Маховська Катерина Едуардівна,

студентка 1 курсу

(науковий керівник – к.і.н. О.М. Кропивко)

Національний університет біоресурсів і природокористування, Україна, Київ

Вплив еміграційних процесів на формування української діаспори в ХХ ст.

На сьогоднішній день мільйони українців проживають за межами нашої держави внаслідок різних причин соціально-економічного та політичного характеру. Цю категорію людей ми умовно називаємо «українською діаспорою».

Українська діаспора умовно поділяється на жителів близького зарубіжжя (перш за все, це країни, що утворилися внаслідок розпаду Радянського Союзу) та далекого (країни Південної і Північної Америки, Західної Європи, Близького Сходу, Австралія). Цей поділ спричинений як історичними обставинами, так і значними відмінностями умов проживання наших співвітчизників, різним рівнем захисту їх прав [1, с. 21].

Українці, що проживають в Західній Європі, Північній та Південній Америці, мають не тільки хороші економічні умови, а й можливості для свого національно-культурного розвитку. Ними створюються системи національних навчальних закладів, музеїв, культурних товариств, церков тощо. Вони не тільки зберегли свою мову, віру, традиції, а й всіляко розвивають їх. Звісно цьому сприяє і демократичне середовище, в якому вони проживають, де немає заборон на національне самовираження.

Умови проживання в українців близького зарубіжжя значно складніші. Перш за все, це стосується браку національно-культурної та освітньої інфраструктурі. Проблема повернення українців на батьківщину, надання їм громадянства, пенсійне забезпечення, захист їхніх економічних прав – залишаються найбільш гострою в наш час.

Історія української еміграції налічує чотири етапи переселення: перший – з другої половини XIX ст. до 1914 року (початок І світової війни); другий – міжвоєнний період (1918-1939 рр.); третій – післявоєнний період (після ІІ світової війни); четвертий – після здобуття Україною незалежності і до теперішнього часу [4, с. 13-15].

Перший етап еміграції був спричинений, перш за все, соціально-економічними умовами. У переселенні брали участь здебільшого громадяни Західної України, які відправлялися в країни Південної та Північної Америки шукати кращу долю.

Серед причин, що призвели до цієї еміграції, варто відзначити наступні: збільшення густоти населення, нестача вільних земель, розорення великої кількості дрібних і середніх сільських господарств, високий рівень безробіття, нерозвиненість промисловості (мова йде про Західну Україну, землі якої використовувалися Австро-Угорщиною як сировинний придаток) [5, с. 45].

З Наддніпрянської України, що входила на той час до складу Російської імперії, емігрантів було значно менше. Переселялись вони здебільшого в Сибір та інші незаселені регіони, де займались освоєнням цілини (цьому сприяла, зокрема, аграрна реформа Столипіна 1906 р.).

Така слабка еміграційна активність пов’язана з тим, що в Російській імперії 60-70 роках ХІХ ст. завершився промисловий переворот, було проведено ряд реформ, котрі хоча й не вирішили всіх проблем, але значно поліпшили ситуацію: масово будуються заводи і фабрики, відкриваються культурно-освітні організації, виникають перші політичні партії.

Революційні події 1905-1907 рр., наростання воєнної небезпеки також слугували каталізатором еміграційних рухів. Багато українців, що виїжджали за кордон, вважали це тимчасовою необхідністю (поліпшити свої економічні умови життя) і розраховували через деякий час повернутися.

Першим українцем, який приїхав до Сполучених Штатів Америки, став Андрій Гончаренко. Родився і виріс він на Київщині, був ченцем Києво-Печерської лаври, приймав участь у антикріпацькому русі, за що зазнав переслідувань. А в січні 1865 р. він приїхав в Бостон [3, С. 39-41]. Таким чином, США стали першою країною, куди переселилися українські емігранти.

В той же час, не менш популярними напрямками еміграції були: Латинська Америка (в першу чергу, Бразилія та Аргентина), Канада («сусідка» Сполучених Штатів Америки), Австралія, Нова Зеландія, країни Океанії, Близького та Далекого Сходу.

Якщо говорити про масштаби переселення, то ці дані дещо різняться у різних дослідників. Так, зокрема, згідно з дослідженнями В.Чорної та В.Гарбузяка, з другої половини ХІХ століття і до двадцятих років ХХ століття в Сполучених Штатах Америки налічувалося близько 250 тисяч українських емігрантів (98% - вихідці з Західної України). До Канади у цей же період прибуло близько 130-ти тисяч наших співвітчизників, у Бразилію – близько 50 тисяч, а в Аргентину – 20 тисяч [2, с. 59].

