АЛЛА ЗИМУЛЬДІНОВА, ІВАН КУТНЯК, ГАЛИНА
ФІЛЬ
Дрогобицький
державний педагогічний університет імені Івана Франка
ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ БОРИСА
ГРІНЧЕНКА ТА ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ ОСВІТИ
Соціально-політична,
культурна ситуація, що склалася сьогодні в Україні, характеризується значним
поворотом народу до наших духовних джерел, національних
цінностей, які вироблені упродовж тисячоліть.
Виникають нові пріоритети в
суспільній свідомості, у тому числі, в педагогічній. Освіченість і
вихованість, не дивлячись на складні умови життя, залишаються неперехідними
людськими цінностями. Однак
набувають нового звучання громадянські, національно-патріотичні якості
особистості, оскільки в їхньому формуванні
велике значення має багатий досвід наших попередників, у низці яких значне місце займає Борис
Грінченко, письменник,
літературознавець, педагог, чиє 150-річчя відзначили в українському
суспільстві. У свій час він піднімав
проблеми освіти, навчання і виховання дітей, які співзвучні сучасному стану
освіти України. Серед них – навчання
дітей рідною мовою, зміст освіти та його структура для
початкової школи, вибір методів та форм навчання, проблеми розвитку українознавства
та педагогіки тощо. Як бачимо, ці проблеми є актуальними як для сучасної освіти
в Україні, так і для початкової школи і потребують висвітлення.
У
своїх науково-педагогічних,
публіцистичних працях, художніх творах, що торкаються проблем освіти, Б.Грінченко
визначив усі найважливіші аспекти
наукової педагогіки (мета, завдання, принцип, зміст, форми й методи
навчання та виховання дитини). Отже, ці питання вартують, щоб їх
досліджували, вони є актуальними
і своєчасними.
Вивчення педагогічної літератури
засвідчило, що Б.Грінченка більше досліджували як література, письменника, ніж
педагога. Однак його дослідники неоднозначно ставилися до нього як особистості і до його творів зокрема. Наприкінці 20 – на початку
30 років XX ст. освітня
діяльність Б.Грінченка
стала предметом гострої критики. Його
звинувачували в націоналізмі і називали “ідеологом войовничого,
зоологічного націоналізму”.
Тривалий час ім’я цього
діяча, якщо й згадувалося, то здебільшого в негативному плані.
Водночас у 50-60 роки ХХ ст., коли
почалися перші кроки до відновлення
історичної правди після XX з’їзду, Б.Грінченка почали висвітлювати як автора “Словаря
української мови”, який був перевиданий у 1958-1959 рр. [20].
Низка публікацій про Бориса Грінченка
була пов’язана із відзначенням 100-річчя
з дня його народження в 1963 році. Дослідники (М.Гуменюк, І.Пільгук, А.Погрібний, В.Яременко та ін.) основну увагу зосередили на літературній спадщині ювіляра
або на його пошуках [18; 19].
У 70-і роки значною подією
стало введення персоналії Б.Грінченка до підручника з
історії педагогіки [12; 13; 15; 16]. З
цього часу його життєпис, педагогічну діяльність і творчість починають вивчати у вищих навчальних
закладах [15; 16].
1988 року громадськість відзначила 125-річчя з дня його народження і з
цього часу з’являються публікації про педагогічний доробок Б.Грінченка. Серед багатьох сучасних публікацій, в яких аналізується
педагогічний доробок Бориса Грінченка, ґрунтовністю
вирізняються наукові розвідки М.Веркальця,
О.Неживого, І.Пільгука, А.Погрібного [1;
17; 18; 19].
О.Неживий висловлює думку про те, що
його мало друкують: “Шкода, що теоретична педагогічна та й літературна спадщина
47-літнього “учителя українців”, людини, для якої праця на благо своєї країни
була необхідною і натхненною, видається не часто, малим тиражем, і все ж
учитель має певну кількість видань прекрасних творів Бориса Грінченка, які
сучасним школярам потрібні не тільки
для загального знайомства з минулою епохою. Вони виховують і сучасну молодь,
формуючи найкращі людські почуття синівської любові і ніжності до згорьованої
України, народу-велета, якому стільки часу не давали звестися на повен
зріст [17, 8].
