Экономические науки/ 13.Региональная экономика

Д.е.н., доц. Михальченко Г.Г.

Навчально-науковий професійно-педагогічний інститут

Української інженерно-педагогічної академії,Україна

ФІНАНСУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ

Показники регіонального розвитку визначають рівень економічного розвитку країни в цілому. Численні дослідження засвідчують наявність та посилення значної диференціації в соціально-економічному розвитку регіонів країни, що обумовлено не лише об’єктивними причинами, але і недосконалими механізмами державного управління. В країні до цього часу не сформовані діючі механізми забезпечення якості життя та розвитку населення для кожного громадянина. Реальністю залишається незначна роль місцевих органів влади в силу відсутності реальних фінансових важелів впливу на розвиток регіонів. В свою чергу сьогодні державні органи влади формують регіональну політику за допомогою пільгово-дотаційної підтримки окремих регіонів. Зменшення ж фінансування людського розвитку як на державному, так і на регіональному рівні призводить до посилення соціально-економічних проблем, зниження розвитку населення. Досягнення рівноваги між економічними можливостями держави та соціальними потребами населення та його розвитку, забезпечення гідної якості життя незалежно від місця його проживання повинно стати пріоритетним завданням на всіх рівнях.

За 2012 рік із Державного бюджету України до місцевих бюджетів було перераховано трансфертів на загальну суму 125,8 млрд. грн., а в 2011 – ця сума становила 95,3 млрд. грн., у тому числі трансфертів із загального фонду – 116,0 млрд. грн. (а в 2011 р. – 90,1 млрд. грн.). Отже, в 2012 році було значно збільшено обсяг міжбюджетних трансфертів, що на 30,5 млрд. грн. або в 1,3 рази більше порівняно з 2011 роком [2]. Необхідно зазначити, що в 2012 році всі області, включаючи Донецьку і Дніпропетровську, були дотаційними, як і в минулі роки. Обсяги платежів були вище лише у столиці, порівняно з тим, скільки вона отримувала. Що стосується обсягів трансфертів з державного бюджету, то вони значно різняться за регіонами. Так, 2012 рік, кількість регіонів у доходах яких частка трансфертів становить 60-70 % одинадцять, тоді як у 2010 році таких регіонів було дев’ять.

Половина ж всіх поточних і капітальних державних трансфертів підприємствам, установам і організаціям (більше 30 млрд. грн. щорічно) доводиться всього на три регіони: Донецьку і Луганську області, а також Київ. При цьому частка Донецької і Луганської областей в загальній сумі трансфертів підприємствам удвічі більше їх внеску у ВВП України.

Отже, така значна дотаційність місцевих бюджетів України обумовлена відсутністю ефективної стратегії державної регіональної політики, що призводить до значного відставання від європейських стандартів якості життя громадян, посилення диспропорцій регіонального розвитку.

Досвід багатьох країн доводить, що регіональний розвиток може бути ефективним тільки при розвитку, по-перше, інституційного середовища, по-друге, при якіснішому соціальному управлінні, по-третє, при розвитку і розповсюдженні власних інновацій, які відображають свій власний досвід, свої можливості, свої потреби в інвестиціях в людський капітал [3].

Основним джерелом фінансово-матеріального забезпечення на регіональному рівні є місцеві бюджети. Бюджетний кодекс України, прийнятий в 2001 році, дозволив лише частково забезпечити органи місцевої влади та самоуправління фінансовими ресурсами для надання суспільних благ. Згідно з Бюджетним кодексом України розмежування видів видатків між місцевими бюджетами має здійснюватися на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуг та наближення їх до безпосереднього споживача. Новим Бюджетним кодексом віднесено до доходів місцевих бюджетів фіксований податок на доходи від підприємницької діяльності, єдиний податок для суб’єктів малого підприємництва і плату за землю, надходження адмінштрафів, податок на нерухомість тощо [1]. Але фактично він не виправив ситуації щодо можливості збільшення власних фінансових ресурсів місцевих органів влади. Отже, проблема збільшення обсягів витрат місцевих бюджетів залишається невирішеною, не враховуються існуючі регіональні соціально-економічні, демографічні, екологічні та інші відмінності при розрахунку міжбюджетних трансфертів. До того ж проблема регіональної нерівності в Україні достатньо політизована і опирається на розповсюджені стереотипи.