Варто зазначити, що саме цей перший потік емігрантів утворив міцні зв’язки з Україною. Сум за батьківщиною спонукав їх до об’єднання: починають створюватися українські школи, церкви (православні та греко-католицькі) освітні та культурні товариства, громадські організації.

Перша світова війна, а згодом революційний 1917 рік призвели до нової хвилі еміграції. Причинами чергового масового переселення українців за кордон стали повоєнна криза, революційний переворот, прихід більшовиків до влади, масовий терор, громадянська війна та сталінські репресії. Це була еміграція суто політичного характеру.

Основним напрямком переселення була Північна та Південна Америки, зокрема США, Канада, Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай. За приблизними підрахунками кількість українських переселенців в цей час становила приблизно триста тисяч чоловік.

В той же час в період національного відродження (1917-1921 роки) на рідну землю почали повертатися сотні наших співвітчизників. Вони були сповненими надій, що після падіння царату поневолення України закінчиться і вона стане незалежною державою. Серед них були і такі видатні діячі як Михайло Грушевський і Володимир Винниченко [8, с. 153].

Проте поразка УНР і включення українських земель у склад СРСР поховали ці сподівання. Рееміграція (повернення емігрантів додому) припинилася. Натомість сталінський режим, котрий став особливо жорстоким в 30-ті роки ХХ століття, примушував все більше і більше українців виїжджати за кордон, рятуючись від переслідувань. І серед них було багато представників наукової сфери, поетів, письменників. Деякі з них навіть прийняли громадянство інших країн.

Друга світова війна стала причиною третього етапу еміграції українців. Причини виїзду українців за межі своєї батьківщини в цей період теж носили політичний характер. Справа в тому, що під час війни нацистами було вивезено до Німеччини близько 5-ти мільйонів наших співвітчизників (кого – в концентраційні табори, а кого – на примусові роботи) [4, с. 52].

Після 1945 року, коли гітлерівська Німеччина зазнала поразки, близько 300 тисяч українців отримали статус біженців. Повертатись додому вони боялись. В СРСР їх вважали «зрадниками народу» і піддавали переслідуванням і репресіям. Умовно кажучи, повертаючись з німецького концтабору, вони ризикували потрапити в радянський.

Основними напрямками переселення українців в цей період стали: США, Канада, Австралія, Великобританія, Франція, Бразилія, Аргентина та Ізраїль. До цих 300 тисяч українських біженців додалося ще 40 тисяч (до 1989 року) [7, с. 354].

Після здобуття Україною незалежності почалася четвертий етап еміграції українців. Пов’язаний він, перш за все, із соціально-економічним становищем: високий рівень безробіття, недостатнє соціальне забезпечення, відсутність економічної інфраструктури (економіка всіх республік СРСР, в тому числі і УРСР мала галузевий характер, самостійно функціонувати не могла).

За останні 20 років Україну покинуло більше семи мільйонів чоловік [6, с. 52]. З цього числа багато українців перебувають за кордоном нелегально. В основному межі нашої держави покинули представники наукової сфери та заробітчани (переважна більшість).

Згідно з офіційними даними на сьогоднішній день чисельність української діаспори складає більше 15 мільйонів. Найбільше українців проживає в Росії (близько 10 мільйонів). У Білорусі їх знаходиться 1,6 мільйонів, в США та Канаді – більше двох мільйонів, в Казахстані – 800 тисяч, в Молдові – 700 тисяч, в Бразилії – більше 500 тисяч, в Польщі – 400 тисяч, в Іспанії, Португалії та Аргентині – по 300 тисяч [1, С. 28-29].

Проте, попри віддаленість від рідної землі, більшість українських емігрантів не забувають про своє коріння. Вони об’єднуються в різні організації, метою яких є збереження своєї національної ідентичності, культури, мови, традицій.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Антонюк О. Українці в світі // Політика і час. ─ 1993. ─ № 5. ─ С. 21-29.

2. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора // Український історичний журнал. ─ 1993. ─ № 11, 12. ─ С. 57-67

3. Лазебник С. Ю., Балан Я., Кордан Б. та ін. Зарубіжні українці: Довід. — К., 1991. ─ С. 39-41

4. Макарчук С. А. Український етнос (Виникнення та історичний розвиток). — К., 1992. - С. 13-15, 52

5. Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. — Л., 1983. - ─ 45 с.

6. Моцок В., Макар В., Попик С. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці, 2005. ─ 52 с.

7. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. ─ К.: Альтернатива, 1999. ─ 354 с.

8. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. ─ К.: Либідь, 1997. ─ 153 с.