Такі сучасні дослідники, як О.Сухомлинська, Н.Антонець, Л.Березівська та ін., започаткували розкриття педагогічної
думки України через персоніфікацію
особистостей [21]. Як відзначає О.Сухомлинська, “розгляд педагогічних
персоналій допоможе краще зрозуміти стан шкільництва, розвиток освіти, педагогічні явища, події того часу,
в якому вони жили та діяли, оскільки їх потрібно розглядати крізь призму
мрій, ідеалів, бажань й реалізуються вони
з тією чи іншою вірогідністю” [21, 4-5]. Н.Антонець, описуючи життєпис Бориса Грінченка, розкриває процес
його становлення як учителя, вихователя, літературознавця,
публіциста [21, 440 ].
2013 року виповнилося 150
років з дня народження Бориса Грінченка, однак, на наш погляд, недостатньо ще є
публікацій, у яких би розглядалася педагогічна спадщина Бориса Грінченка та
проблеми сучасної освіти. Про це зазначають також і дослідники, зокрема Н.Антонець,
О.Неживий, А.Погрібний та інші).
Борис Грінченко
розкрив основи української національної школи,
зробив особистий внесок у справу народної освіти України.
Нині, коли відбувається становлення нової національної школи в Україні, дуже
важливо зробити все можливе для того,
щоб вона утвердилася на принципах гуманізму,
демократизму, і щоб процес її розвитку в цьому напрямі став
незворотним.
Вивчення та аналіз педагогічної спадщини Б.Грінченка
засвідчили, що він значну увагу спрямовував
на розвиток національної освіти
та створення національної школи в
Україні, починаючи з другої половини ХІХ
та початку ХХ століття. На його думку,
для цього потрібно поставити і вирішити три першочергові завдання:
• здійснення
навчання та виховання українською мовою, спілкування вчителів, дітей та батьків
рідною мовою;
• реалізація
ідеалу гармонійної особистості у відповідності з історичним досвідом, системою духовних,
моральних цінностей українського народу;
• формування
національної самосвідомості, що має у своїй основі особливий національний
образ світу [1, 34].
Освітні ідеї пронизують усю педагогічну спадщину автора, визначаючи її мету, способи і засоби
практичної реалізації. Розкриємо детальніше їх.
Серед цих
освітніх ідей першочерговою була ідея створення української національної школи. До її обґрунтування Борис Грінченко підійшов з історичної, філософської, соціологічної, педагогічної і психологічної позицій, показавши свою
високу інтелектуальну обізнаність і
духовну культуру.
Спільність
демократичних поглядів на питання освіти й виховання об’єднувала діячів
української культури
демократичного напряму М.Коцюбинського, П.Грабовського, Лесі Українки,
Б.Грінченка. На світобачення і
розвиток педагогічних ідей
Б.Грінченка мало вплив і спілкування з
Михайлом Драгомановим. Так, в 1892-1893 роках П.Вартовий (Б.Грінченко) виступив у газеті “Буковина” з серією статей під загальною назвою “Листи з України Наддніпрянської”. Автор
констатує трагічний розрив між зденаціоналізованими “освіченими” – вищими класами
і простим народом, який стався внаслідок шовіністичної політики російського царизму. Він не завжди відрізняє дії російського царизму від усього російського громадянства і, зокрема,
справжньої російської
інтелігенції. Він часто переносить на
них вину за “обмаскалення” українського
панства і за насильну русифікацію
українського народу через школу
й писемне слово [4].
М.Драгоманов
зауважує Б.Грінченкові щодо надмірного “етнографічного патріотизму”, детально характеризує системний наступ царизму на українську культуру, але виразно протиставляє цьому ставлення до
українського народу, його історії та культури прогресивних діячів російської
культури, разом з цим, відкидаючи і
націоналізм, і космополітизм, який
наближається до шовінізму. Були
підстави і у Б.Грінченка дорікати М.Драгоманову за низку надто категоричних і різких оцінок українського
художнього слова.
