Педагогические науки/3.Методические основы воспитательного про­цесса

 

к.пед.н., доцент Журавльова Л.С.

викладач-стажист Денисенко А.А.

студентка магістратури Бартиш О.В.

 

Мелітопольський державний педагогічний університет імені Богдана Хмельницького, Україна

 

Особливості розвитку комунікативних здібностей дошкільників в умовах батьківської депривації

 

 

Дитинство – це важливий період в житті кожної людини. Це час, коли закладаються фундаментальні якості особистості, які забезпечують психологічну стійкість, позитивні моральні орієнтації на людей, формують життєздатність і цілеспрямованість. Ці духовні якості не розвиваються спонтанно, а формуються в умовах батьківської любові, коли сім’я формує у дитини потребу бути визнаним, здатність співпереживати іншим людям, бажання багато знати і вміти, стати відповідальним за себе та інших [1, 5].

Вище названі якості дуже важко формуються у дитячих будинках, через що відбувається деформація у засвоєнні загальнолюдських якостей, які намагаються розвивати педагоги дитячих будинків. Діти, позбавлені піклування і спілкування з батьками дуже гостро переживають відсутність найдорожчих людей поруч.

З часом  вона може втратити надію на сприятливе майбутнє і може зупинитися у своєму розвитку, а ще складнішою стане ситуація, коли,  підрісши, дитина дізнається, що мама віддала її у дитячий будинок, чи кинула ще у пологовому будинку. Така надмірна травмованість дитини може порушити хід її розвитку, викликати різні емоційні та поведінкові негативні реакції.

У таких освітніх документах, як «Конституція України» і «Концепція національного виховання» відзначається перехід до особистісно-ціннісної моделі освіти, згідно з якою дитина – центр, для якого зібрані різноманітні методи і засоби розвитку особистості. Реалізувати таку модель виховання дуже важко в інтернатних установах, в яких виховання побудовано на факторі депривації, позбавлення дитини не тільки батьківського тепла, а й широких соціокультурних відносин [4].

 Однією з багатьох причин порушень розвитку дітей дитячих будинків, зниження їх комунікативних здібностей порівняно з дітьми, що живуть у сім’ях, є відсутність вільного приміщення, де можна поспілкуватися з однолітками або побути  самому, почитати, поміркувати. У дітей старшого дошкільного віку, які виховуються в умовах батьківської депривації (в дитячих будинках) розвиток комунікативних здібностей гальмується за рахунок відсутності свободи вираження почуттів. Як зазначає В.В. Зеньковський, свобода вираження почуттів розуміється як свобода соціального вираження: для нормального розвитку почуттів дитини надзвичайно велике значення має те, вільно виражає свої почуття дитина чи «замикається в собі», приховує потаємні свої бажання [3, с. 127].

В.С. Мухіна звертає увагу на те, що кожній дитині потрібний такий стан самотності, коли формується самосвідомість. Відсутність умов для внутрішнього зосередження стандартизує певний соціальний тип       особистості [5, с. 4].

Сучасні науки про дитину активно використовують для такої категорії дітей термін «депривація» як багатозначний феномен, змістовою суттю якого є «обмеження», «позбавлення», «незадоволення потреб». В узагальненому вигляді визначення поняття «депривація» «Велика психологічна енциклопедія» дає таке: «депривація – втрата, покинутість або наближена до цього за виразністю і значенням для суб’єкта, недостатність чогось необхідного, бажаного». Я. Гошовський дає розширене визначення терміну «депривація»: «депривація означає обмеження або позбавлення можливостей задоволення життєво важливих потреб, тобто це позначення такого психічного стану, який виникає внаслідок ускладнених екзистенцій них обставин і ситуацій, через що людина позбавляється реальної змоги задовольнити базову психічну нужденність достатньою мірою та впродовж певного часу» [2, с. 85].