Все це вимагає своєчасно виявляти пріоритети місцевого розвитку, і послідовно формувати соціально-економічну стратегію розвитку регіонів. Регіональна соціальна політика повинна бути направлена на поліпшення комунальної і соціальної інфраструктури, підвищення доступності різних послуг високої якості для мешканців регіону, тобто формування якісного регіонального середовища життєдіяльності. Адресна соціальна політика регіонів повинна формувати соціально-територіальну спільність, не обділену досягненнями сучасного соціокультурного прогресу.

Для подолання регіональної нерівності необхідна вища соціально-економічна активність не тільки суб'єктів соціального управління, але і самих жителів відстаючих регіонів. Потрібна інтеграція зусиль всіх соціально-економічних відомств на території: соціального захисту, служб зайнятості, міграції, освітніх організацій, служб допомоги родинам, дітям, підліткам, інвалідам. Суттєвим є і потенціал різних громадських організацій, особливо в області вирівнювання, доступності якісних послуг і прозорості їх надання на внутрішньорегіональному рівні. Вони повинні співпрацювати з місцевими органами влади в постійному режимі, що значно підвищить якість соціального управління щодо регіонального людського розвитку. Доцільно і створення локальних дослідницьких центрів, здатних проводити професійний моніторинг ефективності управління на регіональному рівні. Але щоб такий механізм стимулювання регіонального розвитку «запрацював» необхідно, якщо не винищити, то хоч би знизити розповсюдження корупції. Інакше людський потенціал не зможе стати ключовим чинником розвитку регіонів, сприяючим подоланню їх нерівності, а система цінностей «нерівноправного» суспільства буде заміщена системою цінностей «небезпечного» суспільства.

Вирівнювання фінансового ресурсу можливе лише за рахунок вдосконалення сучасних методів планування і прогнозування соціальних витрат з використанням економіко-математичного моделювання. Важливою проблемою переходу до оптимального розвитку регіонів України є створення і розробка відповідних показників, систем індикаторів, що дозволить досить аналізувати і досліджувати суть всіх процесів і взаємозв'язків.

Виходячи з вище наведеного, для кожного регіону повинні визначатися конкретні заходи фінансування регіонального людського розвитку, направлені на формування структури господарства на принципах стійкого розвитку та вдосконалення регіональної структури економіки з врахуванням локальних екосистем. Необхідною умовою є розвиток галузей і видів діяльності на основі наявних природних ресурсів з використанням прогресивних, адаптованих до місцевих умов технологій, що гарантують охорону довкілля; активізація регіональних ринків праці з врахуванням місцевих потреб; здійснення заходів по наданню населенню соціальних видів послуг на рівні встановлених соціальних стандартів, забезпечення екологічної безпеки жителів регіонів; створення комфортних умов мешкання населення в міських і сільських поселеннях.

Література

1. Бюджетний кодекс України від 8 лип. 2010 р. №2456-VI (зі змінами та допов.): [Електронний ресурс]. //Верховна Рада України – Офіц. вид. – К.: Парламентське вид-во, 2010. – Режим доступу: http://zаkon2.rаdа.gov.uа/lаws/show/2456-17.

2. Інформація Міністерства фінансів України щодо виконання Державного бюджету України за 2012 рік. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.minfin.gov.ua.

3. Кузьменко Л. М. О приоритетах в социально-экономическом развитии регионов Украины / Кузьменко Л.М., Шлепов Ф.А. // Вісник економічної науки України – 2010. – №1 – C.167-172.