У свій
час педагоги демократичного напряму, а
саме К.Ушинський, В.Водовозов, М.Корф також підтримували ідею української національної школи. Творчо опрацювавши і узагальнивши український і зарубіжний досвід
виховання й освіти, Б.Грінченко, перш за все, усвідомив висновок К.Ушинського про народну основу педагогічної системи. Вона полягає в урахуванні культури,
характеру, побуту, історії конкретної національності.
Загальні
принципи, концепції національного
виховання український педагог
обґрунтовував, виходячи з таких положень:
• загальної
системи народного виховання для всіх
народів не існує, не тільки на практиці, але й
в теорії;
• у
кожного народу своя особлива національна система виховання, а тому запозичення
одним народом з іншого виховних систем є неможливим;
• досвід
інших народів у справі виховання є
цінним для всіх, але точно в тому ж смислі,
в якому досвіди всесвітньої історії належать усім народам.
Як не
можна жити за зразком іншого народу.., точно так не можна виховувати,
виховуватися за чужою педагогічною
системою, якою б не була вона чіткою і
добре обдуманою. Кожний народ у
цьому відношенні і повинен
пробувати свої сили. Це означає,
що українська школа мала повне право на
самобутність і оригінальність, що
відрізняє її як від західноєвропейської, так і
російської педагогічної традиції
[7; 8].
Особливість української національної школи відображається в усіх елементах
педагогічної системи Б.Грінченка: меті,
змісті, методах, формах, засобах навчання і виховання, ідеалах особистості.
Як
відомо, в другій половині ХІХ століття
антиукраїнська реакція досягла свого апогею. У відповідності з царською
доктриною засобом пригнічення
національних меншин була русифікація. Цій русифікації перш за все підпадали школи, тому Б.Грінченко бере на
себе тяжку ношу допомогти своєму народові
зійти з “безпросвітнього шляху”,
створити достойну його систему освіти [15].
У
своїй теоретичній і практичній діяльності на ниві освіти Б.Грінченко створив зразок нової національної школи. Головним у
вирішенні проблеми національної школи
він вважав вільний вибір мови навчання і виховання. Погляди Б.Грінченка на це питання змінювалися у
відповідності з баченням майбутнього
України. Спочатку національна
школа мислилась в умовах
культурно-національної автономії України в складі російської держави. Однак після подій 1905-1907 рр. у поглядах Б.Грінченка відбуваються зрушення на користь створення
незалежної української держави і
вирішення проблеми національної школи уже в цих нових обставинах. Він пише: “Кожному
видно, що той державний лад, який тепер в Росії є, довго продержатися не може, і раніше чи пізніше повинен перемінитися на інший. Всі
недержавні народності, які досі не мали в Росії ніяких прав, будуть при тій переміні клопотатися про те, щоб придбати свої права якомога більше
і безпечно багато дечого й доб’ються” [18, 10].
Переведення
школи на мову українського народу обґрунтовано Б.Грінченком глибоко науково і всебічно з позицій
соціальних, психологічних і педагогічних. Право українського народу мати
національну школу є юридичною і моральною нормою, прийнятою у всякому цивілізованому
демократичному суспільстві. Б.Грінченко
звертається до позитивного досвіду вирішення цього питання в цілому ряді країн.
Він виявляє мудру далекоглядність, передбачаючи, що мовна політика буде
проводитись і в ті часи, коли
український народ створить свою державність, а
українська мова стане державною.
Національний і соціальний склад населення в Україні, як вважає Б.Грінченко, теж, безумовно, на користь української школи.
Потрібно
зазначити, що Б.Грінченко був категорично проти використання мови як
засобу станового класового і
національного розмежування, здійснення морального і психологічного терору.
Отже, мова не може бути “панською”, або “мужицькою”, “міською” або “сільською”,
вона повинна бути основою для взаєморозуміння і злагоди в суспільстві,
взаємодії і підтримки всіх здорових сил нації.