Депривація відгороджує дитину закритого навчального закладу від необхідної кількості соціальних зв’язків із навколишнім світом, гальмує процес соціалізації дитини, формує специфічні типи особистостей: пригнічений тип, провокаційний тип, гіперактивний тип, пристосувальний тип, а грунтуючись на інший класифікації: лицемірний, забитий - м'який, забитий - злісний, пригнічений. Сформованість таких типів особистостей призводить до наступних наслідків: пасивне ставлення до життя, схильність уникати прийняття самостійних рішень, відсутність власної думки, несформованість соціально значущих цінностей і орієнтирів. Все це створює передумови для потрапляння депривованих дітей у групи ризику, девіантні і віктимні групи.

Значний внесок в наукову розробку проблеми виховання дітей та підлітків у закритих закладах інтернатного типу зробили такі вчені, як:          Дж. Боулбі, Л. Божович, Ф. Дамб, Я. Корчак, Г. Песталоцці, К. Ушинський. Вивченню особливостей психічного розвитку комунікативних здібностей, зокрема депривованих дітей, присвячені праці Г. Бевза, Я. Гошовського,          О. Дорошенко, Н. Карасьова, І. Лангіейера, З. Матейчек, В. Мухіної,                 А. Прихожан, Є. Рогової, І. Фурманова, Н. Фурманової, Л. Ядвішіса.

Актуальною проблемою в умовах батьківської депривації є розвиток комунікативних здібностей дітей старшого дошкільного віку. Для дитини надзвичайно важливо вміти спілкуватися з ровесниками та дорослими, які є основою позитивної взаємодії, співробітництва, ігрової та групової діяльності. Депривація ускладнює процес формування особистості і негативно впливає на розвиток комунікативних здібностей, бо дитина обмежена у спілкуванні з різними категоріями населення. Депривовані діти, які живуть на державному забезпеченні, звикають до споживацького способу життя. У них не формується бережливість, відповідальність, раціональне ставлення до витрат часу, коштів, зусиль при виконанні будь-якої справи, бо вони все роблять тільки за вказівками вихователів дитячого будинку [5; 6].

Діти старшого дошкільного віку відчувають потребу в спілкуванні: їм необхідно поділитися враженнями, розповісти про свої страхи або радісні відчуття , а недорозвинення комунікативних здібностей обмежує цей процес, через що діти часто страждають, стають пасивними. Г. Ситін стверджує, що особистість характеризується не тільки практичної, творчої та пізнавальної діяльністю, а й комунікативної активністю, яка визначається формою і мірою участі дитини в спілкуванні з іншими людьми. З цього можна зробити висновок, що необхідність у спілкуванні є однією з найважливіших соціальних потреб. Крім цього дитині потрібна і тілесна свобода, свобода рухів і все, що обмежує ці рухи і емоційні прояви, тягарем лягає на загальний розвиток депривованих дітей.

Міжособистісні відносини, як вияв соціальної активності особистості дитини, містять в собі можливість вибору різноманітних варіантів поведінки, способів діяльності, адекватних конкретним суспільним відносинам і тим умовам, за яких вони реалізуються. Суперечливі соціальні впливи суспільства в поєднанні з віковими особистісними проблемами призводять до порушень комунікативної сфери дітей старшого дошкільного віку. Контакти дитини, позбавленої батьківського піклування, поверхові, поспішні. Дитина одночасно домагається уваги і відкидає її, переходячи на агресію або пасивне відчуження. Неправильно сформований досвід спілкування призводить до того, що дитина може займати по відношенню до інших негативну позицію. Постійне перебування серед великої кількості дітей змушує адаптуватись до такого співіснування, що спричинює емоційну напругу, тривожність, посилює невдоволення та агресію [2; 6].

