносної помірності через канонічні Писання [1, c.170]. Хоча на нашу думку, моральний аспект виховання на практичному рівні виходив за рамки вказані радянською дослідницею. Не варто оминати увагою такі педагогічні поняття, що були “відточені” у монастирській традиції, як дисциплінованість, організованість, взаємодопомога, почуття обов’язку перед членами братії. Без цих виховних категорій кіновійської форми чернецтва просто б не існувало.

Трудове виховання для ченців взагалі визнавалося прерогативою, зважаючи на те, що “спочатку час, який відводився для праці, був удвічі більший того, який призначався для молитви” [1, c. 171]. Напевно це пояснюється тим, що з моменту свого виникнення монастирі фактично завжди залишалися самодостатніми організаціями. При цьому на плечі послушників лягали всі тяготи сільськогосподарської роботи.

Апелюючи до роздумів дослідниці стосовно розумового виховання у монастирі, ми можемо відзначити те, що “Бенедикт належав до тих діячів церкви, які відкидали язичницьку культуру і, більше того, освіту взагалі”. Справжньому християнину науки не потрібні, тому що справжня його школа – це школа служіння своєму богу [1, c.170]. Тобто, за словами Вікторії Уколової жодної мови про підвищення інтелектуального рівня послушників не було. Однак, продовжуючи далі, вона вказує на те, що категорично спростовувати відсутність “знання” не потрібно. Власне, заперечувався сам факт необхідності існування античної науки в обителі. Розмірковуючи логічно, ми повинні визнати факт, що елементарні “знання” ченців були об’єктивно обумовлені. Зважаючи на те, що “в бенедиктинських монастирях готувалося поповнення кліру, грамотні люди для церковної та світської адміністрації, тут же протікало життя вчених-кліриків, які були заняті тлумаченням священних книг, вивченням творів християнських і язичницьких авторів” [1, c.172].

Послідовником та продовжувачем виховних традицій Бенедикта Нурсійського був римський понтифік Григорій І Великий, для якого чернечий подвиг був наріжним каменем його богословської діяльності.

Подібно святому Бенедикту, Григорієм Великим також не визнавалася концепція співіснування двох історичних культур: античної та християнської. І в цьому плані, на думку радянської дослідниці, римський папа був ще категоричніший за Б. Нурсійського. Він піддавав гострій критиці античну спадщину та наукові знання язичницького світу у світлі того, що вони не мали жодного практичного застосування. У підтвердження цього, дослідниця наводить його слова, у яких реформатор чернецтва задається питанням: “Для чого ця вся ницість світського знання, яку користь можуть нам принести роз’яснення граматиків, що здатні швидше розбестити нас, ніж спрямувати на істинний шлях? Чим можуть бути корисні для нас роздуми філософів, пісні нечестивих поетів?...” [Цит. за: 1, c. 170]. Неприязнь до латинського знання прослідковувалася і в ставленні окремих церковників знайомити своїх вихованців із античними знаннями. Відомий випадок про те, що із глибоким сарказмом християнський теолог дорікав деякому Дизидерію за намагання навчати послушників латинської граматики [1, c.183].

Категорично інших поглядів, на думку дослідниці, притримувався засновник Віварію Кассіодор, який став зачинателем інтелектуальних традицій у системі чернечого виховання ранньохристиянської доби. Він, на відміну від Бенедикта та Григорія, не лише реанімував та зберіг античні знання для майбутніх поколінь, а й активно впроваджував їх викладання у практику на базі свого монастиря “Віварія”. За визначенням науковця, Сенатор “намагався надати світському знанню легальний характер у новому духовному універсумі” [2, c.111].

Насамкінець ми повинні відмітити, що на думку дослідниці, великою заслугою Флавія Кассіодора було те, що йому першому в умовах варварського світу вдалося поєднати та реалізувати на практиці, у своєму Віварії, концепцію світського виховання, яка була заснована на християнській моралі та античних знаннях.

Література

1. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего средневековья (конец V – начало VІІ века) / Виктория Ивановна Уколова. – М.: Наука, 1989. – 320 с.

2. Уколова В. И. «Последние римляне» и парадигмы средневековой культуры / Виктория Ивановна Уколова // Вестник древней истории – 1992. – № 1. – С. 104-118.

3. Устав святого Бенедикта // Опыт тысячелетия. Средние века и эпоха Возрождения: Быт, нравы, идеалы. – М. : Юристъ, 1996. – С. 291-297.