Найбільш
чітку розробку в концепції української
національної школи Б.Грінченка отримали психологічні й педагогічні аспекти
навчання й виховання рідною мовою. Захист національної своєрідності зовсім
нерівнозначний національній обмеженості, а більше того, тільки активна робота
над збереженням національної мови й культури може стати перепоною
денаціоналізації. Політика утиску прав будь-якого народу, не тільки
українського, на свою мову – не тільки антинаціональна, вона перш за все,
антилюдська, адже вона руйнує свідомість, мораль, врешті-решт психіку людини. У мові закріплюється мислення,
світобачення. На думку Б.Грінченка, школа з чужою мовою навчання формує в
української дитини антинаціональні, антигромадські інстинкти. Це, з одного боку,
означає неповагу до свого народу, свого національного середовища, мови й
культури, з іншого боку, – втрату почуття власної гідності [21]. Мова і
мислення найтісніше пов’язані. Мова є одночасно і засобом і формою вияву думки,
творчого освоєння дійсності. У ній
відображається історично неповторний
духовний досвід народу, із втратою якого люди стають значно біднішими.
Систематизуючи
підсумки своїх роздумів про національну школу, Б.Грінченко наголошує: “Без
народної мови нема і не може бути народної
просвіти” [9, 4].
Борис Грінченко
відстоює принцип обов’язковості освіти для всіх дітей і
підлітків, оскільки державі і суспільству невигідно економити на народній освіті, бо це значить
економити на майбутньому нації. Він
повністю розвінчав, у тому числі і у
власній педагогічній практиці, міф про
“нездатність” українських дітей до навчання.
Єдиною перепоною на цьому шляху, – говорив він, – є тільки чужоземна школа. Українська дитина
талановита, як і будь-яка інша. Доступність освіти відразу ж прокладе шлях і до
обов’язковості навчання кожного молодого громадянина, якщо тільки
держава зрозуміє соціально-економічні, політичні, духовні вигоди від цього.
Б.Грінченко наполягає на принципі єдності системи
народної освіти всіх типів навчальних закладів. Умовою єдності системи освіти є одне – рідна мова навчання. Починати створювати таку
систему освіти треба з початкової ланки – народної школи, але паралельно вести
перебудову гімназій, університетів.
Важливе
місце в системі принципів, на яких
повинна будуватися робота
народної школи, на думку Б.Грінченка, відводиться науковому і світському характерові освіти. Українська школа
покликана формувати в дитини світогляд. І цілком недопустимим, на думку педагога,
є те, що навчальні й науково- популярні
книги містять неправильні і навіть шкідливі пояснення фактів, явищ, процесів.
Б.Грінченко вважає, що створення національної школи
неможливе без активної самовідданої праці української інтелігенції. Більше
того, єднання інтелігенції з народом може мати взаємну користь, адже справжній
смисл життя і діяльності визначається в розумінні інтересів свого народу. Тут
він бачить два першочергові завдання: інтелігенція має оволодіти українською
мовою; поєднання інтелігенції з простим народом відбудеться тільки тоді, коли всі школи у нас будуть українські. Інтелігенція,
за його твердженням, повинна стати організатором і об’єднуючою ланкою у
боротьбі за культуру і освіту, повинна роз’яснювати народу трагедію
денаціоналізації, передавати нащадкам національний культурно-історичний досвід. Йому було боляче бачити втрату національних ознак значною частиною цієї інтелігенції, особливо
тією, яка опікується освітою для народу.
Б.Грінченко
вірив у сили суспільної національної самосвідомості українського учительства. Народні вчителі не повинні пасивно чекати,
коли суспільний рух покличе їх до виконання громадського і професійного обов’язку,
а брати активну участь у процесі духовного відродження нації, водночас покращуючи свою загальнокультурну,
теоретичну й методичну підготовку. Прикладом такого виконання громадського та
професійного обов’язку був сам Б.Грінченко.
Педагог категорично заперечував фізичні
покарання в школі, розробив методи, які ведуть до розвитку самоініціативи
учнів, розвивають у дітей здатність самостійно мислити, відстоював думку про
зближення, демократизацію та
гуманізацію стосунків учителя з
дітьми. Навчання має викликати творчу силу у вихованця, воно
мусить бути підпорядковане інтересам народу, а тому має здійснюватися рідною
мовою [15, 45].