Сила руйнівних наслідків впливу деприваційних умов розвитку дитини залежить від її віку. Ці наслідки інтенсивніші, коли дитина менша, а її безпорадність і залежність більші. Дітям дошкільного віку з низьким рівнем комунікації дуже важко в оточенні однолітків і дорослих, тому комунікативні здібності необхідно розвивати з раннього дитинства, щоб у старшому віці вони вміли спокійно і розважливо спілкуватися, були підготовлені до позитивного спілкування з однокласниками в школі. О. Атемасова зазначає, що в процесі спілкування формується вміння дитини дотримуватися правил, орієнтуватися на соціальні норми, формується продуктивне спілкування, яке є одним з критеріїв, що визначають готовність дитини до навчання [1, с. 34].

На сьогоднішній день все частіше йдеться про важливість підготовки дітей старшого дошкільного віку до навчання у школі. Організовані при школах та дитячих установах підготовчі заняття показують, що у багатьох дітей слабо сформовані комунікативні здібності, які проявляються в невмінні дітей спілкуватися з однолітками і новими для них дорослими. Особливо складною є ця проблема для дітей, які виховуються в умовах батьківської депривації і проживають у дитячих будинках.

Батьківська депривація виступає значним бар’єром у розвитку комунікативних здібностей через відсутність рідних людей. Відчуття дітьми покинутості рідними батьками є важкою травмою для дитини, яка спричинює замкнутість, самотність, беззахисність, небажання відверто говорити з іншими людьми у дитячих закладах, де вони проживають і виховуються, що уповільнює як розвиток комунікативних здібностей як і загальний розвиток дитини.

Недостатність і позбавленість любові, уваги, спілкування призводить до блокування душевних і психічних можливостей, завдяки чому відбувається потужний обмежувальний вплив різних важливих для дитини форм і методів спілкування, видів деривації. А. Прихожан і Н. Толстих відзначають, що в чистому вигляді кожний з видів депривації можна виділити тільки в спеціальних експериментах. У житті вони існують в досить складному переплетенні. Особливо важко зрозуміти, як діють окремі депріваційні фактори в дитячому віці, коли вони накладаються на процес розвитку, який включає у себе фізичне зростання, розвиток нервової системи, формування психіки. Ще важче ці процеси розвиваються в дитячих закладах, де різні види депривації (сенсорні, рухові, соціальні, комунікативні) викликані тим, що діти кинуті матерями і з раннього дитинства позбавлені її піклування [5; 6].

Отже, депривація – це соціальний фактор надзвичайної важливості, бо набуває ознак особистісної кризи. Своєю глибиною і потужністю вона загрожує повноцінному розвитку особистості на всіх рівнях, призводячи до своєрідного соціального аутсайдерства, ускладненого численними девіантними психологічними особливостями. З вище зазначеного можна зробити висновок,  що дитина з істотними деформаціями особистості, потребує постійної уваги з боку педагогів, застосування системного підходу, що забезпечує достатній рівень комунікативного розвитку, без якого дітям важко взаємодіяти в соціумі.

 

Література:

 

1.     Атемасова О.А. Практична психологія. Старший дошкільний вік / О.А. Атемасова. – Х. : Вид-во «Ранок», 2010. – 176 с.

2.     Гошовський Я. Феноменологія депривації: системний теоретико-емпірічний дискурс / Я. Гошовський // Психологія. – 2011. – № 1. –         С. 85-95.

3.     Зеньковский В.В. Психология детства / В.В. Зеньковский. – М. : «Академия», 1995. – 766 с.

4.     Конституція України [Електронний ресурс] – Режим доступа:   http://www.president.gov.ua/content/constitution.html

5.     Мухина В.С. Лишенные родительского попечительства: Хрестоматия: Учеб. пособие для студентов пед. ун-тов и ин-тов / В. С. Му­хина. – М. : Просвещение, 1991. – 223 с.

6.     Пєєва Н. Особливості соціалізації вихованців закладів інтернатного типу / Н. Пєєва // Соціальний педагог. – 2012. – № 4 (64). – С. 11-14.