Видатний
педагог визначив програму підготовки
українського учителя як важливу умову організації національної школи. Ця
програма включала наступні положення:
• оволодіння кожним учителем українською літературною
мовою з метою переведення на рідну мову
всього навчально-виховного процесу;
• засвоєння
кращих досягнень національної і світової культури й мистецтва;
• оволодіння педагогічним досвідом особливо української етнопедагогіки,
історією педагогічної думки в Україні;
• формування
національної самосвідомості, постійне вивчення народного життя, побуту,
традицій, звичаїв, інтересів людей;
• участь
у культурно-просвітницькій роботі серед населення, у висвітленні педагогічних знань [15, 15-16].
Б.Грінченко
створив рукописний проект програми “Про початкову школу та вивчення в ній
дисциплін”, у якій передбачив терміни викладання рідною мовою в усіх навчальних закладах:
• початкова
школа повинна бути визначена на
шість років; вся наука в ній має здійснюватися рідною українською мовою; тільки після того,
як ця мова буде вивчена, можна у вищих
класах почати вивчати державну мову як
один із предметів науки;
• в учительських
семінаріях та вчительських інститутах
уся наука повинна зараз же бути
вкраїнською мовою, усі вчителі
повинні знати мову того народу, якому вони дають просвіту;
• у всіх
інших середніх та вищих школах в Україні
наука також повинна бути
українською мовою, але заводиться не зразу, а поступово, зараз же треба, щоб
там навчали українською мовою оцих наук: мови і літератури, історії та
географії українського народу [6].
У цій короткій, але надзвичайно глибокій за
змістом праці бачиться своєрідна програма організації шкільної освіти,
підготовки вчительських кадрів за умови навчання рідною мовою. Справа народної
просвіти не могла здійснюватися тільки силами однієї школи і в стінах школи, тому він закликав до створення справжнього національного
культурного середовища, у якому важливе місце надавав народним бібліотекам і
театру, художній літературі й пресі і т.д.
Особливе
значення у процесі навчання і соціологізації молодого покоління педагог
надавав дитячим журналам. Не дублюючи шкільний навчальний матеріал, вони
повинні систематично впливати на дитячу
душу, виховувати її у відомому напрямку, закладаючи в ній основи
для гарного морального світогляду. Читання разом з впливом усіх життєвих
обставин допомагає формувати світогляд дитини.
Б.Грінченко виконував титанічну роботу в збагаченні культурного середовища як автор,
видавець, редактор художньої, науково-популярної
літератури для дітей, дослідник й
пропагандист соціально-політичних, педагогічних видань, фольклорист,
лексикограф, історик, перекладач літератури з багатьох мов світу.
Учений розумів,
що національній школі не обійтись без відповідного науково-методичного
забезпечення, перш за все, розробок навчальних планів і програм, побудованих на ідеях демократизму,
народності, культуровідповідності, на
основі національних цінностей українського народу. Продовжуючи кращі
традиції педагогічної думки в Україні щодо написання підручників,
Б.Грінченко творчо осмислив зроблене
своїми попередниками, зокрема “Буквар”
Т.Шевченка, підручники П.Куліша і, використавши власний практичний досвід учительської роботи,
створив навчальні підручники для
початкової школи “Буквар” і “Рідне слово. Українську
читанку” [15;
16].
Значні
заслуги вченого й у розвитку
української літературної мови, його внесок у вироблення українського
правопису (праці “Три питання нашого
правопису”, “К вопросу о правонаписании
украинского языка”), що мали безпосереднє відношення до розвитку освіти.
В
історії української культури назавжди залишиться
чотиритомний “Словарь української мови” (Київ, 1907-1909), редагований Б.Грінченком із значним
використанням власного
лексикографічного матеріалу. Закладені автором ідеї у “Словарі української мови” та в його історико-лексикографічних
публікаціях творчо використовуються сучасною
мовознавчою наукою і плідно розвиваються у праці над перекладними, тлумачними й іншими
словниками, у тому числі й шкільного типу [20].
Визначна
роль Б.Грінченка й у розвитку української фольклористики та етнографії. На
його думку, підготовка підручників і навчальних посібників, дидактичних
матеріалів повинна вестись не тільки силами народних учителів, але й викладачами вищих шкіл, учених, діячів культури і
мистецтва.
Як
бачимо, довголітня педагогічна праця дала можливість Б.Грінченкові досконало вивчити стан тогочасної освіти, становище вчителя,
особливості характеру дитини, її поведінки, що позитивно позначилося на достовірності зображуваного,
психологічному вмотивуванні вчинків
дітей і дорослих.
Процес реформування і розвитку національної освіти в Україні передбачає глибоке вивчення
культурно-освітньої спадщини, історії української педагогічної думки. Значну роль при цьому відіграє і педагогічна спадщина Б.Грінченка.
Досвід
кращих педагогічних колективів, учителів-новаторів переконує в доцільності широкого
впровадження творчої спадщини Бориса Грінченка в навчально-виховний процес сучасних закладів освіти. Насамперед це
стосується спроби систематичного підходу до проблеми національного виховання, що приводить до реалізації принципу національного як основи в
пізнанні й освоєнні загальнолюдських
цінностей. За умови навчання рідною мовою цьому найбільше сприяє оновлення
змісту навчання й виховання
національними компонентами, а саме: вивчення народної творчості,
українознавства, краєзнавства.
Аналіз
концепції розвитку української національної школи дозволяє зробити висновок,
що в майбутньому інтелектуальний духовний потенціал шкільної освіти позначиться
на зростанні загальної культури, надасть значного стимулу у розвитку науки,
техніки, виробництва, мистецтва, наповнить
духовністю стосунки дітей і дорослих [1; 13; 15].
В основі концепції національної школи
Б.Грінченка лежить реалізація ідей
демократизму, народності, гуманізму, надання змісту навчання і виховання
національного характеру, що передбачає вивчення рідної мови, українознавства,
фольклору, української культури, історії, мистецтва, засвоєння духовних
цінностей та ідеалів українського народу, здійснення національного виховання,
формування якісно нової особистості вчителя. Через призму
національного виховання Б.Грінченком розглядаються культурологічні, гуманітарні,
креативні підходи до формування особистості. Навчально-виховний процес в
освітніх закладах різних типів є частиною духовного життя
суспільства, що передбачає трансляцію і подальший розвиток національної та загальнолюдської культури,
широкого наукового знання про світ і
людину.
Провідними
напрямами національної освіти
виступає морально-етичне,
естетичне виховання учнів, надання знанням гуманістичного, людяного
змісту і спрямованості. Гуманітарні
аспекти культури виховання, як зазначає Б.Грінченко, вимагають від особистості
іншого підходу, оскільки культура,
мистецтво, творчість людини повинні
стати об’єктом пізнання образу світу як результату розвитку свідомості особи.
Евристична
і креативна культура виховання
стверджують творчість і розумову
активність учня як основу його навчання, розвитку та духовного становлення. Залучення учнів до різноманітних видів творчої, наукової діяльності надає навчально-виховному процесу
природності, формує уявлення про школу як “дім радості”.
Принципові
положення педагогічної системи Б.Грінченка знайшли відбиток у державних
документах, теоретичних концепціях
розвитку освіти та розбудови
загальноосвітньої школи І ступеня у незалежній Україні. У
Законі України “Про освіту” обґрунтовані
основні принципи освіти, зокрема, принципи гуманізму, демократизму і
пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей над політичними і класовими
інтересами, органічний зв’язок із національною
історією, культурою, традиціями.
Принципово важливим є визначення
сутності змісту національної загальної освіти, шляхів відродження національної самобутності школи [11].
Найважливішим
принципом загальноосвітньої школи є принцип гуманізму, що полягає в послідовному поєднанні інтересів учнів та
вчителів і виявляється в диференційованому підході до школярів, застосованому
на врахуванні і розумінні їхніх
індивідуальних особливостей і здібностей, запиті та інтересів, поваги, честі й
гідності.
Головним
напрямом оновлення школи визначається ідея народності, в основі якої відбувається засвоєння позитивних традицій
національних культур українців,
відродження ролі школи у розвитку культури народу та демократизації шкільного життя. Наголошується на тому,
що споконвічність культурно-історичної традиції народу, її діалектична єдність
із загальнолюдською культурою виступає вихідним принципом при конструюванні змісту
освіти і виховної роботи школи. Поряд із сформованими головними
принципами, ідеями загальноосвітньої
школи подається визначення національного компоненту змісту освіти, який має
включати знання рідної мови і літератури, історії свого народу, його традицій,
звичаїв, ідеалів, витоків і
особливостей рідної культури, усної народної творчості, знання про суспільний і
державний устрій України, її міжнародне становище, населення, природні умови і ресурси, економіку, культуру та побут
інших народів, що проживають на території
України, сучасні етнічні процеси.
Національне самовизначення школи вимагає широкого відродження національних
елементів у її виховній діяльності, відродження краєзнавчої роботи у всіх
можливих напрямах, залучення учнів до активної участі у збереженні й
охороні святинь свого народу, пам’яток історії, культури, природи, до освоєння
традиційних ремесел і народних промислів. У навчально-виховному процесі
школи має широке використання народна
педагогіка, виражена в усній народній
творчості, в споконвічних загальнолюдських моральних засадах і нормах людини
праці.
Згідно
з новими підходами, визначеними у концепції національного виховання, формування
і розвиток особистості реалізується різноманітними диференційованими засобами, за рахунок варіативності змісту, форм і методів навчання.
Державний
стандарт початкової загальної освіти передбачає
значні зміни у змісті освіти [10].
Науково обґрунтований державний та шкільний
компоненти змісту, органічно доповнюючи один одного, можуть стати
гарантом глибокої теоретичної й практичної підготовки випускників до життя і
праці, яка буде не нижчою, ніж у розвинених країнах світу. Виконуючи соціальне замовлення, школа в той же час є
автономною, суверенною за своєю структурою, основою діяльності, змістом і
організацією навчально-виховного процесу.
Педагогічним колективам надаються більш широкі демократичні права і
можливості. Водночас посилюється зв’язок
школи з громадськістю, що
сприятиме її демократизації, збагаченню її діяльності соціальним досвідом. Демократичного
характеру набувають внутрішньошкільні
стосунки між учасниками навчально-виховного процесу.
Структурна і змістовна
перебудова школи потребує розробки нових педагогічних технологій і
методик навчання й виховання. Особливого
значення набуває пошук і підтримка
передового педагогічного досвіду та
учителів-новаторів. Більш тісний зв’язок повинен встановитися між науковцями
і практиками народної освіти, який би
збагачувався європейськими і світовими
здобутками навчання й виховання.
Педагогічна
спадщина Бориса Грінченка займає
особливе місце серед просвітителів
минулого та педагогів сучасного століття. Його заслуги в розвитку освіти, школи, педагогіки нині не викликають заперечень,
однак тривалий час вони замовчувались, а то й характеризувалися тенденційно.
За роки
освітньої діяльності Б.Грінченко
створив своєрідну педагогічну систему, яка ґрунтується на ідеях
демократизму, гуманізму, народності,
необхідності здійснювати національне виховання. Він
передбачав, що мовна політика має проводитися і в ті часи, коли
український народ створить свою
державність, а українська мова
стане державною.
Педагогічна спадщина Бориса Грінченка
реалізується в практиці вищої та загальноосвітньої школи за такими
напрямками:
• використання
його дидактичних й методичних ідей у навчанні
й вихованні учнів;
• застосування
науково-методичних робіт, посібників, науково-популярних видань у навчальному
процесі та фольклорних збірників у
початковій, середній та вищій школі;
• вивчення
художніх та педагогічних творів.
Розвиток системи
навчально-виховних закладів
повинен доповнюватися якісним підвищенням загальної та
педагогічної культури, професійної
майстерності вчительських кадрів, формування у них високих моральних якостей,
перш за все, гідності та
відповідальності за звання народних учителів.
Учитель сьогодні має
добре знати історію та культуру народу,
свій предмет та педагогіку, мати активну громадську позицію, бути
високоморальним. Справжні народні
вчителі, герої творів Б.Грінченка, дбають про те, щоб мати безпосередній
зв’язок із селянами, допомагають кожному, хто прагне освіти, влаштовують читання, поширюють знання з літератури,
історії, географії країни.
Отже,
науково-теоретична та творча спадщина Бориса Грінченка органічно входить в культурне, духовне життя України, стає
важливою складовою науково-педагогічних пошуків фахівців, все активніше
використовується вчителями-практиками.
Література
1.
Веркалець М.М.
Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка / М.М.Веркалець. – К.: Знання,1990. – 48 с.
2.
Грінченко Б.Д.
Українська граматика до науки читання й писання / Б.Д.Грінченко. – К.: Криниця,
1917. – 64 с.
3.
Гринченко
Б.Д. Народные учителя как сельские хозяева // Земский сборник
Черниговской губернии, 1894. – № 2-3.
4.
Грінченко Б.Д.
Листи з України наддніпрянської / Б.Д.Грінченко. – К.: б/в, 1917. – 180 с.
5.
Грінченко
Б.Д. На беспросветном пути: об
украинской школе / Б.Д.Грінченко. – К.: б/в, 1906. – 83 с.
6.
Грінченко Б.Д.
Народні вчителі і вкраїнська школа /
Б.Д.Грінченко. – К.: б/в, 1906. – 50 с.
7.
Гринченко Б.Д.
Цель народной школы // Русский народный учитель. – 1885. – № 5.– С.295-298.
8.
Грінченко Б.Д.
Яка тепер народна школа в Україні //
Житє і слово. – 1896. – Книга ІV.
– С.241-258; Книга V. – С.22-334.
9.
Грінченко Б.,
Грінченко М. Рідне слово. Українська читанка / Б.Грінченко, М.Грінченко. – К.,
1912.
10.
Державний
стандарт початкової загальної освіти // Початкова школа. –2011. – №7. – С.1-18.
11.
Закон України “Про
освіту”. – К.: Ґенеза, 1996. – 36с.
12.
Історія педагогіки / За ред. проф. М.В.Левківського і проф., д-ра пед. наук О.А.Дубасенюк. – Житомир, 1999. – 336с.
13.
Історія
української школи і педагогіки. Хрестоматія / За ред. В.Г.Кременя. –К.: Знання,
2003. – 766с.
14.
Концепція
національної системи виховання // Освіта. – 1999. – березень. – С.1-8.
15.
Луцик Д.В.,
Зимульдінова А.С. Курс лекцій з історії української педагогіки / Д.В.Луцик,
А.С.Зимульдінова. – Дрогобич: Посвіт, 2005. – 196с.
16.
Луцик Д.В.,
Логвиненко Т.О. Літопис педагогічної думки в Україні / Д.В.Луцик,
Т.О.Логвиненко. – Дрогобич: Відродження, 1999. – 159с.
17.
Неживий О.І. Для
рідного слова: творча спадщина Бориса Грінченка і проблеми національного
виховання / О.І.Неживий. – Луганськ: б/в, 1994. – 90 с.
18.
Пільгук І.І. Класична спадщина Бориса Грінченка:
Передмова // Грінченко Б. Твори: У 2
т. – К.: Вид-во Ак. наук УРСР, 1963. – Т.1. – С.5-18.
19.
Погрібний А.Г.
До питання про суспільно-політичні
погляди Б.Грінченка // Український історичний журнал. – 1970. – № 6. – С.64-74.
20.
Словарь
української мови: В 4 т. / Упорядкував, з додаткового власного матеріалу, Б.Грінченко.
– К.: б/в, 1907-1909.
21.
Українська
педагогіка в персоналіях: У 2 кн. – Кн.1: Навч. посібник / За ред.
О.В.Сухомлинської. – К.:Либідь, 2005. – 624 с.